Про сокровенне

Творчість Д.В.Павличка - це поезія контрастів, це одвічний двобій добра і зла, любові і ненависті. Та тільки любові у його віршах незрівнянно більше. Це любов до рідної матері і матері-України, це кохання до жінки і захоплення красою світу. Кажуть, усе прекрасне на Землі - від любові. Якщо відштовхнутись від цього, то Дмитро Павличко як поет народився з Любові. І це високе почуття дало його музі крила і владу над душами людей.

Інтимна лірика поета бентежить багатоголосою гамою почутів, настроїв, переживань. У ній перші юнацькі одкровення і пошук ідеалу, чари чуттєвої насолоди і філософські роздуми про тлінність конкретного почуття та безсмертя кохання взагалі.

Селянський хлопець, котрий змалечку знає ціну нелегкої хліборобської праці, котрого „матінка-гуцулка" вчила шанувати хліб як найбільшу святиню, вражений тим, що його обраниця „грубо топтала колоски пшениці", „топтала і не чула крику тих колосочків". Гірке розчарування опанувало душу юнака. Його палка любов зів`яла, мов знівечені колоски. Та в серці залишився слід зневаженого почуття і воно ще довго нагадувало про себе („Коли ми йшли удвох з тобою").

У пізніших віршах Дмитра Павличка тема кахоння пройнята вже іншим настроєм. Ліричний герой УПА і змінює його. Обраниця серця - то „гріховниця пречиста" з очима „злочинно-гречними". Поет дякує їй за те, що вона подарувала йому „молодість на сотні літ":

А я тебе кахати буду

За те, що не упала ти

Ні у потворну безвість бруду,

Ні у нудоту чистоти.

„Моя гріховнице пречиста".

Мелодії серця часто ніжною струною дзвенять у душі Павличка, народжуючи прекрасні зразки інтимної лірики. Про всесильне кохання і те щастя, яке воно дарує людям, чи не найглибше сказав поет у збірці „Таємниця твого обличчя".

Ця книга - натхненна пісня любові, що дзвінким струмочком спливає з переповненого почуттями серця ліричного героя. Для поета Любов - як Бог. Її  влада над людиною безмежна, і часто вона завдає нестерпного болю. Та все ж закоханий благає:

Жорстоко в правоті своїй

Невірство не суди моє.

З`явись, благослови, зігрій,

Якщо ти є, якщо ти є!

„Моя любове, ти - як Бог".

Автор намагається розгадати таємницю обличчя любові. А вона така багатолика: то ніжна, то погордлива, то палка, мов вогонь, то холодна, як лід. І все ж справжнє людське щастя неможливе без кохання.

Та, напевно, найвища оцінка і вроди, і душевної краси коханої в тому, що автор порівнює її з нивою, хлібом, матір`ю - цими найвищими святинями рідного народу. В коханій дівчині відчуває поет „мамину лагідну мову", а ніжність її нагадує ласку маминих сяйливих рук, а пахне вона, „як маминих мрій волоконце". Навіть біль, завданий нею люблячому серцю, солодкий, хоч і терзає душу. А „мить, яка надходить після болю, тобою завданого, - ніжна мить".

Я відновлюсь, я оживу, кохана,

Хоч сто разів од рук твоїх згорю.

Благословенна та найглибша рана,

Що звільна обертається в зорю!

„Та мить, яка надходить після болю".

Проходять роки, пригасає жар почуттів, все частіше озивається журлива струна жалю за молодістю, що вже не вернеться, за коханням, котре колись так жагуче горіло у душі, а тепер світлим спогадом освітлює долю:

Я тобі зимові дні сріблясті

Заплету в сивіючу косу;

Тільки зорі, викупані в щасті,

З моря я назад не принесу.

„Розплелись, розсипались, розпались".

Чорна і червона нитки у людському житті... Як тісно переплетені вони у долі кожної людини. Та коли душа відкрита назустріч любові, а серце здатне щиро кохати, то червоний колір радості щастя торжествує над чорним кольором журби і безнадії.

Дмитро Павличко подарував нам прекрасну інтимну лірику. Її настрій в цілому оптимістичний, бо поет, усвідомлюючи невідворотність часу, неминучість втрат, переконує і себе, і нас, читачів, що ідеал краси, кохання, поезії мусить бути нездійсненний, до кінця не збагненний. У цьому його вічність:

Щасливий той, хто бачив мрію,

Але не доторкнувсь її.

„Саїда".

Спасибі, Поете, за нев`янучу косицю Вашої неповторної пісні кохання. Цвіте вона - і більшає в душах людських краси, сонця, радості.

Хай же не проминає у Вашому серці жага молодості, хай засівається нива Вашої творчості добірним зерном слова і врожаїться щедро любов`ю.

Віра Дереворіз,