A A A
Розмір шрифта:  

Наша краянка з Бучача Руслана Равлюк - майстер народної творчості України. Її витвори мистецтва вишиття носять співаки, політики і просто пересічні громадяни. Вона - професійний майстер художньої вишивки, закінчила Вижницьке училище прикладного мистецтва та Чернівецький національний університет.

Її роботами зачаровуються усі. Руслана вишиває чудові образи шовковою ниткою гладдю, живописні картини,одяг та багато речей для церкви. Окрім цього, вона навчає дітей вишивки і створення ляльок-мотанок, і тут вона підходить із особливим творчим натхненням і умінням, притаманним тільки їй.

Цікаво те, що роботами Руслани і її сестри Лесі зачарувався Слава Зайцев.

 

- Руслано, з чого починався ваш професійний творчий шлях?

- Якось готувався показ „Феєрія краси" в Тернополі і для цього необхідно було зібрати творчих людей, які займаються вишиттям та іншими методами народного мистецтва, для представлення власних колекцій.

То ж так склалося, що мені запропонували взяти участь у цьому огляді. А я належу до таких людей, які не відмовляються від участі у конкурсах. Хочеться побачити щось більше, поділитися досвідом з іншими майстрами, повчитися у них чогось нового. Бо у повсякденні митець вичерпує свої ідеї, і виникає необхідність їх поновлювати. То ж я погодилася, попередньо не знаючи, що собою являє такий конкурс, і що саме я буду представляти. Було лише відомо, що маю показати шість моделей. Мені раніше ніколи не доводилося брати участь у таких показах. Не знаючи що це таке, я зібрала моделі у тих людей, кому їх вишивала раніше й поїхала до Тернополя.

А тут виявилося, що це професійний показ мод. Сюди приїхали люди, підприємства, яким уже не раз довелося бути на подібних імпрезах. Тобто колекції складалися із шести моделей, а окрім того додатково приїхали по 15 майстрів, які прасували, підшивали тощо. Я ж приїхала сама і в підтримку взяла із собою молодшу сестру Лесю, котра проживає в Івано-Франківську і також є творчою особистістю. Зібрали ми свою колекцію, бачимо - вона ніяка. Це мали бути комплекти поєднані композиційно, а у нас блузка від одної нашої клієнтки, спідниця - від другої, плаття - від третьої. Ну ще дещо, готуючись на цей конкурс, я подошивала. Але це все було не те, що в інших. Правда, була у мене одна вишита блузка, яку я ночами вимріяла для себе. Мої сини-близнюки Славик і Міша (один майстер по металу, другий - художник по дереву) захищали дипломні у Вижницькому коледжі прикладного мистецтва, який свого часу закінчила і я, відділення художньої вишивки. То ж я вишила сорочки старшим синам, наймолодшому моєму синові Владиславчику, чоловікові і ще необхідно було одягнутися самій, та при цьому відповідно виглядати, щоб мої викладачі могли мною пишатися. Одним словом, я мала показати їм свою професійну діяльність за 21 рік. То ж я у ту сорочку всю душу вклала. Я вишила мальви, ромашки, соняхи, колоски, і мені таки вдалося у часі захисту призвести фурор. То ж і цю сорочку я беру до Тернополя на показ мод „Феєрія краси". Там вперше я побачила, що колекція - це, в першу чергу, співзвучність, хоч і сама це усвідомлювала, але ж не було часу до такої підготовки.

Коли я в справах поїхала по Тернополю, телефонує моя сестра: „Руслано, тебе терміново шукає організатор конкурсу, бо хоче купити твою сорочку". Я відповідаю: „Лесю, не вигадуй. Я не продаю сорочки. Скажи їй високу ціну, щоб відмовилася". Я далі собі затримуюся у справах. За певний час сестра знову телефонує: „Ти що, не розумієш, що тут стоять у мене над головою і запитують про твою сорочку", - роздратовано каже Леся.

Я приїжджаю. Кажу Лесі: „Я ж тобі пояснила - сорочка не продається". Приходить знову ця організатор і захоплено каже: „Девочки, я такого еще не видела!. Почему вы с такой роботой так непрофесионально подготовились? " - продовжує вона далі. Ми пояснили, що нам про конкурс стало відомо за місяць. А за такий короткий час просто неможливо підготуватися, тому у нашій колекції зібрані випадкові речі.

Відтак вона знову стала наполягати і я не витримала опору - зі сльозами на очах здалася. Моя дорого вимріяна сорочка, над якою я працювала два з половиною місяці, поїхала до Донецька. Я розуміла, що більше я такої не повторю.

- А як ви зустрілися із відомим російським модельєром Славою Зайцевим?

- Коли ця організатор прощалася, попросила у нас наші координати, бо дуже їй сподобалася наша робота, і висловила бажання з нами працювати, не зазначивши у якому саме плані.

За певний час вона нам телефонує, мовляв, відправляю вам заявку на фестиваль „Мода і текстиль", який відбудеться у Донецьку, головою журі буде В`ячеслав Зайцев.

Ми з Лесею стали собі піджартовувати з даного приводу і дожартувалися до того, що ця Оксана Миколаївна прислала нам усі вимоги конкурсу. Тоді ми зрозуміли, що це вже й не Тернопіль, це конкурс вищого рівня, рівня високої моди. Тут необхідно було відправити ескізи робіт на затвердження і допуск до роботи над колекцією. Відтак готові колекції сфотографувати на манекенах і на моделях. Після останнього нас уже допускають до участі в конкурсі-огляді.

- А коли це було?

- Це було минулоріч, у 2008 році.

- Ви ніколи не брали участі у подібних показах? Чи не було лячно, що щось може не вдатися?

- Чому ні. Звичайно, все нове насторожує і лякає. І тут було багато цікавих моментів. Зокрема - складалося так, що на 21 червня заплановано показ, а десь кінець квітня - початок травня Оксана Миколаївна телефонує мені. Після цього я приїхала в гості до своєї сестри і кажу їй: „Лесю, я не можу обманювати пані Оксану, що ми готові до конкурсу". А це вже тиждень як сплив термін заявок. Ми засумнівалися чи уже приймуть нашу заявку. Сіли удвох, накинули ескізи - і побачили, що це сила-силенна роботи, яку за такий короткий термін й не подужаєш. Тож зрозуміли, що не встигаємо, заспокоїлися. І щоб загладити душу вирішили піти на базар купити квіти, бо я їх дуже люблю.

А тут знову телефонний дзвінок від пані Оксани: „Дівчатка, що таке, чому ви не прислали своїх заявок?!". Ми відповідаємо: „Пані Оксано, нам так шкода. Ми готувалися, спішили і колекцію гарну зробили, але ваше запрошення прийшло дуже пізно і ми побачили, що всі необхідні етапи до конкурсу проминули і дисків не записали... А вона каже: „Ви поза всякими етапами! Мені просто необхідна назва вашої колекції".

Я розмовляю по телефону. Бачу, моя Леся дивиться на мене, поблідла і легенько сідаємо обоє на бордюрчик... Нам нічого не залишалося робити - тільки погодитись. Закінчивши телефонну розмову, ми з сестрою синхронно зриваємося з бордюрчика, біжимо додому, креслимо ескізи робіт, переглядаємо види тканини, які у нас є. І так за одну годину раптово приходить нам в голову стільки ідей і задумів, що сповна вистачило б на кілька літ.

Одним словом, поділилися ми з Лесею роботою: вона шиє ручні мережки, я - гладь, одночасно шукаємо майстра на пошиття головних уборів і сумочок. Свою колекцію ми назвали „Квітковий рай".

- Як зустрів вас перший конкурсний день?

- У перший день була запланована виставка робіт усіх видів народного мистецтва, в тому числі й вишивки, то ж ми з Лесею також мали представляти на цій виставці своє вишиття. Хоч, як виявилося згодом, нашим головним „експонатом" була пані Оксана, бо вона одягнула куплену у нас в Тернополі сорочку, яку я вишивала для себе.

І ось ми із сестрою дещо запізнилися на виставку, нам повідомили, що Слава Зайцев уже все оглянув. Але тут метра моди спеціально до нас привів гід і каже: „Ось дивіться, В`ячеславе Михайловичу, це ті дівчата, які вишили блузку нашій пані Оксані".

- Яке у вас було відчуття, що ваші роботи побачить людина із світовим ім`ям?

- Було дуже велике хвилювання, бо моє покоління фактично виросло із ім`ям цього великого майстра моди і стилю, адже у радянські часи, як тільки можна було дістати журнали мод, то у них на кожній сторінці було ім`я Слави Зайцева, як автора моделі. Тому для нас з Лесею Слава Зайцев - це не тільки особистість високого світу моди зі світовим визнанням, а й кумир з дитячих літ. Безперечно, що й для багатьох інших людей, він також є надто особливим. Тому й не дивно, що на цьому конкурсі Славу Зайцева зустрічали, встеляючи його шлях пелюстками троянд.

- Яким у спілкуванні виявився легендарний Слава Зайцев?

- Це безперечний професіонал, тому він оцінює людей за їх роботу.

Коли ж Зайцев підійшов до нас, я прошу свого чоловіка Андрія, щоб його сфотографував біля нас, на що Зайцев сказав: „Девочки, не спешите. Я сам хочу с вами сфотографироваться. - і до чоловіка - А вы фотографируйте еще и еще, чтобы девочки хорошо вышли".

- А як виглядав другий етап конкурсу - дефіле у конкурсних костюмах?

- У показі брали участь професійні моделі. Було представлено 120 колекцій, підготовлених на найвищому рівні.

Я як побачила це все - мене знову вхопив жах. І кажу: „Лесю, чому я сюди з того Бучача, з невеличкого помешкання привезла свої роботи, коли тут приїхали цілі підприємства, які найняли модельєра хто-зна звідки?!.".

А найцікавіше, що перед тим треба було подати заявку, яке підприємство ми представляємо. То ми зареєструвалися, як торговий кооператив „Сестри" (сміється) з Івано-Франківська, бо вирішили, що Бучача ніхто там не знає.

Ми брали участь у номінації творча колекція. Усе було представлено так: три хвилини грає музика і три хвилини дефілюють моделі. В`ячеслав Зайцев це все переглядає і одразу ж коментує, що бачить, оцінює колекцію, вказує на позитиви й недоліки.

Показ був у другій половині дня. І за цей час ми із сестрою по 150 разів казали собі: „Ні, не показуємо колекції", „Ні, показуємо". Але, врешті-решт, прийшла наша черга. І тут виходить одна наша модель - тиша. Друга - також. А у мене ноги ватяні, думаю, як зараз вийде Слава Зайцев і скаже, що він уже не одному перед цим говорив: „Милый мой, модельєр, вы хотя бы представляете себе, что вы пришли на дефиле высокой моды?!". Бачимо - йде вже п`ята наша модель - і жодного коментаря. Ми із сестрою не дихаємо... Виходить шоста модель і ми чуємо глос Слави Зайцева: „Вы посмотрите, какая уникальная вышивка...". І зал зірвався оплесками. Ми з Лесею - плачемо. Зайцев став коментувати про нашу колекцію, надаючи їй найкращих епітетів, зазначивши: „Я увожу в Росию приятное воспоминание об этой колекции. Хорошо, что есть такие художники, которые продолжают лучшие украинские традиции".

І 120 колекцій, де було сім дипломантів, ми отримали диплом за збереження українських традицій.

- Руслано, скільки часу ви займаєтеся вишивкою?

- Коли брати на професійному рівні, то після закінчення Вижницького училища прикладного мистецтва, відділення „Художня вишивка", уже 21 рік. А загалом, вишиваю з дитинства. Любов до вишиття мені й сестрі привила наша бабуся, котра дуже багато і гарно вишивала. Я до цих пір зберігаю її клубочки ниток, як реліквію.

А сестра Леся у нас з дитинства то годинники розбирала і складала, то шмат шкіри могла порізати собі на рукавички. Та врешті-решт вишивка перемогла. Леся закінчила Решитилівське художнє училище. Сестра молодша од мене на шість років.

- Яким видом техніки вишиття ви надаєте перевагу?

- Вишиття хрестиком для мене є дещо скучним, тому що так можуть вишивати усі. Я надаю перевагу рахунковій гладі, мережці-шабак, набируванню тощо. До речі, я недавно у ході експедиції „Українська вишивка", яку здійснюю із своїми учнями уже впродовж чотирьох літ, відкрила для себе, що вишивання набируванням найбільше притаманне Бучаччині. У експедиції я знайшла багато чоловічих сорочок, вишитих у такий спосіб. Загалом я володію усіма методами вишиття.

- Ви завжди шукаєте нетрадиційних форм?

- Завжди, інакше не можу, але за основу беру наші українські зразки із давніх сорочок.

Хто сказав, що наше українське вишиття - це здебільшого чорно-червона барва? Та воно невимовно гармонійне, різнобарвне, обов`язково із цікавим викінченням. І це у той час, коли люди не мали такого великого інформаційного простору!.. Наша вишивка - це справді неперевершений різноколірний і неповторний скарб і шанувати й цінувати його я навчаю дітей у Будинку творчості свого міста і хочу, щоб цей скарб ніколи не згас. Тому працюю і маю ще дуже багато задумів.

Олександра Іванців