Воскресити із попелу забуття ім`я нашої славної землячки, найталановитішої і найвідомішої артистки Українського театру „Руська Бесіда" Катерини Рубчакової необхідно хоча б для того, що ми просто не можемо виховувати націю завжди тільки в першому поколінні. Адже тоді виходить, що ми взагалі усі з першого покоління. Але ж наша історія не починається тільки з радянського періоду!

На зламі ХІХ - ХХ століть Галичина стала „П`ємонтом" українського відродження, а цвітом української галицької інтелігенції здебільшого стали діти греко-католицького духовенства. Однією з таких родин була велика сім`я дяка чортківської Вознесенської церкви Андрія Коссака. Його найстарший син Іван Коссак був директором Чортківської учительської семінарії, де діяв самодіяльний драматичний театр .

Шістнадцятирічною дівчиною у червні 1896 року Катерина Коссаківна з учнівської лави вчительської семінарії вступила до українського театру „Руська Бесіда" під час його гастролей у м.Чорткові. До трупи її залучив рідний брат Михайло Коссак, котрий був диригентом цього театру і мав потребу у „голосистих" дівчатах для хору у музичних виставах. Михайло Коссак закінчив Бучацьку гімназію, що славилася добрим хоровим співом і музикою, а згодом - Львівську консерваторію. Він був талановитим театральним диригентом і композитором, мав чудовий голос (ліричний тенор), добре грав на скрипці. Композитор К.Стеценко у 1910 році відніс М.Коссака до найталановитіших диригентів театральних труп початку ХХ століття, відзначивши, що „диригує досить гарно, оркестр веде дуже талановито, нюансує розумно й артистично. Під його диригуванням у Галичині йдуть такі речі, що не кожний з наших диригентів й справився б з ними"...

З іменами М.Коссака, Й.Стадника та С.Чарнецького пов`язана нова сторінка в історії українського музичного театру дожовтневого часу. В далекому 1914 році театр „Руська Бесіда" відзначив своє 50-річчя, а також 100-літній ювілей від народження великого Кобзаря. У цей рік зі сцени Чортківського Народного Дому (сьогодні районний будинок культури ім.К.Рубчакової, що восени відзначив  свій 100-річний ювілей) зійшла п`єса В. Пачовського „Сонце Руїни", перероблена і зрежисована нашим земляком, родом із Шманьківців,Степаном Чарнецьким. Прем`єра спектаклю відбулася у Стрию 23 березня 1914 року. І ось - Чортків, батьківщина поета і режисера С.Чарнецького, батьківщина славетних музикантів і акторів театральної сім`ї Коссаків.

„Вистава „Сонце Руїни" була театральним праздником як для публіки, так і для самих артистів. Усі грали охоче... Курбас горів у ролі Дорошенка. У третій дії в двобою з Василем Коссаком (молодший брат К.Рубчакової - В.Д.) так перейнявся, що я зі страхом глядів на це із-за куліс. Після третьої дії Курбас кинувся мені на шию і спазматично плакав, зовсім не відчуваючи, що в часі двобою відірвав собі майже цілу пучку у великім пальці.

Знаменита Осиповичева була в ролі Дорошенкової мами. Ця талановита, ратинована й нечувано амбітна артистка опанувала пам`яттєво свою важку роль - просто напрочуд. А грала з таким переконанням, з такою силою внутрішнього переживання, що були моменти, які мене, старого театральника, прошибали морозом... коли гляділа крізь вікно на похід орленят, що під звуки „Ой у лузі червона калина"(С.Чарнецького) під проводом Дорошенка минали гетьманську палату в Чигирині.

Пречудова і як усе солодка була Рубчакова. Тухальським був придніпровець Дорошенко... Карликом Лучкою був Юрчак, Марка Проклятого грали Майхер і Білоголовко"... - згадував С.Чарнецький 16 грудня 1933 року у новелах „Моя мандрівка з Мельпоменою" на сторінках львівського часопису „Новий час".

Сценарій п`єси не зберігся, а може десь лежить в архівах під вагою столітнього пилу, а пісня „Ой у лузі червона калина" живе своїм власним життям. Пісня, що зійшла з чортківської сцени, полинула, покликана самою історією, щоб стати гімном Українських січових стрільців!

Ця пісня є живим свідченням високої майстерності і таланту композитора М.Коссака і поета С.Чарнецького! У ній закладений генетичний код української нації на самозбереження і віковічного прагнення до української держави.

Ця пісня-символ об`єднала у живий ланцюг всіх українців від Карпат до Дніпровських круч через коло усіх лихоліть ХХ століття, вихлюпнувши співом останній страх нащадків: „Не хилися, червона калина, маєш буйний цвіт, не журися, наша Україно, маєш славний рід".

Наполегливо і невтомно працював М.Коссак, педагог з вокалу, щоб голос юної Катрусі Коссаківни зазвучав, набрав широкого діапазону і краси. Не все відразу вдалося тихій і скромній дівчині, не легше було опанувати виразну дикцію, позбутися забарвлення подільського діалекту, прибрати „плаксиві нотки" зі співу у ролях героїнь з гіркою долею. Про ці перші кроки артистки на сцені згадував С.Чарнецький: „Не підозрював, мабуть, тоді її перший артистичний керівник і режисер Степан Янович (батько Леся Курбаса), що в тій дрібненькій, слабосильній дівчині дрімав такий великий сценічний талант, який потребував щойно довгих років великої праці, щоб себе виявити, викристалізувати опісля й зарясніти своїм багатством, всією красою, силою і всебічністю". За перший рік праці К.Коссаківни, у сезоні 1896 - 1897 років, театр показав 2134 вистав, гастролював у тринадцяти містах - від Тернополя і Чорткова до Борислава і Дрогобича. У травні 1900 року вперше в історії Українського театру „Руська Бесіда" гастролював у Кракові, де були давні театральні традиції. До зустрічі з польським глядачем театральна дружина готувалася дуже ретельно. Краківська публіка і критика тепло сприймала серед інших успішні виступи уже Катерини Рубчакової, яка 28 січня 1899 року вийшла заміж за актора Івана Рубчака, тому з афіш зникло прізвище Коссаківна - польська публіка аплодувала Рубчаковій!

Відомий польський письменник і драматург Владислав Оркан з того часу став палким поціновувачем таланту К.Рубчакової. Прослухавши у Кракові концертні дуети Рубчакової і Григоровича, він писав: „... Чим ловлять за душу українські пісні? Тим, що народжені в хвилях вечірньої задуми з прагнень і вічної туги, що тремтить у них одвічне затаємничене ридання і тужить українська душа, горда, але заплакана, подібне до скам`янілих богів-сталактитів, які стікають сльозами. Бо така душа того народу, і така його мова, і такі пісні... вся душа тої землі піснями зачарована, грає спокійною мелодією"...

Повернувшись з тріумфом з Кракова, театральна дружина продовжувала готувати нові вистави. Кожна нова роль чи співоча партія була етапом у мистецькому зростанні К.Рубчакової. Успішний виступ у драмі В.Оркана „Скапаний цвіт", перекладений на українську мову, у 1909 році у Львові став визначною подією у творчій біографії К.Рубчакової. На прем`єрі були присутні письменники І.Франко, Л.Мартович, Я.Каспрович. У залі сидів найпопулярніший з польських письменників, автор п`єси В.Оркан, який спеціально приїхав з Кракова до Львова.

Прем`єра мала шалений успіх. Публіка кілька разів викликала на сцену автора В.Оркана, гаряче аплодувала артистам - Рубчаковій, Стаднику, Осиповичевій. Не тільки один В.Оркан був закоханий у юну квіточку Катерину Рубчакову. Але мало хто знав, що вона грала на сцені, носячи під серцем дитину. Через два місяці вона народила першу доньку Ярославу (1900 - 1960). Ярослава Іванівна Рубчаківна стала провідною актрисою Львівського театру „Українська Бесіда" після смерті матері з 1922 по 1925 роки, з 1925 по 1928 рік - в Ужгородському театрі, а з 1929 року по 1939 рік вела аматорські театри у Самборі і Станіславові. Через три роки у Катерини та Івана Рубчаків народилася донька Ольга. Ольга Іванівна Рубчаківна (1903 - 1981) була заслуженою артисткою України, однією з фундаторів Київського державного драмтеатру ім.І.Франка, дружиною народного артиста СРСР Гната Юри.

Катерина Рубчакова співала сорок партій в операх та оперетах. Вона стала першою виконавицею деяких партій на українських сценах в Галичині. Її партнерами були відомі тоді співаки Іван Григорович, Андрій Гаєк, Василь Коссак, Іван Рубчак та гастролери-наддніпрянці (так називали українців з-за Збруча) Трохим Івлєв, Олександр Польовий, поляки Станіслав Оржельський, Йосип Шиманський і Владислав Флоріанський, італійці Джакомо Бореллі та Аугуст Діані.

Ліричне сопрано у сплаві з драматичним талантом і невтомною повсякденною працею забезпечували Рубчаковій успіх на оперній сцені. Вона, як ніхто інший в театрі, вміла передати співом хвилювання жіночого серця, розкриваючи глибину душі. „Рубчакова співає серцем, - говорили її сучасники. - Серцем її треба слухати". Усім відома світова слава Соломії Крушельницької, її тріумфальні виступи на великих сценах Європи, Африки, Америки, де скрізь її спів як геній вокального мистецтва.

Катерина Рубчакова, землячка і сучасниця великої Соломії, самовіддано служила убогій і переслідуваній тяжкою історичною долею Галицькій Мельпомені. Вона несла високе вокальне мистецтво до простолюду й найвіддаленіші куточки рідного краю, зносячи терпеливо усі злидні й труднощі тодішнього мандрівного театру.

У 1906 році один із рецензентів, відзначаючи успіх опери Б.Сметани „Продана наречена", писав: „Аж не хотілося вірити, що у такім глухім місті, як Бучач, можна побачити справжню оперу і так бездоганно поставлену. Кожний вийшов із вистави з повним задоволенням і щирим визнанням наших артистів".

У 1913 році на гастролях у Кракові Рубчакова співає партії в операх „Казки Гофмана", „Дочка кардинала", „Еней на мандрівці" і стає улюблиницею вимогливих театралів.

Влітку 1914 року, напередодні війни, Рубчакова у рідному Чорткові, а також у Борщеві співає у партнерстві із запрошеним тенором Міланського оперного театру Джакомо Бореллі в „Дочці кардинала", „Мадам Батерфляй", „Казках Гофмана". У тому ж році театр „Руської Бесіди" поставив оперу  Жака Оффенбаха „Орфей у пеклі", затративши чималі кошти на декорації і костюми героїв. Непростим було питання, кому доручити головну партію Еврідіки - доволі складну у музичному, драматичному і балетному плані.

Режисер С.Чарнецький доручив роль Еврідіки К.Рубчаковій, і вона виправдала цю довіру: „... у веденні  партії дала знову доказ своєї музикальності і сумлінності праці. Безперечно, ця партія не повністю лежить у голосі актриси, і багато вона мусила перебороти труднощів голосових; вийшла, однак, переможницею".

Катерина Рубчакова брала участь у громадських та культурних заходах „Просвіти" та інших товариств. Співала у концертах на користь селян, потерпілих від пожеж або градобою; для студентів на сільськогосподарській виставці у Кам`янець-Подільську або ж, нарешті, віддавала зароблені гроші на пам`ятники Т.Шевченку, І.Франку, на відкриття громадських бібліотек чи то у Самборі, чи десь у глухому селі.

У Катерини Рубчакової безнадійно закохувалися А.Оркан, С.Чарнецький, юний Лесь Курбас божеволів від кохання до своєї партнерки по сцені. А вона з гідністю виконувала найважливішу роль у своєму житті - роль дружини і матері. Під час Першої світової війни Рубчакова врятувала своїх доньок, знайшовши прихисток у Чернівцях, у своєї щирої приятельки О.Кобилянської. У 1919 році разом з УГА покинула землі Галичини, разом із новоствореним театром „Новий Львівський театр".

У липні 1919 року „Новий львівський театр" ставив вистави у Кам`янець-Подільському, у складі трупи були Катерина та Іван Рубчаки. А згодом сюди прибула і їхня донька Ольга Рубчакова, щоб згодом стати провідною артисткою цього театру. Катерині Рубчаковій йшов 38-й рік, та вона зберегла свою молодість і чарівну посмішку. Кам`янець-Подільська газета „Українське слово" в оглядовій статті про гастролі театру 29 липня 1919 року писала: „До товариства Новий Львівський театр належить така визначна сила, як талановита артистка К.Рубчакова...".

Це була остання прижиттєва оцінка таланту артистки у пресі.

Свіча її життя згасла 22 листопада 1919 року. Останні три місяці свого життя К.Рубчакова проживала у селі Зінківцях біля Кам`янець-Подільського на квартирі у добрих людей.То був рік епідемії „іспанського" грипу. Перехворівши, К.Рубчакова прагнула повернутися на сцену, але сили покидали її.

...Спадало з дерев кленове листя, червоніли грона горобини край дороги. Сірим дощиком зустрів Рубчакову Кам`янець-Подільський, котра приїхала із Проскурова, попрощавшись із чоловіком, донькою, друзями. Театр поїхав гастролювати до Вінниці, а вона знову занедужала, залишилася у Зінківцях сама-самісінька. Ніхто з родичів чи знайомих не проводжав її в останню путь. Поховали її на сільському цвинтарі господарі квартири.

Вістка про відхід Катерини Рубчакової з життя сумним відгомоном прокотилася Україною. Театри Львова, Вінниці, Києва вшанували пам`ять видатної артистки дводенним трауром. „... Ніхто з нас, акторів, не подумав, що 22.11.1919 року, ця найбільш талановита артистка першої чверті ХХ століття зімкне навіки свої очі. Ослаблену хворобою схопив тиф і поклав її на вічний спочинок. Тихо прожила своє життя, і так тихо пішла з життя в селі Зінківцях...".