A A A
Розмір шрифта:  

Дні і дати у нашому календарі нагадують нам про вагомість пам`яті. Адже дуже важливо, щоб кожен з нас усвідомлював, що саме стоїть за цими датами і міг пропустити усе це крізь мозок і серце. Це не данина пафосності. Ні. Тут домінує себеусвідомлення з іншими народами. Ми - українці, бо тут народилися, виховалися, виросли, відбулися. Не важить, чи хтось ще на додаток українського походження має польське, німецьке, татарське, російське, болгарське тощо. Бо куди б нас не завела доля, чи український болгарин поїде жити до Болгарії, чи український поляк - до Польщі, український росіянин - до Росії, все одно у етнічно рідних країнах, коли у них ми не народилися, - ми чужі.

Листопад - місяць, який чиненайбільше нагадує нам про історичний подвиг нашого народу: Першого листопада вшановуємо героїку Листопадового Чину й утворення Західно-Української Народної Республіки, 4 листопада - День Національної гвардії України, 22 листопада - День Свободи (України), а щочетвертої суботи листопада - одну з найтрагічніших сторінок історії нашої держави - День пам`яті жертв Голодомору та політичних репресій.

 

Україна як незалежна держава лише нещодавно, за часів президенства В.Ющенка, офіційно почала вшановувати день пам`яті жертв Голодомору 1932 - 1933 років. Щодо цих подій й досі точаться жорсткі дискусії, певні політичні сили намагаються оправдати те, що практично оправданню не підлягає. Адже це уже давно є фактом. Американський сенатор Чарльз Дж.Керстен сказав: „Московські методи нищення українців такі немилосердні, що їх в усій історії тиранії ніде знайти не можна".

Нещодавно вийшла нова книжка колишнього політв`язня Марії Штепи „Відлетіли ангелятами, з неба світять нам зірками", присвячена пам`яті жертв Голодомору 1932 - 1933 років. У своєму листі до редакції газети „і плюс" авторка пише: „Книжечка, яку передаю, - це пам`ять дітям Голодомору 1932 - 1933 років. Нам у дитинстві казали, що зірки на небі - це душі померлих дітей...". Наш читач уже ознайомлений з авторкою, адже це уже не перша її книжка. Пані Марія робить усе, аби майбутнє покоління не забуло тих лих, яких довелося зазнати українському народу на шляху до своєї незалежності. У книжці зібрані спогади людей, котрим вдалося пережити ті страшні часи, уривки зі статтей, книжок, світлини. Читати усе це дуже складно, адже викладене у книзі просто не вкладається в голову, у будь-який здоровий глузд.

У своєму вступі до книги авторка пише: „На найродючіших у світі землях, в урожайний рік загинуло за різними оцінками більше 7 млн. осіб...

14 листопада 2008 року був оприлюднений зміст відповіді президента Росії Д.Мєдвєдєва на запрошення президента України В.Ющенка взяти участь в урочистостях, присвячених 75-й річниці Голодомору. Звичайно, при таких подіях політики й науковці дотримуються певної етики, дипломатичної мови. Російський президент вирішив відкинути дипломатичну мову із дуже недипломатичними висловами... Міжнародна дипломатія ще такого не знала, щоб інша країна так вороже ставилася до визнання трагедії у сусідній державі.

Пригадую, канцлер Федеративної Республіки Німеччини Віллі Брандт, який під час державного візиту до Польщі 1970 року перед монументом жертвам нацизму став на коліна і поклонився тим, хто загинув у газових камерах та від куль. Брандт своїм вчинком показав обличчя нації, нового німця після знищення нацистського режиму. Тоді ця вістка облетіла цілий світ. З тих пір у світі стали сприймати німців як людей, які відійшли від свого минулого і стали державою, яка вміє поважати і віддавати честь загиблим від фашистських рук.

У 1973 році Віллі Брандт як німецький Бундесканцлер відвідав Ізраїль і там теж схилився перед жертвами фашизму".

У книзі Марії Штепи використано багатий матеріал спогадів про злочини над людьми, використані з різних джерел. То були жахливі часи, як згадує Мотря Наливайко з Харківської області: „Харківська область - це епіцентр страшного голодомору. На полі бою люди вмирають швидко, вони захищаються, їм допомагає бойове братерство та почуття обов`язку. Тут, будучи підлітком, я бачила людей, які вмирали на дорогах, у придорожніх ровах самотньо. Найстрашніше - діти..."

Григорій Омельченко, 1911 року народження, з села Лой-Кам`янка Дніпропетровського району (нині в складі обласного центру):

- Тридцять другий рік був урожайним. Але тоді навесні від голоду загинуло найбільше людей. Забирали в селян все до решти.

Оскільки я вступив на підготовчі курси до інституту професійної освіти, мене включили в бригаду по хлібозаготівлі. Ходили по хатах і питали: „Чи не заховали хліб?". Нишпоримо скрізь, на горищі, в сараї. Бувало, ходимо з щупами. Щупаємо, поки не впевнимося, що таки немає. Мені врізався у пам`ять такий випадок. Живе вдова, із нею четверо дітей. Голопузі у благенькій одежині, в одного коротенька сорочечка, пуп видно. У цієї вдови знайшли чотири мішки жита. На городі сіяла його для себе, зібрала. Всі чотири мішки забираємо.

- Люди, - кажу, - що ж ми робимо? Як вона дітей прогодує?

- Це не наше дело, - відповів партієць.

- Як же не наше? Тут діти.

Таки я наполіг, щоб жито залишили. За три дні інші прийшли й забрали.

Через рік, вже ставши студентом, я якось поцікавився: як же ця сім`я? Мені сказали, що вони усі померли... (Із книжки Василя Барки „Жовтий князь").

Іванна Блажкевич, письменниця: „Ми чули той стогін людський, нам ввижались ті тисячі трупів, що на розпуттях велелюдних розкидані по всій Україні... І серце обливалося кров`ю, що зарадити їхньому лихові ми не могли. Навіть тодішня Польська держава не заперечувала проти допомоги, а радянська її не прийняла".

Автор книги Марія Штепа пише, що їй дуже приємно, коли вона бачить як молоде покоління пам`ятає жертв жорстокої радянської машини: „Нині наші правнуки кладуть квіти до пам`ятників жертвам Голодомору. Це так зворушливо. Треба було бачити щирі і довірливі очі діток, коли вони складали букетики до підніжжя хреста пам`яті жертв Голодомору, що стоїть у Чорткові.

Дасть Бог, колись ці діти приведуть своїх дітей до таких пам`ятників, розкажуть їм жахливу правду... І не згасне Свіча Пам`яті ніколи".

У книзі вміщено світлини свідчень вшанування пам`яті.

P.S.: У своєму листі до редакції нашої газети пані Марія звернулася з проханням, якщо би хто захотів придбати цю книжечку за дрібні пожертви, що будуть використані для розширення музею у підвалах колишніх слідчих камер в будівлі теперішньої резиденції Бучацької єпархії, то нехай звернеться до неї. Марія Штепа й надалі проживає у БСМ „Карітас" в Чорткові, яка є в архітектурному комплексі Бучацької єпархії.

Вікторія Іванців