02.02.2010 - Доля обрала його

День Соборності України, Чортківщина має особливу сторінку своєї історії, де 22 січня 1973 року має велике значення у процесі формування національної свідомості молодого покоління Галичини в умовах комуністичного режиму. Адже цього дня дев`ятеро сміливців із села Росохач вивісили жовто-блакитні прапори над державними установами Чорткова. Це були Володимир Мармус, Степан Сапеляк, Микола Мармус, Петро Винничук, Володимир Сеньків, Микола Слободян, Андрій Кравець, Микола Лисий, Петро Вітів (наймолодший учасник, що був звільненим від відповідальності як неповнолітній).

Сьогодні на сторінках нашої газети ми зустрінемося із керівником цієї росохацької групи Володимиром Мармусом, кавалером ордена „За мужність", члена Української Гельсінської Спілки, віднедавна - голови районної громадської організації Українська Народна Рада.

- Володимире Васильовичу, звідки у вас, молодих сільських хлопців, було стільки відваги і любові до рідного?

- Першопричиною цього є, мабуть, природня цікавість і любов дитини до усього рідного: до матері, до своєї вулиці, потічка, лісу, поля, до людей. Пригадую, дитячий жаль і переживання за вбиту тварину, зрізане чи зламане дерево, навіть ту стареньку столітню хату, яку розвалюють, а на її місці зводять нову; співчуття до людського горя, сімейних драм, цікавість до багатьох незрозумілих речей, на зразок: „що це за такі величезні дерев`яні хрести на нашому сільському цвинтарі, що похилилися одні на одних", і чому люди, коли зупиняються коло них, говорять лише пошепки. Що то за пісні такі співають на весіллях, толоках, що їх не чути по радіо? І коли їх співають, то оглядаються на всі боки і часом замовкають, не доспівавши до кінця.

У моєму дитячому серці було дуже багато незрозумілих запитань, на які хотілося знайти відповіді.

Великий вплив на моє з братом Миколою виховання мав наш батько Василь Мармус. Він народився у 1904 році і добре пам`ятав події Першої світової війни і ЗУНР. У простій і дохідливій формі батько переповідав про російсько-австрійський фронт, про донських та кубанських козаків, вояків Української Галицької Армії, петлюрівців, поляків - усіх, хто проходив через наш Росохач. Тато навіть згадував пісні, які співалися вояками, а у тих піснях була правдива неприкрита історія.

Особливо було цікаво, коли до розповідей батька приєднувався ще хтось із бувалих людей. Під час таких розмов любив навмисно показувати старі австо-угорські, російські, польські, українські гроші, яких тоді було в мене багато, і це ще більше наводило людей на спогади. Згадували, що з розпадом Австрії у людей пропало багато австрійських крон, а то були дуже дорогі гроші, друковані на доброму папері. У 1915 році тут ходили і російські рублі, які також були досить дорогими. А найцікавішою була бесіда довкола українських карбованців і гривень. Нам за Союзу казали, що не було Української держави, а тут - українські гроші. Саме ці гроші навіювали найбільше спогадів. Тато згадував, що коли ходив з хлопцями колядувати дівчатам, то ті якраз платили українськими грошима, що на перших порах  мали добру ціну. Але це було недовго. Велась українсько-польська війна, в якій полякам дуже допомагала Франція. Нам допомогти не було кому. Та ще й і самі собі шкодили, бо коли прийшов на допомогу з-за Збруча Петлюра і  відкрив стрільбу по Львову, то диктатор ЗУНР Петрушевич сказав, що такої допомоги йому не треба. Але якось між людьми з надією говорилося, про те, що Ліга Націй погодилася на окупацію поляками Галичини тимчасово, і що якби не Сталін з Гітлером, то Галичина вже могла б мати автономію. Люди вірили, що Україна ще повстане в майбутньому. Згадувалося усе, що залишилося в минулому у пам`яті.

Казали, що з нашого села в Українських Січових Стрільцях служило кілька хлопців.

За австрійсько-російської війни лінія фронту проходила через наш Росохач по річці Серет. З правого берега були австріяки, а з лівого - москалі. Так і село було поділено, бо лежало на двох берегах річки.

А ще сільчани згадували про „мудрі" книжки: історію Грушевського, старе видання Т.Шевченка „Кобзар" тощо.

Саме історі України з вуст односельців та читання книг, слухання родіо виховало в нас поборниками всього українського.

- Пане Володимире, про те, як склалася ваша доля політв`язня ви описали в книзі „Доля вибрала нас". Знаю, вийшла друком ще одна книга...

 - Другій своїй книзі „Друже зверхнику" я написав про свого однотабірника-патріота, якого радянська влада засудила на 25 років, Олексу Савчина. Любомир Махомет перевидав цю книгу, у ній були такі місця, де треба було щось змінити, виправити.

- Тридцять сім років минуло з часу, коли ви разом з побратимами-односельчанами вивісили жовто-блакитні прапори над Чортковом.

- Так-так, час біжить невпинно. А здається  все було ніби вчора.

- Як ви вважаєте, суспільство належно поцінувало ваш сміливий патріотичний крок?

- Я думаю, що люди ставляться до нас з пошаною. Хоч у нас часом складається так, коли хтось із близьких знайомих виб`ється в люди, бува, знайдуться такі, що скажуть: „Та як то так?! Ще один великий діяч". Але, попри все, бачу, що навіть мої односельці, не зважаючи до яких конфесій вони належать, бо у нас в селі це має велике значення, ставляться з порозумінням і повагою до тих подій. Ось недавно запрошували на виховну годину до школи. Президент Віктор Ющенко оцінив наших земляків-патріотів нагородами. Село наше патріотичне. Люди це оцінили. Як бачимо, на цих останніх виборах більше 800 осіб проголосували за Ющенка - найбільше в районі.

А свого часу, опісля того, як нам винесли вирок, у тюрмі, я побачив результат роботи пропаганди усієї імперії. Усе в житті має свій відбиток.

- Не було страшно, коли вас ув`язнили? Скільки вам тоді було?

- Ні, я не сказав би, що було якось страшно. Мені тоді було 23 роки. У такому віці людина вже усвідомлює багато речей і має свої установлені погляди. Це - сформована особистість. То ж ми знали, на що йшли. Ще з 12-річного віку я мав доступ до хорошої літератури, історії. Можна сказати, був уже певний стаж патріотичного зростання.

- З вашої сім`ї вас засудили двох - вас і вашого брата Миколу. Не було шкода мами?

- Звичайно, мами було шкода найбільше. Нас у сім`ї - п`ятеро дітей. Тому, ще будучи під слідством, я намагався, як міг, відгородити його і наших товаришів, бо, все-таки, батьки у нас були немолоді. Ми з Степаном Сапеляком удвох домовилися, що усе братимемо на себе. Але Сапеляк багато говорив і багато не знав, то при відтворенні тих обставин слідчі дійшли до висновку, що нас не могло бути двоє. Так поступово взялися за усіх решта.

- Скільки часу тривало слідство?

- Від січня до листопада місяця. Майже рік. Насиділися ми в Тернополі у слідчому ізоляторі КДБ. Тепер там зробили музей. Але з того часу я так і жодного разу там не був. З одного боку трохи неприємно, а з другого - ніколи немає вільного часу.

- Володимире Васильовичу, ви всюди зазначаєте, що роки ув`язнення для вас не пройшли марно, ви здобули добру школу. Що це за школа?

- Так. Хоч нас в часі слідства лякали: був перед вами Герета Ігор. Казали, що його ламали тим, що співкамерники рахували пшоно ледь не по крупинках, морили його голодом, і він здався, погодився виступити на прес-конференції, що він розкаюється, потрапив під вплив і таке інше. Але ми у те залякування не дуже й то звертали увагу, не вірили. Я наполегливо слухав Радіо „Свобода" і знав, що політичних тримають в ізоляції від інших. Зрештою, ми були трохи освіченими. І коли нам дали 62 та 64 статті, то з полегшенням зітхнули. Це нас навіть втішило.

Однак, звичайно, спроби залякування і грубого ставлення до нас були. Ще дорогою до місця призначення була очевидно така команда, щоб нам інші в`язні - „уголовники" понабивали боки. Але ми трималися.

Правда спочатку у мене трималися проблеми зі слухом, бо в Тернополі я трохи захворів. Потім були проблеми зі шлунком, то в Києві у мене був такий стан, що я не міг зовсім сприймати їжі. Стали говорити, що я об`явив голодівку. Раз так думаєте, то думайте собі - вважав тоді я. Але після цієї недуги одного разу вийшов на прогулянку - нічого не бачу. Тоді подумав: напевно я тут вже залишуся навічно. Я змирився зі своєю долею.

В тюрмі я мав безрукавку. Один в`язень хотів з мене її зняти, а я відповів, що це дала мені моя мама і для мене - це пам`ятне. Він пригрозив мені: „Дивись, бо ти звідси не вийдеш". Я відповів: „Я прийшов сюди, щоб звідси не вийти". Чую, інші йому кажуть: „Не чіпай його". Там в тюрмі була така банда. Я раніше собі думав, що ці люди мали бути злими на систему, що їх посадила. А - ні. Були такі, які вірно їй служили, і то з великою упертістю. Казали: „Ты антисоветчик, ты на Запад работаеш". Були й інші, які перестукувалися крізь стіни, думали, що я маю із Заходом якийсь зв`язок, бо готували собі втечу. Але ж я до цього не мав жодного стосунку. Різне було. У Харкові були в`язні, які нам заздрили, що до нас, політичних, краще ставлення.

- Але ви ж у часі ув`язнення зустріли свою долю, дружину Ірину, про яку кажуть, що вона „декабристка навпаки". Це було у таборах чи на засланні?

- Уже, відсидівши 6 років, я мав 5 років заслання, що я відбував у Тюменській області. В той час будувався газопровід „Дружба". І там був такий свинокомплекс ми, засуджені, начебто там працювали. Тоді вийшла в газеті стаття „Пролетела утка над трубой", в якій були нарікання, що Радіо „Свобода" та „Німецька хвиля" передали, що використовуються на тому газопроводі сили політв`язнів, і називали мене, Гузмана, Красівського. Мовляв, це неправда, вони просто собі там працюють. Мене про це запитували, я відповів: „Ну і що, ми і в тюрмі працювали, нас заставляли. Але хіба я тут на засланні по своїй волі опинився, де щоразу мене відмічають, не маю жодних документів, абсолютно нічого".

І ось там ми, невільники, працювали. Серед нас були різні. А Іра в той час після педінституту була направлена туди на роботу. Її попереджали, щоб вона була обережною, бо тут є такий небезпечний контингент, правда сказали, що серед в`язнів є ще кілька політичних. А її це зацікавило. Мене там усі вважали баптистом, бо я не пив, не палив, конфліктних справ за мною не водилося, вірив в Бога, що для багатьох тамтешніх жителів було дивним. Так склалося, що ми з Ірою не розминулися на шляху долі. У 1984 році на Великдень я приїхав сюди з дружиною, через рік у нас народився син Оленксандр, а у 1992 році Василь.

- Чим займаються ваші діти?

- Старший син закінчив Харківський університет органів внутрішніх справ, юридичний факультет і працює слідчим у Чорткові. Правда, була проблема, що я був засуджений, то мені доводилося їхати в Міністерство внутрішніх справ, де підтвердили, що моя стаття не підпадає забороні.

А молодший син недавно закінчив школу і навчається у війського-патріотичному ліцеї в Богороджчанах. Мріє бути військовим.

- Хтось з ваших синів добре грав на бандурі...

- Це якраз молодший син Василь. У нас родина з вродженими музичними здібностями, мої брати люблять поспівати. Але високо професійних музикантів у нас немає, хоч доньки старшого брата таки мають освіту і навчають у школі музики.

- Володимире Васильовичу, знаю, ви були особисто знайомі з В`ячеславом Чорноволом, підтримуєте стомунки з Василем Овсієнком. З ким ще з відомих учасників дисидентського руху знаєтеся?

- Знаєте, що у моєму арештантському житті було цікаво те, що чув про таких людей по радіо, а тут пощастило з ними зустрітись. А вони вже про мене знали, хтось їм передав, то готувалися мене зустріти. Я приїхав, а вони заварили чаю з цукерками, і стали гастуватися і знайомитися.

Як сьогодні пам`ятаю: Миколу Коця нашого земляка, що викладав у Копичинецькому сільськогосподарському технікумі, Миколу Горбаля, Ігоря Калинця, Івана Світличного, Семена Глузмана, Валерія Марченка. Загалом багато відомих особистостей.

- А коли б доля повернула так, що довелося б повторити усе пройдене, ви б погодилися?

- Звичайно, зараз з роками є багато прив`язаностей, але, коли б доля ще раз обрала мене у такому ж випробуванні, я б погодився. Безперечно погодився б. Мови й не могло б бути про інший вибір.