Майже кожна урочиста подія у нашому місті відбувається за участі цього молодого хлопця. Кожен, хто хоч раз відвідував якийсь концерт у Чорткові, неодноразово бачив Максима Грицькова у якості ведучого. Пригадую, його творча діяльність починалася ще зі школи, відтак - у Чортківському державному медичному коледжі, і продовжується до нині. Та, мабуть, мало хто знає, що той самий голос, який лунає зі сцени, також можна почути, викликавши „швидку" допомогу. Адже окрім того, що Максим займається художньою самодіяльністю, працює фельдшером на „швидкій" у Чортківській районній лікарні.

Цими вихідними ми завітали до Максима в гості, і читач може ближче познайомитися з цим юнаком, як з людиною.

- Максиме, майже кожен концерт у Чорткові відбувається за твоєю участю. З чого почалася твоя майбутня творча діяльність?

- Наскільки я пам`ятаю, свої перші творчі кроки я робив ще у садочку - читав віршики на „утрініках". Очевидно цей мій талант зароджувався ще у ранньому дитинстві. А по суті усі шкільні роки та період навчання у Чортківському державному медичному коледжі пройшли в активній участі у художній самодіяльності.

У моєму житті були три основні вчителі, які навчили мене гарно декламувати. Першою була моя бабуся Галя, котра також пише власні вірші, а також моя вчителька зі школі Олександра Печеринська та Галина Чайківська у медичному коледжі.

У школі я часто брав участь у всеукраїнських конкурсах читців, неодноразово був переможцем. А також два роки грав за команду КВК загальноосвітньої школи № 7, де навчався. Пам`ятаю, тоді ще проводилися змагання команд КВК зі всіх шкіл. Це було дуже цікаво, серед нас панував дух змагання. Але на жаль з часом усе занепало.

- Ти деякий час брав участь у театрі?

- Так, коли я став студентом Чортківського державного медичного коледжу, грав у театрі. Там був народний аматорський самодіяльний театр „Юність", який вела Галина Чайківська. Взагалі, в області є один чи два театри, які мають звання „народного", яке не так легко здобути. З часом так сталося, що Галина Зиновіївна пішла на підвищення, стала начальником відділу культури і туризму райдержадміністрації. На той час по закінченні коледжу я залишився там працювати і мені запропонували займатися цим театром. Так  я став режисером-постановником театру „Юність", і водначас грав у виставах, як актор. Нам доводилося кожного року підтверджувати звання „народного" і, дякувати Богу, нам це вдавалося.

- Тобто, ти вже спробував себе у режисурі?

- Так, але не можу сказати, що це повністю моє, бо мені легше, коли хтось каже, що я маю робити, а самому було трішки важко. Хоча на початку багато допомагала Галина Зеновіївна, за що я їй дуже вдячний.

-  Максиме, а не виникало проблем з дисципліною серед акторів, адже ви практично були ровесниками?

- Ні, студенти мене дуже любили. Цікавим було те, що деякі з них лише на рік-два були від мене молодшими, але у середині нашого колективу панувала дружня атмосфера. Просто, це були ті люди, які любили цю справу. Вони бачили, що для мене усе це було нове і намагалися підтримати мої перші кроки. Ми й досі часом зустрічаємося з ними. Я вважаю, що своїми акторами, я можу пишатися.

- Ким ти хотів бути у дитинстві?

- У мене завжди була мрія стати ведучим на радіо або телебаченні. Не лише тому, що я цього хотів, а й тому, що знав, що можу. До речі, у мене був невеличкий досвід роботи на чортківському радіо з Романом Островським, у якості диктора. Хоча, на жаль, в силу певних обставин, цей досвід був недовгим, лише півтора року.

Я неодноразово цікавився роботою на ТТБ, TV-4, але у нашій державі дуже сильна криза, і у мас-медіа в тому ж числі. Хоча мені часто кажуть, що у мене є талант, але з роботою допомогти ніхто не може. Зараз такий час, що все вирішують або гроші, або зв`язки. Здається, що у часи моїх бабусі й дідуся, якщо ти мав якийсь дар, було легше чогось досягти. Але будемо сподіватися, що моя мрія колись здійсниться (сміється).

- У тебе є кумири серед ведучих, на котрих ти б хотів рівнятися?

- Я дуже пишаюся своїм сусідом - відомим ведучим, „Журналістом року" Віктором Сорокою. Ми часто з ним пересікаємося. Загалом подобається усе, як і що він робить. На мою думку, його нагорода „Журналіст року" - цілком заслужена.

На жаль, мене дуже часто вводить у смуток, коли іноді вмикаєш телевізор, дивишся на людей, які ведуть передачі, і починаєш сумніватися, що вони там роблять. Хоча є й такі професіонали, як Алла Мазур, Ольга Герасим`юк - це імена складені часом.

- Як ти ставишся до того, що ведучими часто стають співаки?

- Мені це не дуже подобається. Я вважаю, якщо людина гарно співає, то повинна займатися суто цією справою. Зараз можна багато такого побачити, що танцюрист починає співати. Як на мене, це добре як хоббі, але кожен повинен займатися своєю справою.

- Які якості, на твою думк,у повинен мати диктор?

- В першу чергу, у кожного диктора повинен бути дар від Бога до правильно поставленої мови. Звичайно, з часом можна підівчитися, удосконалити свої уміння, але як для всіх творчих професій, необхіно мати талант. Я не можу сказати, що диктором можна стати, ним, певно, треба народитися. Необхідно вміти імпровізувати, бути комунікабельним, вміти себе подати, мати поставлений голос, правильну вимову звуків. У мене й самого є деякі недоліки, які мені не подобаються, але я намагаюся їх позбутися.

За моїми спостереженнями, найкращі ведучі завжди починали з журналістики. Тому, на мою думку, аби стати хорошим диктором, необхідно пройти школу журналістики.

- Який концерт, з тих, що ти вів, тобі найбільше запам`ятався, адже на сцені не все завжди йде гладко, можливо бувають якісь казуси?

- Взагалі-то, кожен концерт по-своєму особливий. Бувають такі випадки, коли я сценарій бачу за годину до початку виступу, тому що він міняється по 10 разів. Перед кожним виступом я хвилююся, можливо не так як раніше, але завжди присутній певний „мандраж", напередодні готуюся. На концерті бувають різні ситуації, особливо часто трапляються плутанини з прізвищами та іменами, і в залі починається смішок, буває, починаєш говорити, а у тебе виключений мікрофон.

Мені пригадується концерт на день міста, коли приїжджала Катя Бужинська. Ми як ведучі були замовлені до 23-ї години, після цього моя напарниця відлучилася по справах, а я уже одягнув куртку і хотів піти слухати концерт, тому що нам сказали, що відомі зірки приїдуть зі своїми ведучими. І тут один з організаторів підходить до мене і каже, що терміново потрібно оголосити Катю Бужинську. Я повертаюся, а вона каже: „А що, мене ніхто не буде оголошувати?" (сміється). Мені за 20 хвилин до виступу дали листівку, на якій дрібним шрифтом на російській мові було написано, як її треба було оголосити. Не встиг я прочитати, як мене почали штовхати на сцену, і так я на одному диханні експромтом перевів усе на українську. За це Катя Бужинська подарувала мені листівки з автографом для мене і моїх друзів.

- Максиме, мабуть, не останню роль у твоєму творчому розвитку відіграла твоя сім`я, яка є досить відомою у Чорткові?

- Звісно, як кажуть, в якому середовищі ти виріс, такою людиною ти і стаєш. На жаль, мої батьки розлучилися, коли мені було 3 роки, і з мамою ми спілкуємося по великих святах по телефону. У неї є своя сім`я. По суті, усім я завдячую своїм бабусі з дідусем. Вони мене виховали, дали освіту, допомогли з працевлаштуванням. Якби не вони, не знаю, де б я був. І, звісно, великий вплив на мене мала творча атмосфера у сім`ї. Мій батько Богдан працює лікарем, але раніше закінчив театральний університет ім.Карпенка-Карого за спеціальністю режисер-критик. Він навіть трохи працював за спеціальністю в будинку культури в Очакові. А взагалі, декілька років, на взлеті кар`єри Іво Бобула, був бек-вокалістом і гітаристом у вокально-інструментальному ансамблі Левка Дутківського при Чернівецькій філармонії. Іво Бобул був солістом. Вони багато гастролювали по Україні, Радянському Союзі. Батько писав багато пісень для цього колективу, й досі пише. Мабуть, цей талант у нього від бабусі.

Моя любов до музики, сцени, мабуть, від батька. В останні роки я почав співати. Колись мені здавалося це досить примітивним, але бачу, що людям подобається. Вокалом зі мною займається мій батько, записуємося у Юри Майданика, він, у свою чергу, дає нам свої поради. Тепер мене часто запрошують виступати не як читця, а як вокаліста. Тобто, зараз я трохи роздвоївся, пішов по двох напрямках (сміється). Мені подобається музика, і в подальшому я б хотів більше удосконалюватися в цьому.

Моя бабуся Галина все життя пропрацювала у Чортківському державному медичному коледжі, викладає філософію і соціологію. Студенти її люблять і поважають. Вони самі мені кажуть, що вона не тільки вчить їх вузьким дисциплінам, а й як жити (сміється).

Я дуже пишаюся своїм дідусем Степаном. Він - Заслужений лікар України, працює у Чортківській районній лікарні ортопедом-травматологом. Знаю, що багато людей вдячні йому. Йдучи по вулиці, я спокійно можу дивитися людям в очі, тому що знаю, що моя сім`я не зробила нікому нічого поганого.

- А чому ти обрав професію медицини?

- Це, напевно, також вплив сім`ї. У мене був вибір - піти в медицину або в культуру, але так як медичну освіту можна було здобути тут на місці, і медицина завжди мене цікавила й цікавить, то я вступив до Чортківського державного медичного коледжу на спеціальність фельдшера. Зараз я працюю фельдшером на „швидкій" - це дуже цікава робота. Також я закінчив з відзнакою Чернівецький національний університет ім.Федьковича за спеціальністю „біологія". Цей мій диплом, задіяний в тому сенсі, що я ще працюю позаштатним викладачем у медичному коледжі.

- Максиме, ми уже говорили про те, що ти почав займатися музикою. А яку музику ти любиш?

- Я можу слухати різну музику, як би це банально і дивно не звучало. Усе залежить від настрою. Коли мені сумно, можу слухати класику, коли хочеться повеселитися - поп-музику, легкий рок, джаз, блюз. Тобто, у мене немає якогось певного улюбленого напрямку в музиці.

Усі мої друзі знають, що я є великим шанувальником Софії Ротару. Для мене вона є еталоном жінки і артистки. Батько часто жартує, що це тому, що коли я був маленький, він брав мене з собою на гастролі, їхній ансамбль тоді грав на розігріві Софії Михайлівни, і вона мене бавила у гримерці (сміється).

- Що цінуєш в людях?

- Щирість, відвертість, простоту. Дуже не люблю, коли люди носять маски і видають себе не за тих, ким вони є насправді. На жаль, зараз багато таких людей, мені в житті такі дуже часто зустрічалися. У мене немає багато друзів, їх можна перерахувати на пальцях, але це ті, які перевірені часом, бідою і радощами.

- А що для тебе, молодого хлопця, основніше: кохання, кар`єра, сім`я, друзі?

- О, це вічне питання! Важко усе ось так розставити по сходинках (сміється). Мабуть, це буде звучати дуже банально і занадто романтично для людини мого віку, але для мене дуже важлива любов у широкому розумінні цього слова. Я вмію любити і хочу, щоб мене любили - друзі, кохана людина. Тому, мабуть, на перше місце поставлю любов. Але й сім`я - це дуже важливо, адже без сім`ї, без підтримки - нікуди. Бо кохання і дружба можуть пройти, і ти завжди повертаєшся в сім`ю. І, звичайно, хотілося б себе реалізувати в житті, як творча особистість, хоча б заради того, щоб повністю відчувати себе повноцінною людиною.

- Які риси ти хотів би бачити у своїй  дівчині?

- Я ніколи не звертав уваги на зовнішність. Для мене дуже важливий внутрішній світ людини, щоб я міг з нею поговорити на цікаві теми, щоб внутрішньо ця людина була мені дуже близька. І, звичайно, ті самі риси, які я наводив вище. Не терплю зради, ненавиджу брехні і не переношу фальші, лицемірства.

- Що ти хочеш побажати нашим читачам на останок інтерв`ю?

- У першу чергу, хочу сказати, що мені дуже подобається газета „і плюс", тому що в ній можна прочитати статті на різну тематику - від політики до шоу-бізнесу. Саме тому ваша газета найбільше підходить для людей такого молодого покоління, як я. І мені дуже приємно, що для інтерв`ю у вашій газеті ви обрали саме мене (сміється). Хочу вам за це подякувати і побажати творчих взлетів, побільше цікавої інформації про людей на сторінках вашої газети.

А читачам газети хочу побажати, щоб вони завжди в пресі читали тільки про приємне і взагалі, щоб, в першу чергу, могли відчути себе щасливими і потрібними комусь.