A A A
Розмір шрифта:  

Зізнаюся - люблю солістку Чортківського районного будинку культури, його головного методиста, Галину Корецьку. А, зрештою, хто її не любить? Особливо, почувши її задушевне сопрано... Душа мліє. Звичайно, наше спілкування не належить до категорії «на короткій нозі», проте є у нашому районному, провінційному, будинку культури кілька солісток, вокальні якості яких значно більше шаную, аніж розкручених манірних «мальованих ляльок» на нашому вітчизняному телеекрані, особливо попсового напрямку, від яких іноді по-справжньому буває «за державу обидно», як казав класик. А Знаю, що якісні інструментальна музика чи вокал просто неможливі без присутності глибокої і світлої душі. Звідси і енергетика, і шарм.

У вокалістки і людини Галі Корецької є цей Богом даний шарм. Є. І все..

То ж давайте з вами побесідуємо із милою жінкою, чудовою співачкою класичного виконання українських народних пісень - Галиною Корецькою.

 

- Пані Галю, я не пригадую жодних урочистостей в районі, у яких би ви не брали участі: то у ролі солістки, то ведучої програми, і все вам вдається. Ви вносите задушевність, ніжність. Хто вам привив такі якості, звідки ви родом, хто ваші батьки?

- Родом я із приміського села Біла. І тому в Чорткові майже від самого народження: то музична школа, то сцена, педучилище. Мої батьки - прості люди , але можливо й вони привили ці цінності.

- Наше Чортківське педучилище ім.О.Барвінського відоме своїми педагогами-музикантами. Ваші перші сольні успіхи почалися із стін педагогічного чи значно раніше?

- Коли бути до кінця відвертою, то співала я завжди і всюди, ще зі школи. А щодо педучилища, то я була дуже пов`язана із своїми викладачами Іриною та Василем Опришками. Дуже завдячую їм за те, що вони привили мені любов до української класичної пісні. Завдяки їхній праці та інших моїх викладачів, які мене навчали у педагогічному, у 1989 році, за час свого студентства, я брала участь у конкурсі імені Соломії Крушельницької у Тернополі і посіла почесне друге місце та отримала грошову винагороду. І це для мене було особливим, бо я була простою дівчиною, мої батьки не професійні музиканти, прості робітники, ніхто їх не знав. А тут така серйозна конкуренція - і друге місце. Уявляєте? Тоді зі мною змагалася і посіла перше місце Наталія Хомишин, донька викладачів педучилища. Батько - відомий в районі вокаліст, музикант. Пізніше Наталя закінчила консерваторію і була солісткою, здається, Львівського драмтеатру. Тепер - викладач Тернопільського педагогічного училища ім.С.Крушельницької. Вона дуже сильна вокалістка і поступитися їй на одну позицію для мене також щось означало.

- І все-таки, звідки бере початок ваш сценічний спів?

- Моє, як то кажуть, сценічне «співання» почалося з Чортківської дитячої музичної школи, де я навчалася по класу бандури у нашого місцевого кобзаря, улюбленця усіх, Олега Шумиловича.

- Це Олег Шумилович поставив вам ваш особливий вокал?

- Знаєте, у мене, мабуть, це більше від природи. Мій батько дуже гарно співав. Часто, коли на весіллях зберуться чоловіки та співають, а я стану собі збоку і дивуюся - чудово він співає, як справжній артист. Звідки це у нього? А пізніше, коли до мене уже дійшло розуміння основ співу, то побачила, що це все у мене закладено, напевно, від нього. Батько дуже грамотно співав, голос був від природи поставлений. На жаль, мого тата уже вісімнадцять років як немає з нами, відійшов у інші світи.

Батька звали Володимир, працював у селі водієм. Свого часу через складнощі життя, повоєнний період, не зміг закінчити навчання у вузі. Родом він із Запоріжжя. Такий собі «запорізький козак». Дуже добрий за характером.

Моя мама місцева. Мій тато звав маму Ліда, але її справжнє ім`я Луцина. Вона також дуже гарно співала. Часом, як сядемо собі разом, почнемо згадувати різних призабутих пісень і співати... Мої батьки побралися пізно. І я пізня дитина.

До речі, батько переповідав, як колись одна професійна музикантка його запитала: «А хто вам так гарно поставив голос?». Батько їй відповів: «Ніхто. Ось так собі сам співаю і все». А може це в нього ще тягнеться від справжніх запорізьких козаків?.. Не знаю. Усе можливо.

Знаєте, мені дуже пощастило, що я, навчаючись уже у вузі в Тернополі, по вокалу займалася у Заслуженого артиста України Богдана Іванонькова. Це така талановита і неординарна особистість, такий майстерний вокаліст, що навчатися у нього - велике задоволення. Я завжди з вдячністю і приємністю згадую про пана Іванонькова. Щасливі ті студенти, що мають можливість навчатися у такого педагога.

Звичайно, дуже добру школу я пройшла тут у стінах Чортківського районного будинку культури. Особливо у ансамблі лемківської пісні «Яворина», яким керує директор будинку культури Йосипа Овод. З цим гуртом ми часто виступаємо не тільки на наших сценах, а й на виїзді.

- Пані Галю, мені відомо, що не так давно, виступаючи у Львівському музично-драматичному театрі перед добірною львівською публікою з нагоди поважного ювілею вихідця з наших терен Народного артиста України Бориса Міруса, вам виключили мінусову фонограму, але ви вийшли з честю і зірвали шквал оплесків.

- Так, ми делегацією з Чорткова на чолі із першим заступником Чортківської райдержадміністрації Любомиром Хруставкою, із завідуючою відділом культури і туризму нашої адміністрації Галиною Чайківською та директором нашого будинку культури Йосипою Овод вітали ювіляра у Львівському національному драмтеатрі. Я виконувала «Пісню про Чортків» і мені виключили фонограму. Не скрию, трохи була вражена цим. Думалося тоді: «Боже, стільки народу!». Була мить збентеження і враз думка - треба викручуватися з цієї ситуації. Ще мій викладач з педагогічного училища Іван Кікис говорив: «Вийшов на сцену - працюй». Власне, я цим і керувалася.

Мені зі сцени було добре видно внизу у оркестровій ямі оркестр. Бачу, спочатку, мабуть, вони думали: «О, провінція, може так добре співати й не вміє». А коли я почала співати... Бачу - очі починають округлятися: «Нормально вміє!..». Люди у залі здивувалися... І я десь собі подумки поставила плюсик, що викрутилася з тої ситуації... Чую музиканти почали підбирати мелодію і мені підігравати. І ми так одразу ж на сцені майже потоваришували та завершили пісню разом. Оплесків було... А я собі думаю: я така маленька стою на тій сцені, а поряд стоять усі великі і знамениті... Але ось, цілком нормально вийшло (сміється). Я собою була задоволена. Наші чортківчани, що також були присутні в залі, від радощів навіть пустили сльозу. До мене підходили люди і запитували: «А де ви вчилися співати?», «Де ви співаєте?», «Може ви співаєте в опері?». А я відповідаю: «Ні, що ви, я співаю у Чорткові, у районному будинку культури. Звичайна людина».

У мене була колись заповітна мрія. Я хотіла бути артисткою, але не опери, а оперети. Часто собі думала: оперета, який там гарний одяг, які танці, яка інсценація, як все чудово виконується... Це для мене було дивом, яким я жила у своїх мріях. Але, на жаль, у цьому плані мене ніхто не підтримував. Мені дуже шкода, що мій чоловік і діти не так прив`язані душею до мистецтва, як я.

- Як ставиться до вашої творчості чоловік?

- Мого чоловіка звати так як мого батька - Володимир. Він - людина технічного математичного складу, є добрим фахівцем у своїй галузі, працює «на колії», уміє усе полагодити, довести до ладу. Хоча з плином часу нашого спільного життя, я стаю помічати, що він також починає переживати за мої успіхи. Хоча був час, коли він мене ревнував до моєї роботи. Тепер ми від районного будинку культури їздили з виступами по селах, він був разом з нами і бачив, як тепло і з захопленням люди нас сприймають.

Коли раніше він мені говорив: «Ти якось дивно співаєш: там тебе забагато чути, а там зовсім не чути». То тепер він почав дивитися на це більш усвідомлено і з розумінням. Хоча, як затримаюся на роботі, мені здається, що знову починаються ревнощі до роботи (сміється).

- Таку красиву і витончену, чарівну жінку можливо і вартує ревнувати, але в міру і з розумом, звичайно. Бо коли ви на сцені, вам симпатизують і чоловіки, і жінки... Інакше просто неможливо, вас усі люблять.

- Ну я не знаю, можливо (засоромлено). Мені якось хтось сказав: «Ти даєшся любитися». Може й так. Знаєте, я намагаюся завжди щиро виходити до людей на сцену. Загалом, у стосунках з людьми прагну бути щирою, але, коли бачу потім від окремих людей різні повороти, пов`язані із нещирістю, підступністю, інтригами за моєю спиною, то спочатку, знаєте, навіть не хочу спротивлюватися. Хочеться мовчати. Не знаю, чи то така депресія?.. Я дуже важко і боляче переживаю різні зради, плітки... Це для мене жах. Може треба було б на це все махнути рукою, але не можу, так, видно, дала мені природа. Мені хочеться, щоб люди були більше милосерднішими, людянішими.

- Можливо б за інших обставин ви б не відчували тих тонкощів почуттів, виражених у пісні...

- Можливо і так. Ви маєте рацію. Коли б у мене була інша професія, то, напевне, була б твердішою за характером, а так - лірична душа, інакше не можна, бо ти наскрізь пов`язана з творчістю. Усюди на усіх концертах, чомусь, мене багато: то співаю, то веду вечори... Я не знаю... Мабуть так повинно бути. Якось одна людина мені сказала, що я, як клуб умілі ручки, що не дадуть - те й буду робити.

- Я цілком підтримую цю думку, бо, коли мене просять з відділу культури висвітлити якийсь матеріал, а у мене немає часом такої можливості, кажу: «У вас там є Галя Корецька. Нехай пару слів напише до газети».

- (Сміється) Так... Знаєте, я взагалі вважаю, коли людина творча, то вона в кожному виді творчості може себе проявити: вишивати - то вишивати, плести - то плести - усе.

- То ви ще й вишиваєте?

- Тепер трішки не вистачає на усе часу - робота, сім`я, діти. Але думаю, як отримаю зарплату, то піду і куплю собі нитки, буду плести светр. Руки так і «чешуться», вже незабаром весна, хочеться оновлення для себе або для дітей.

- Скільки у вашій сім`ї дітей?

- У нас двоє дітей - син Андрій - 18 і донька Настя - 15 років. Син уже на дві голови вищий од мене. У нас дуже хороші стосунки. Бо було так: син ріс і я разом з ним росла. Одного разу прийшла до нас у гості мамина сестра, і неодобряюче каже: «Ти так до нього ставишся, ніби ви брат і сестра». Але я бачу, що такі дружні стосунки між батьками і дітьми - це цілком нормальне явище, бо є більша довіра один до одного. При довірливому спілкуванні легше врятувати дитину від необдуманих кроків і відповідно - помилок. Можливо у радянські часи були інші пріоритети, але вони себе уже вижили. Я вважаю, що з дітьми треба бути на одному гребені хвилі. Бо це є мудрість людська. Треба вміти, знайти у собі сили, щоб опуститися до рівня своєї дитини, аби не було прірви, а здорові рівні стосунки.

При недовірливих стосунках дитина піде за порадою до друзів, а друзі самі не знають як жити і нарадять такого, звідки потім буде важко вибратися.

Але за єдиним жалкую, що мої діти, обоє, маючи  талант до музики і співу, не хочуть цим займатися... Це мені дуже болить.

Моя донька Настя три роки провчилася у музичній школі, здібна, має дуже добрий слух, але не хоче більше займатися музикою. Вона мріє бути ландшафтним дизайнером або з інтер`єру. Тепер у молоді інші уподобання. Але так хотілося б, щоб хоч хтось з моїх рідних продовжив мою улюблену справу. Можливо, в майбутньому онуки... Я б їм усю душу вклала. Я так люблю дітей...

- А ви ж уже працювали з дитячим колективом?

- Так, два роки тому я керувала дитячим фольклорним гуртом «Гаївочка» Чортківського районного будинку культури. Мені дуже подобається працювати з дітьми, і мої співробітники бачили, що я повністю віддавалася для цих дітей, як до своїх власних, і вони слухалися і не проминали щебетати як пташенята. І ще, дуже люблю рух. Не люблю інертних людей. Не люблю тих, хто сидить у кріслі і тільки повчає інших, а самі нічого не роблять і не хочуть щось зробити. Так просто не може бути. Треба вміти чути дитину і жити разом з нею її життям. Тоді буде успіх. Тоді буде результат. І задоволення від цього.

- Галю, а яких людей ви любите, яких ні?

- Не люблю підступних інтриганів, котрі в очі світять, а ззаду пхають ніж у спину, ще й при цьому ніжно щебечуть. Зрештою, таких ніхто не любить, але не всі одразу можуть розгадати їх справжнє лице. Люблю людей світлих, чистих серцем і душею. Без таких життя немає сенсу. Тому вони завжди будуть головнішими, аніж посади, статус, маєтки. Доброту і щирість серця ніщо не може замінити.

- Що б ви побажали нашим читачам?

- Хочеться побажати великого житейського щастя, здоров`я і, як співається в пісні: «Щоб до останньої хвилини любили ви і вас любили...».

Олександра Іванців