Батько у Дмитрика пра­цював слюсарем на меха­нічному заводі, мати - на швейній фабриці. Та жили вони учотирьох (ще й моло­дша сестричка, Катруся, на «додачу») поруч із війсь­ковим містечком. Власне, «доси» (як іменують в народі будинки, де прожи­вають сім`ї військових) стояли вже на сусідній із їхньою вулиці. І хлопчик ще 10-лІтнім, навчаючись у третьому класі, з трепетом в душі біг туди, у військове містечко, коли льотчики поверталися з польотів. Милувався військовою ви­правкою, формою, кашке­тами. І - мріяв. Не те слово - просто снив мрією про те, коли й сам зодягне таку ж форму.

Шість років збігли швидко. Військовий ліцей, відтак - льотне училище. І ось Дмитро уже в лейте­нантських погонах. Служити його послали аж на Далеку Північ. Та це хлоп­ця тільки тішило, хоч мати чомусь плакала. Спрацьо­вував юначий максималізм: хотілося чим більше випробувань, щоби проявити свою стійкість, витривалість.

Служба йшла добре. Приїхав до отчого порога у першу ж відпустку і позна­йомився на танцях в офіце­рському клубі із синьоокою Настусею. Ніколи до того не думав, що жінка може зай­няти в його серці так багато місця - навіть більше, ніж мама.

Листувалися через кож­них два-три дні. Товариші по службі навіть підсміювалися над ним, мовляв, добре, що пошта при­носить так багато маку­латури, - коли холоди ста­нуть нестерпними, буде чим зігрітися біля вогню. Дмитро не ображався - знав, що усе це добрі, зичливі жарти.

Так минув рік. Коли поїхав додому в наступну відпус­тку, одружився. Та молоду дружину з собою на Північ, звісно, не взяв - не було там для цього умов. Знову летіли авіарейсами туди-сюди листи. «Алло, як ти без мене?» лунало крізь відстані й сніги. Настуся жила із Дмитровими батьками, котрі

прийняли її, напівсироту (батько Насті після смерті матері одружився вдруге), за доньку. Бо ж їх Катруся на той час теж вийшла заміж і поїхала з чоловіком до більшого міста.

Незабаром вже бавили онучка - малий Сашко наро­дився з такими ж синіми, як у мами, очима і широкою, відкритою татовою усміш­кою. Як тішився фотозні­мку, що полетів на Північ, Дмитро!

А одного із зимових днів у дім поблизу військового містечка прилетіла сумна-сумна телеграма зі страш­ним змістом: Дмитро заги­нув при випробуванні нової моделі літака.

Його поховали вдома, неподалік будинку, де зрос­тав, і військового містечка, де так любив бувати у дитинстві, де зустрів своє синьооке щастя. І на пам`я­тнику, в граніті, вибили зоб­раження літака.

А тепер мало не щодня бігає у військове містечко 10-літній Сашко. І дуже хоче стати військовим. Як батько. Історія повторюється...