Різдво - це воістину велике свято, яке ось уже більше як дві тисячі літ приходить до нас. Наші предтечі вели літочислення від Різдва Христового.

25 грудня - більша частина світової спільноти святкує Різдво. У нас його ще називають католицьким Різдвом. Вніч з 24 на 25 грудня віруючі зберуться у костелі св.Станіслава в Чорткові, щоб у спільній молитві прославити Новонароджене Дитятко.

Наша розмова з парохом костелу отцем Томашем Словінським.

- Отче Томаше, скільки часу ви служите у Чорткові?

- Я приїхав до Чорткова у вересні 2007 року, то уже майже два з половиною роки тут.

- А звідки ви так добре розмовляєте українською мовою?

- Спершу, коли я приїхав в Україну, служив у Фастові і там за півроку відівчався від російської мови, бо в часи комунізму у школі дев`ять років вивчав російську. Через рік мого перебування у Фастові до мене приходила вчителька з української мови, котра була родом із Західної України. А потім уже вчився сам по собі. Я знав, що коли приїду до Чорткова, то тут не можна розмовляти по-російськи, тільки українською, і можна по-польськи (сміється). Бо у Фастові можна було змішувати, говорити суржиком.

- Ви не ловили себе часом на думці, що починаєте думати на українській мові?

- На мою думку, я слабо знаю українську мову, тому що не розмовляю достатньо вільно. Часом співаю пісні українською, але думаю, все-таки, по-польськи, бо ще маю замалий запас слів. Завжди, коли треба казати проповідь, виписую собі на листочку деякі речення.

Я полюбив українську мову. Ще давніше мені доводилося бувати в Україні. Усі мені говорили, що українська мова легка і дуже подібна до польської. Та я ніколи цього не розумів, допоки сам не вивчив. По-російськи я розумію усе, але говорити мені важко. А в українській мові дуже багато подібних до польської слів. Завжди, коли не знаю якогось слова, скажу по-польськи, то виходить, що воно так і є українською (сміється).

- Чи відрізняються люди в Польщі від тутешніх жителів?

- Мало чим відрізняються. Я родом із Західної Польщі. Там дуже багато людей, котрі проживали на теренах Західної України. Вони мають таку саму співчутливість і гостинність, як українці. Хоча є різниця у ставленні до патріотизму. Певно тому, що Польща більше часу була вільною, а Україна довший час була частиною Радянського Союзу, і лише нещодавно здобула свою незалежність, тому українці дуже вразливі щодо цього питання.

На Україні, певно, більше відрізняються жінки, бо як зустрінеш в магазині жінку, то вона за 5 хвилин розкаже тобі усе про себе і вивідає про все тебе. Тобто, жінки тут дуже відкриті, а чоловіки - більше серйозні. Бо у Польщі чоловіки усміхаються більше. Загалом поляки по своїй натурі все-таки більш закриті.

- Отче Томаше, звідки ви родом?

- Мої коріння походять з України, адже моя мати родом зі Львова, а батько - з Волині. Вони обоє поляки, але народилися й жили на теренах України. Кажуть, що мій дідусь був із русинів, але я цього не знаю точно. Мої батьки приїхали із України на Західну Польщу до Вроцлава і там зустрілися. Вроцлав, до речі, називають другим Львовом, там дуже багато львів`ян. У нас, навіть, на цвинтарі, так склалося, що коли хтось помре, то на надгробку здебільшого написано, що народився у Львові.

- Чим ви займалися до того, як стати священиком?

- Я навчався на архітектора у Вроцлавському політехнічному інституті. По закінченні вузу чотири роки працював за фахом. Потім так сталося, що роботи не було, та я й не хотів більше цим займатися, тому що уже тоді навернувся до Бога, і мені хотілося щось робити для людей. Деякий час я працював з бездомними людьми. У нас в Польщі є спеціальні притулки для бездомних. Хотів бути трішки як Мати Тереза.

Також довший час я займався неповносправними людьми, і через п`ять років працював, як терапевт для молодих людей із ураженнями головного мозку. А згодом, коли мені виповнилося 40 років я вступив до ордену домініканців.

- Як ви відважилися на такий крок, не побоялися цілком змінити своє життя?

- Я навернувся до Бога, коли мені було 26 років. Дитиною я був дуже побожним, а потім довгий період - ні. Звісно, я вірив в Бога, але не приймав церкви. Церква для мене була просто як інституція, тому я не ходив до церкви і не користувався таїнствами. Коли мені виповнилося 26 років, у моєму житті сталися події, які змінили моє життя - померли моя бабуся, мама. То були дуже важкі і важливі хвилі мого життя. В той час я почав шукати, і Господь Бог увійшов у моє серце. Адже людська любов, людська дружба, то усе замало. Ти починаєш дальше шукати істини, свого місця у житті. Бог бачить, що ти чогось шукаєш і обов`язково тебе приведе до того, що тобі необхідно.

- Отче, але ж ви були молодою людиною, хіба не закохувалися?

- Так, звичайно, але любов, як і усе земне, має початок і кіненць (сміється). Це не давало мені до кінця щастя, не було відчуття повноти чогось. А коли отримуєш відчуття живого Ісуса Христа, ніщо не може дорівнятися до цього. Але я прийшов до домініканців через 15 років, тому що коли навернувся, треба було знову навчитися християнського життя, потрібно усе вчити заново. Я навчався, працюючи волонтером з неповносправними людьми. Це навчило мене дивитися на життя і на християнство по-іншому. Я почав задумуватися, що я ніколи нікому нічого такого не робив, окрім своєї родини. У нашому костелі була спільнота неповносправних, і я пішов туди. Взагалі, „неповносправні" - це лише слово. Бо вони сприймають кожну людину, незважаючи на те, якою вона є. Перед ними не потрібно нічого вдавати, грати. Вони сприймають усе, як є.

- Чи доводилося вам бачити, що неповносправні люди духовно вищі за вас?

- Так, я часто це бачу. Навіть, коли я приходжу до „Карітасу" в Чорткові, там також є така молодь, бачу, що вони мають дуже сильне відчуття Бога. Якось я запитав їх: „Чи Ісус усе пробачає людині?". Нормальна людина зараз задумається, а вони беззаперечно відповіли: „Так!". Ці люди мають такий зв`язок з Богом, що важко описати словами. Тому коли ми входимо в таке середовище, Бог наповняє наші серця Святим Духом.

- А яке значення мала ваша родина для вашого становлення як християнина?

- Моя родина завжди була віруючою, особливо бабуся. Вона була для мене свідоцтвом віри, дуже милосердною, усе, і молоде покоління в тому числі, сприймала вільно, але була дуже віруючою, завжди молилася, ходила до церкви. Проте бабуся ніколи мене не силувала і не наказувала: „Йди до церкви!", „Йди сповідатися!". Коли я міг посваритися з мамою чи татом, то з бабусею завжди знаходив спільну мову. Для мене бабуся була таким собі світлом, певно це вона завжди за мене молилася...

Пам`ятаю, були комуністичні часи у Польщі. Люди вірили в Бога, але ми з моїми друзями ніколи не говорили на такі теми. То було чимось особистим. Я не знав, чи хтось вірує, чи - ні. Можу сказати, що віра була в людях, але скрита. Тому родина була для мене осередком віри.

- Ким за професією були ваші батьки?

- Мій батько був професором агро-промислового університету, а мама - економістом. У мене також є старша на рік сестра Марта. Вона - ветеринар, має сім`ю - чоловіка і двоє дітей.

- Чи не казала ваша сестра, коли ви йшли на священика: „Томаше, отямся. Вірити в Бога можна і без священництва"?

- Ні, моя сестра завжди була віруючою. Ми ніколи не говорили з нею на цю тему. Для мого покоління релігійність - то була ознака слабкості, знаком того, що людині чогось бракує у житті. Пам`ятаю, колись один із моїх колег сказав, що йде до сповіді, для мене це був шок, тому що я бачив, що він нормальний чоловік, а релігійність була знаком слабкості, консерватизму. Хоча тоді я вірив, що Бог є, але не у тій формі, не через церкву. Пам`ятаю, я навіть мріяв зустріти Ісуса Христа на вулиці.

- Отче, зараз вам є що сказати молоді, адже ви пройшли через те, через що проходить майже кожна молода людина. Чи легко вам працювати з молодю?

- Знаєте, коли я навернувся до Бога, то мав зв`язок тільки з молодими. З ними я вмію спілкуватися більше, аніж з моїми ровесниками. Адже останні 30 років більше перебував серед молоді. Це мені допомагає також як священику при сповіді.

Пам`ятаю, якось одна катехетка на занятті казала дітям, що у 17 років у вас буде криза віри, тоді коли ви перейдете її, покажеться чи ви залишитеся з Ісусом, чи - ні. І то правда, тому що спочатку дитина приймає віру від батьків, а потім починає шукати себе сама, вона відкидає усе, що взяла від батьків, також віру, бо для неї це стає родинною традицією. А потім їй доводиться наново відкривати для себе Ісуса і йти далі. Такий період може бути довгим чи коротким, у кожного по-своєму. Я завжди кажу, що в такому віці, як 17 років, уже не можна дитині наказати: „Йди сповідатися!" - бо вона зробить усе навпаки. Я пам`ятаю себе, коли мені мама казала йти до церкви, а я відповідав, що не піду, бо не вмію сповідатися. Потім почав ходити на Службу Божу щоденно, але мамі не казав, встидався (сміється). Від 25 років я щоденно ходжу на Службу Божу. Просто я відчував цю потребу. Не можна у 17 років наказувати такі речі, як віра, то є справа серця - відкрити живого Ісуса Христа, бо Ісус, то не образок, не слово. Коли його відкриваєш для себе, то йдеш далі, падаєш, піднімаєшся і йдеш.

- Чи було вам лячно, їхати служити в іншу країну?

- На той час я уже знав Україну, бо з 90-х років їздив на екскурсію з моїм батьком по Волині, Львові, і з першого разу відчув, що мене щось сюди тягне. Коли навчався на священика, ми часто їздили до українських Карпат. Але я думаю, що зараз я тут тимчасово, поки потрібний на цьому місці, бо дуже сумую за Польщею. Є такі люди, що можуть жити поза своєю країною, а є такі, як я, що дуже сумують.

- Часто їздите додому?

- До Польщі їжджу часто, тому що треба перетинати кордон, відкривати візу або шукати гроші на костел (сміється), бо він великий і дуже старий, тому потребує багато грошей. Наш костел як візитка міста. Усі гості Чорткова завжди заходять сюди, бо костел так розташований, що кожен на нього вийде.

- Отче Томаше, костел - пам`ятка архітектури. Чи отримуєте ви якісь кошти від місцевої влади на його реставрацію?

- Ні, а хіба в Україні дають кошти на реставрацію таких споруд? Я думаю, що ні, бо на реставрацію вівтаря кошти нам виділило міністерство культури Польщі. Думаю, що в України і немає таких коштів, тому що костелів багато. Зрештою, я чув випадки, що й давали. Приміром, біля Білої Церкви в Ружині є римо-католицький костел, то тамтешній священик дістав від держави України частину грошей на ремонт...

- Наша розмова відбувається напередодні Різдва. Ми часто розуміємо це свято символічно. Скажіть, що означає Різдво?

- Різдво можна прийняти за щось символічне, тому що ми святкуємо його кожен рік. У цей день ми символічно згадуємо народження Ісуса Христа. Різдво - це свято, але з відтінком смутку, тому що знаємо, що Господь прийшов до нас, аби народитися як людина, ввійти у наше життя, а потім віддати своє життя з любові до нас. Жодна людина, жодна релігія не могла цього видумати, щоб Бог ось так прийшов до людей. Деяким важко усвідомити, що Бог втілився у тіло, адже часто вважають, що людське тіло - погане, джерело гріха, та тіло людське - то твір Божий, Його дар. Цього дня Господь рождається для кожного з нас. Бог дає нам шанс змінитися на краще, щоб наше життя було подібне до Його. Він вчив нас жити з любов`ю, керуватися любов`ю.

Є така добра польська традиція, коли вдома в часі святвечора люди діляться за столом проскуркою. Проскурка - це той самий хліб, але без квасу. Ділитися хлібом - це ознака того, що ми ділимося любов`ю, добротою і переказуємо свої бажання. Ми ввели цей звичай в костелі, аби нав`язати зв`язок між людьми, на знак миру.

- Що б ви побажали людям напередодні Різдва, адже на Пастерку до костела, яка відбудеться вночі 24 грудня, приходять не лише римо-католики, а й багато людей з інших парафій?

- Передусім, хочу побажати, щоб люди широко відкрили свої серця, бо Ісус Христос приходить до кожного, незалежно від того, чи він добрий, чи поганий, віруючий, чи ні. Ісус рождається для кожного. Коли ми приймаємо Ісуса Христа, то приймаємо Його Світло, Міць, Силу. У житті є різні моменти - добрі, погані, і коли у твоєму серці живе Господь, то набагато легше пережити важкі хвилини нашого життя. Просто потрібно собі нагадати, що Ісус народився. У нас в костелі є хороша традиція, на початку Служби Божої ми три рази проказуємо: „Ісус Рождається", аби нагадати собі про те, що це є важливим для кожного з нас, щоб відкрити свої душі до оновлення разом з Христом.