30 вересня - День усиновлення

П`ятирічна чортківчанка Наталя Василишин, у часі відвідин її та сестрички з братиком, колишніми сусідами та опікунами з доброї волі родини депутата міської ради Любомира Махомета у притулку для дітей, узявши за руку пані Галю Махомет, попровадила останню до ще однієї дитини з подібною долею, і сказала: „Подивися, Зорянко! Бачиш?! Бачиш?! І в мене є цьоця!..".

Сьогодні семеро із дванадцяти дітей, що перебувають у притулку для дітей служби у справах дітей облдержадміністрації в Тернополі, є нашими маленькими чортківчанами. Серед них віднедавна діти-сироти - Оксанка, Наталя і Андрійко Василишини та діти - відібрані у батьків, які не виконують своїх батьківських обов`язків.

В усіх цих дітей, попередньо була дуже важка доля. Проживши небагато літ, дітлахи зазнали немало проблем. Але усі вони - добрі і щирі серцем. Діти хочуть справжнього родинного тепла. Здається, вартує тільки обігріти теплом ці маленькі долоньки і вони радісно ловитимуть сонячні промінчики щастя.

На минулому тижні депутати Чортківської міської ради Любомир Махомет, котрий опікується проблемами із збереження житла для сестричок і братика Василишинів, та член постійної депутатської комісії із соціальних питань Олександра Іванців побували у притулку для дітей служби у справах дітей, зустрілися із завідувачем притулку, вихователями та цікавилися подальшою долею усіх семи наших маленьких земляків.

Володимир Степанович Завіша, завідувач притулку для дітей служби у справах дітей Тернопільської обласної державної адміністрації:

- Наш притулок - заклад соціального захисту для тимчасового перебування дітей віком від 3-х до 18-ти років.

Потрапляють до нас діти з різних причин - затримані на вулиці за бродяжництво, вилучені із сімей, батьки яких не виконують своїх батьківських обов`язків, діти, які зазнали насилля в сім`ї, тощо, перелік тут великий. Хоча найбільше ми працюємо з дітьми першої категорії, затриманих за бродяжництво та вилучених із неблагополучних сімей. Притулок розрахований на 25 дітей. На даний час так співпало, що з дванадцяти семеро дітей з Чорткова. Тільки за минулий рік через наш притулок тимчасового перебування пройшло 200 дітей. А за невеликий час існування притулку ця цифра становить пару тисяч. І хоч максимальний термін перебування дітей у нашому притулку - 90 діб, однак у зв`язку з низкою судових справ, збору належних документів, діти, зазвичай, затримуються на довший період часу. Але це не так страшно, бо все-таки тут вони проходять у нас адаптацію. А потім цих дітей розприділяють по притулках чи усиновлюють.

Споглядаючи на маленьких діточок, згадуючи їх попередню тяжку долю просто шкода дивитися на них, коли вони ще зовсім маленькими зазнавали знущань від своїх рідних батьків.

Ось троє дітей Василишиних з Чорткова - найменшенький трирічний Андрійко перед тим, як поступив до нас, проходив лікування у Чортківській центральній районній лікарні. У нього на лобі була дуже велика гуля. За нашими даними, його покійна мама нанесла удар. Ця гуля довго не сходила, було посиніння. А зараз хлопчик - це жива, цікава, маленька людина. Андрійко призвичаївся, став таким енергійним, веселим, дружнім, любить леститися. Дитина розвивається, спілкується з однолітками, вихователі працюють з ним і бачиться явний прогрес у розвитку дитини.

- У вас знаходяться діти з великим розриров у віці - від 3-х до 18 років.

- Так, це створює своєрідну атмосферу сім`ї, де є старші і молодші діти. Ми намагаємося створити дітям такі умови, щоб вони відігрілися від того життя, яке в них було раніше. І щоб ця атмосфера була доволі родинною, долучаються усі наші вихователі, працівники. Часто бува так, що дитину від нас уже забирають, а вихователі так прив`яжуться, що плачуть... Адже вихователі - жінки, у постійному спілкуванні з цими дітьми у них проявляються материнські почуття.

Пан Завіша розповідав як працює заклад, з якими проблемами доводиться зіштовхуватися у будні. А проблем і справді багато, бо перша з них - психологічні травми дітей від байдужого, а то й жорстокого ставлення власних батьків. Діти потрапляють до притулку занедбаними, заляканими, голодними. У перші дні такі діти, відмиті, обігріті, не можуть насититися їжею, і, бува, ховають скоринки хліба під подущину на „чорний день", хоч добрі кухарі притулку таки добряче підгодовують новоприбульців. Аж згодом, побачивши, що їжа є п`ять разів на день, різноманітна і калорійна, фруктів і солодощів достатньо, відігрівши свої стражденні дні життя проведені з батьками-пияками, діти починають відходити і розвиватися просто на очах.

Є у притулку п`ятирічний хлопчина з наявним відставанням у фізичному розвитку, маленький для свого віку, голівка дещо непропорційна туловищу. Та він, слава Богу, залишився живим і тепер поволі починає  оговтуватися, бігає з усіма дітьми, грається. А його дворічна сестричка - померла. Як зазначив завідувач, під час розтину у дитини не знайшли жодних залишків їжі та природніх фізіологічних відходів. Медики  констатували, що дитина померла від голоду. І це при наявності реальної матері. Але хіба це мама?! Яка мама могла приректи своє дитя на голодну мученицьку смерть?.. Але, виявляється є усього доволі. Сьогодні у наш час, коли народ навертається до віри, зводяться нові красиві храми, є люди, які живучи з нами поряд, зловживають спиртним, організовують вдома п`яні оргії, у часі яких їх власні і голодні діти ховаються по кутках, щоб не потрапити під гарячу руку дорослих.

Як зазначила вихователь притулку Марія Корінь, вона була в Чорткові у часі відібрання від батьків дітей з однієї сім`ї, де також є трійко діточок (прізвище сім`ї не вказуємо, так як батьки ще можуть одуматися, бо було лише відібрання дітей, а не позбавлення батьківських прав - Авт.), у той час батьки цих дітей із своїми „собутильниками" лише прокинулися від сну. Мати навіть не знала хто з нею пив і хто залишився ночувати. Довкола, як у нас кажуть - „Содома і Гомора", а на стіні навпроти дверей - образ Матері Божої... То на що тут мала дивитися Богородиця?!. Ох, і гірко ж Їй було... Дуже гірко...

Дітей відібрали, кажуть, що батьки тепер навідуються, але чи усвідомили свій гріх? Чи зміняться?! І як тут не крути, часто з подібних сімей діти, все-таки, люблять своїх батьків.  Знаю з досвіду життя, що такій дитині не скажеш: „Твоя мама п`яна", бо дитя з обуренням констатує: „Моя мама хвора!". Але чому ці мами не навчаться у своїх дітей любові і поблажливості?! Чому часто саме суспільство є байдужим до таких сімейних трагедій?!. Адже ця трагедія переростає в трагедію держави.

Нехай мене судить хто як хоче, але я готова цілувати руки нинішньому президенту нашої держави В.Ющенку за те, що йому ми маємо завдячувати державній програмі „Візьміть дитину у родину", де створюються дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім`ї, є належне фінансування для різних дитячих притулків... Згідно моєї професійної діяльності мені випадало ознайомлюватися із життям дітей в інтернатах та у сиротинцях родинного типу. Повірте, це надвелика різниця...

Слова Наталочки Василишин є цьому підтвердженням. Природньо - діти мають мати родину. Тому вони так довірливо туляться до усіх, хто їх навідує, привозить подаруночки, гладить по голівці.

Як каже вихователь даного притулку Оксана Качур, раніше було у притулку багато дітей, які займалися бродяжництвом. Тепер внаслідок активно розроблених заходів, таких стає менше. Діти, які зазнали вуличного життя є надзвичайно  складними. Проблема загострюється тоді, коли у притулку зустрічаються ті, що займалися бродяжництвом і діти з неблагополучних сімей. Останні є дуже добросердними. Але перші мають на них негативний вплив. Поганого вчаться швидко. Зараз у притулку є тільки діти із складних сімей. Вони добрі, збідовані дітки, яких вартує тільки відігріти батьківським теплом. Візьміть дитину у родину! І вам сторицею воздасться.

...Маленький Андрійко у притулку уже наїв черевце, трирічне тільце зміцніло і набрало дитячих звабливих форм. Він терся щічками до моїх доль і наче у напівсні щось монотонно бурчав. Відтак бурчання переростало у роздільне благальне звучання: „Мама, мама, мама...". „Все буде добре, Андрійку, - погладивши по білявому чубчику  малого лестунчика мовила я, - буде у тебе мама. Обов`язково буде...".

Леся Легіт