23.10.2009 - Викрути долі людської

Неодноразово кожен із нас, мабуть, задумувався над викрутами долі, над тим, чому ведеться саме так і не по-іншому. Людські долі... такі різні, але деколи й чимось схожі. Хтось усміхається, скручуючи дулю невдачам, а хтось зі слізьми на очах скаржиться та чекає на співчуття. Інколи із  відповіді «Доброго дня!» можна збагнути самопочуття людини, як ідуть її справи. Мабуть, кожному хочеться, вийшовши з дому, неодмінно найперше зустріти людину з усмішкою на обличчі, щоби власні клопоти, нехай на мить, відійшли, й привітність зустрічного внесла заряд позитивної енергії на цілий день. Скажете: так не буває! А я заперечу. Бо саме у цьому плані мені пощастило. Майже щоранку, йдучи у справах, я зустрічаюсь зі своєю сусідкою, яка завше вітає мене щирою посмішкою. І це осяяне радістю вітання справді вносить краплю сонячного настрою, якщо й трапляються невдачі, то є впевненість на покращення...

Сьогодні у мене з`явилось велике бажання, дорогий читачу, поділитись власними враженнями від спілкування з добрими, щирими людьми, які за кілька років стали для мене рідними. Так-так, саме рідними, тому що завжди приходять на допомогу, підтримують і в радощах, і в печалях.

На перший погляд, що ж тут особливого, здається, звичайні люди (такі як усі)... але це тільки на перший погляд. У кожної людини є своя особливість, яка вирізняє її з-поміж усіх. Ось такі й мої сусіди - звичайнісінькі люди, - але своєрідність долі у них присутня...

Буденний вечір; зійшлись сусіди погомоніти, розказати про новини уже пройденого дня (це вже стало звичним - провести кілька хвилин у пані Дани за філіжанкою кави, а, може й, не кави, але про це трішки пізніше).

- Пані Дано, розкажіть будь ласка про себе, доля ж у вас не з легких.

- Та про що розповідати?.. Не з легких, але останнім часом темні прогалини заповнюються світлими та щасливими моментами. Життя як життя, на мій погляд, нічого цікавого. От про нашу бабуню є що розповідати, до речі, зараз вона проживає з нами (старенька вже, важко самій).

- Так, бабуня у вас - ну просто сонячний промінчик!

- Бабі Гані виповнилось 85 років. Життя не балувало її; перейшла, як то кажуть, усі випробування долі. Але й досі зберігся запал енергії, якому можна тільки позаздрити.

Народилась Ганна Сорока у селі Креців Перемишлянського району (колись це було поселення українців) у заможній сім`ї, яка жила в просторій добротній хаті, мала велику господарку, ліс, поле. Сімнадцятирічною (у 1941) вивезли Ганну до Німеччини. Потрапила до «баворів»(багаті хазяї, фермери), працювала по господарстві, доглядала стару господиню, а та так сподобала щиру та веселу юнку, що й донею називала. Хоч і любили господарі Ганусю, але все ж таки доводилось дівчині важко працювати (і коло худоби поратись, і за городиною пильнувати, і польові роботи не обминали).

Після війни повернулась Ганна у рідне село, зустріла її тільки мати, на жаль, батько не дочекався донечки. Але недовгою була і щира материна опіка. Нове випробування долі - масове переселення українців. Дітей (у сім`ї їх було восьмеро) розлучають з матір`ю і вивозять на Тернопільщину в село Залісся. Оселилися в маленькій хатині й попихали біду за бідою, бо ні птиці, ні городу, ні саду; потрібно було, як то кажуть, усе починати з нуля...

Видною було у молодості баба Ганя, заслуговувала на щастя, і воно не забарилось; сподобав собі красуню молодий легінь-односелець. Зустрілись юні серця, запалали любов`ю; побралися молодята. Зажили, хоч не в розкошах, однак у коханні, яке пронесли крізь усе життя. Оберігали один одного, підтримували, леліяли...

У 1947 році голод не обминув і нашої області. Ох і важко прийшлось... У молодої сім`ї з`являється первісток, а харчуватись нічим... Поїхав чоловік на Львівщину до своєї сестри по допомогу і ледве встиг повернутись: немовля захлиналось від крику, а молода дружина лежала непритомна... Відходжував, відгодовував, огортав любов`ю і ласкою... Разом у злагоді можна все перебороти. Так і жили - чоловік був кравцем (знаним майстром на все довкілля),господарювали, троє діточок виховували (синочка й дві донечки). Здається, чого ще хотіти, але ж доля невгамовна, треба ж було ще встромити чорну полосу. Помирає чоловік, і в Ганни залишаються діти-напівсироти (молодшій Данусі - 5 років).

Важкий був час, несолодко довелось. Працювала баба Ганя у колгоспі - вставала швидше від сонечка, лягала за північ (треба було дітей «ставити на ноги»)...

І все-таки бабуня всміхається долі, розповідає жартівливі оповідки нам і внукам. Весело з нею в гурті...і пісні співає (багато їх пам`ятає), і чарку перехилить, і гостей радо зустріне (жила ж досі на Млинках недалеко печер; наліпить вареників, зварить борщу і чекає гостей; а туристи їдуть звідусіль, примовляючи: завітаємо до баби Гані на вареники). І тепер, у свої 85, бабуся розважає нас, усміхаючись прижартовує. ...

Таку ж веселу вдачу перейняла і її донька Дануся (хоча життя її теж добре пошарпало).

- Пані Дано, важко було, адже у 5 років залишились без батька?

- Авжеж, гіркувато. Мати цілими днями працювала, а ми виховували один одного. Старший брат, ще навчаючись у школі, пішов працювати на тракторі, щоб принести якусь копійку на прожиття, а ми з сестрою порались біля хати. Потім брат вступив до вузу (так було колись - старший із дітей отримував вищу освіту, а для молодших на навчання вже й коштів не вистачало в бідній родині, бо й тоді в більшості «вирішували гроші»).

- То ви й не спробували поступати до вищого навчального закладу?

- Та поступала, але не набрала відповідну кількість балів. Довелось працювати. Брат після навчання отримав направлення у Надвірну, там і залишився. А я  влаштувалась у село Колиндяни на консервно-дріжджовий завод. Ходила пішки вісім кілометрів навпростець через ліс у будь-яку погоду: і вдень, і вночі (працювала ж по змінах).

- Мабуть, і холод, і страх пробирали?

- Звичайно. Але треба було за щось жити, ось і бігла підтюпцем, не зважаючи ні на що. 

- Але ж знаю, що всі подальші роки ви пропрацювали на будівництві. Була якась перспектива?

- Тоді якраз розпочиналось будівництво цукрового заводу. Ось і з`явилась перспектива на отримання більшої зарплатні та квартири (не все ж життя біля мами; хотілось самостійності). Державна установа; записували в чергу на квартиру; була гарантія, що колись вселюся у власну зароблену квартиру (так і сталось).  Подалась у будівельну бригаду, в якій пропрацювала аж до пенсії.

- А що ж, як кажуть, на особистому фронті? У вас такий чудовий і знаменитий син? Такі діти народжуються тільки з палкого кохання?

- Ой, молода була, сповнена романтики. Закохалася... у 19 років народила сина. Сім`єю прожили два роки і ... розвіялась романтика, кудись поділось кохання, і залишилась із маленьким Вітасиком на руках одна-однісінька.

- Як же ви давали собі раду?

- Жили на найманій квартирі, перебивались, як могли. Тоді будівельники дуже часто їздили у відрядження (працювали по всій Тернопільській області, деколи - й  в інших областях; співробітниці розповідали, що доводилось залишати самих дітей біля дверей ще закритого дитсадка й бігти на 7-у годину на роботу, бо автобус чекати не буде). Не хотіла я, щоб моя маленька кровиночка, бодай би на хвилину залишався сам, тому й відвезла його до мами (бабусі Гані). Важко було вечорами в порожній квартирі далеко від сина, мріяла про кращі часи, коли будемо разом, віддаватиму все материнське тепло лише йому.

- І сталося як гадалося?

-  Та де там! До восьмого класу син жив із бабусею, вчився у середній школі села Залісся. Аж потім до мене обернулося радістю життя. Дочекалася ордеру на квартиру, вселилася, облаштувалася, ми з сином зажили удвох; хоча зустрічалися лише вечорами, але не могли наговоритися.

-  Так як і тепер! При недовготривалих зустрічах не відпускаєте сина від себе ні на хвилину. Він же у нас знаменитість!  Хоча ми з ним друзі й знаємося з дитинства, але хто краще матері розповість про рідну людину ...

- У кожної  мами своя дитина - найкраща. Ось так і мій син є найбільшою втіхою для мене... Вісім класів закінчив із Похвальним листом, 9 і 10 класи навчався в Чортківській школі-інтернат, навчався на відмінно, але „звідки не візьмись з`являється одна четвірка"( „золоті" медалі вже були розпреділені). Нічого... Гіркоту цю проковтнули, отримали „срібну" медаль, але з того часу Віктор дав собі слово, що самотужки досягне неабияких висот. У той рік поступав у Львівський ім. Івана Франка на журналістику, але недобрав трьох балів (і знову ж таки - відсутність фінансів; скажете: ні?). Наступного року успішно вступає у Тернопільський педагогічний інститут, навчається на відмінно, це й дає змогу перевестися на індивідуальне навчання й спробувати творчо працювати - спочатку в обласному радіомовленні, потім Віктор переходить на телебачення (канал ТТБ).

- Відомо, що Віктор створив власну телепередачу.

 - Так. Щотижня виходила в ефір „Мистецька кав`ярня", куди запрошував відомих цікавих людей Тернопілля на дружню розмову за філіжанкою кави. А потім, мабуть, за всіх у нашій сім`ї, доля посилає йому один за другим сонячні промінці успіху. Від ТТБ відряджають його  в Київ на конкурс репортерів, де виборює призове місце, після чого Віктору пропонують роботу на Київському телебаченні. Ось так і дотепер працює репортером каналу ІСТV.

-  Знаю про його високі нагороди. Відкрийте, так звану, таємницю.

- О, наша бабуня жодного разу не пропустила годин ефіру передачі „Факти", яку веде Віктор Сорока. Це ж улюблений онук! Так і примовляє: „Іду дивитись на свого заслуженого". Адже в 2007 році він виграв у номінації „Кращий репортер року", а у 2008 - присвоїли йому звання Заслужений журналіст України; нещодавно офіційно затверджено його кандидатуру на заступника  головного редактора каналу ІСТV.

 - Тепер зрозуміло, чому мені ніяк не вдається „попліткувати" якнайдовше з ним наодинці, коли приїжджає додому. Вам є ким пишатися, звісно, такого синулю не відпустиш від себе.

-  Мама з дитиною - єдине ціле, але й про особисте щастя треба подумати. За стільки років самотності прийшло воно, нарешті, до вас?

- (Дана усміхається, очі запалюються дивними іскорками) Прийшло Сонечко! Дивиться на пана Романа, який ніяковіє, але майстерно  це приховує ...

- При яких обставинах ви познайомились?

- Ой, та зналися заочно давно (не раз працювали на одному об`єкті; Роман був відомим виконробом - вимогливим, але справедливим; не один майстер його навіть побоювався, бо заставляв переробляти, якщо щось безвідповідально зроблено). Повнилося чутками будівництво про строгого виконроба, але люди тягнулися до Романа і залюбки працювали під його керівництвом. Бригаду, в якій я працювала, відрядили на будову у Заліщики, там і познайомились. А потім, як юнацтво, бігали на зустрічі, чекали вихідних, щоб разом кудись поїхати відпочити перед новим трудовим тижнем. Пригадую, поводились як діти (хоча у самих діти дорослі й самостійні), і знову захопила романтика...

- Ви - люди, з великим життєвим багажем за плечима, боялися знову помилитись у виборі?

- Мабуть, все-таки розсудливість взяла верх над почуттями. Спробували жити разом. Не все зразу вдавалось. У нього були свої сталі правила життя, у мене - свої; як то кажуть, притирались.

- Ну, „притерлись" на славу! Ви ж  уже, якщо не помиляюсь, близько 18 років разом?

- Дев`ятнадцятий пішов!

- Пані Дано, ви щаслива?

- Ой, не знаю... у кожного своє розуміння щастя... боюсь зурочити...

- Тоді я скажу, а ти, дорогий читачу, роби висновки сам. Як і мовилось раніше, залюбки проводжу, бодай би, кілька хвилин у колі сім`ї Романків. Можу поскаржитись на невдачі, поділитись радістю, котра опісля такого спілкування відразу ж збільшується вдвічі. У їхньому домі завжди затишно, частенько людно, весело, гамірно. Родина - велика й дружня, люблять провідувати близьких. А Дана з Романом завжди радо зустрічають гостей. Усе роблять разом - і на городі пораються, й у ліс по гриби, і в кухні над стравами чаклують. Так-так, саме чаклують, бо завжди страви у них настільки смачні, здається, в житті такої смакоти не їла. Мовчать, не зізнаються звідки така особливість кожної страви. А яка ж із них „коронна"? Знаю, є і не одна! Вуджені м`ясні вироби (вудження - це улюблена справа пана Романа);  грибна юшка - надзвичайна; квашені гриби (обов`язково білі) - це справжня закуска для повної чарки з домашньою наливкою. До речі, пан Роман - майстер домашніх вин; тому й на початку своєї розповіді говорила, що не тільки філіжанка кави присутня (не раз, коли відчуваю нежить, біжу до сусідів, а вони без зволікань гріють мені червоне вино з медом, примовляючи: найефективніші ліки готові). Отож, іще раз несміливо наполягаю на відкритті отої вишуканості будь-якої страви, а вони тільки усміхаються: та нема ніякого секрету! А секрет ось у чому - завжди панує у цій сім`ї мир і злагода, й до кожної страви додається частинка взаємної любові (ось вам і родзинка кожної страви).