На порозі Першовересня ми зустрілися з директором Чортківського педагогічного училища ім.О.Барвінського Романом Пахолком. Для нього це буде перший повний навчальний рік у статусі керівника закладу. Перед усім, даний навчальний заклад був тривалий час без керівника. Від такого очікування всі уже втомилися. Тому, коли стало відомо, що на цю посаду буде нарешті призначення, - зраділи. І тепер, попри копітку підготовку до нового навчального року, відчувається пожвавлення, діловитість і розкутість.

Новий директор задав тон новим, але добрим, перемінам.

- Романе Івановичу, це перший, даруйте за тавтологію, ваш Перший Дзвоник у статусі директора Чортківського педагогічного училища. Скільки ви вже маєте „директорського" стажу?

- Три з половиною місяці. На цей час уже встигло припасти й свято Останнього Дзвоника, низка ремонтних робіт та з підготовки до нового навчального процесу і ось тепер - Перший Дзвоник у нашому навчальному закладі, який плекає молодих педагогів.

- Усього три з половиною місяці? А здається, що це було уже давно...

- Мені також так здається, бо цей короткий проміжок часу був насичений як багатьма подіями, так і справами.

А до цього ще передував затяжний механічний процес призначення, чи то пак, затвердження мене на посаді, що, на мою думку, було дещо некоректно, як до людини, яка сидить перед вами, так і перед колективом. Проте демократичні процеси, які узяли верх у нашій обласній раді, розставили усе на свої місця, справедливість щодо нашого навчального закладу запанувала.

- Чи було хвилювання, коли ви погодилися на цю посаду?

- Чи було хвилювання? Звичайно, так. Чи була якась напруга? Напевне, була велика напруга. Але віра в те, що справедливість і правда мають восторжествувати, не покидала мене. Це по-перше. А, по-друге, я на собі відчував велику відповідальність за тих людей, які раніше при голосуванні сказали мені „так" (при голосуванні колективу Р.Пахолок набрав більшу кількість прихильників, проте з його призначенням на посаду зволікали надто довго - Авт.). А, по-третє, я хотів довести, можливо в якійсь мірі і собі самому, що має бути так, як хочуть люди. Тобто я відстоював і себе, і в такій же пропорції колектив, який висловив мені підтримку.

- Пане Романе, ви людина досить відома на теренах Чортківщини (я не буду брати дальше) саме як творча. А тут ви виявили готовність очолити такий великий і неординарний колектив. Окрім вищезазначеного, чим ви керувалися, що хотіли змінити, прийшовши на цю посаду?

- Чи я людина творча, чи ні - це, мабуть, варто судити людям зі сторони. Я себе вважаю лише трішки творчою людиною, яка співпрацює зі своїми викладачами, колегами - композитором Ігорем Уруським, Наталією Стець, Орестом Слободяном, з якими у нас є певні творчі здобутки на рівні району чи навіть області... і, я б сказав, досить вагомі на царині хорового співу та естрадної пісні. Ці твори досить добре сприймалися у нас і на республіканській сцені, мається на увазі, на сцені палацу культури „Україна", коли звітувала Тернопільщина.

Хоча я тут, так би мовити, напівсвідомо втікаю від питання, бо щоб надалі розвивати творчий потенціал, треба трішки мати від Бозі, щоб над цим працювати і розвивати, а в наш зматеріалізований час, аби твої твори десь звучали, треба ще й мати відповідні фінанси. Але у часі моєї відсутності в Україні, моя дружина зібрала мої твори і видала поетичну збірку. Втім, поки що, я не ставлю собі самоціль друкувати власні твори.

Щодо мого бачення саме на посаді директора Чортківського педагогічного училища, то це нормальна твереза самооцінка і бажання прийти в колектив, його очолити і обов`язково зробити щось нове, щось конкретне і добре для розвитку навчального закладу загалом. Аспекти, в яких може розвиватися училище, є багатогранними. Це і перехід училища на вищий - другий рівень акредитації, аби йти в руслі Болонського процесу, та багато іншого.

- Є перспектива, що невдовзі училище стане коледжем?

- Я вас запевняю в цьому, що буде Чортківський гуманітарно-педагогічний чи педагогічно-гуманітарний коледж. Це лише питання часу. Це - не мета. Це - вимога часу. Бо зараз ми маємо досить жорстку конкуренцію серед навчальних закладів в аспекті виживання. Є бачення Кабміну згорнути частину навчальних закладів. Тому наша мета - твердо стояти на ногах, зберігши старі традиції, тримаючи руку на пульсі нового, бути конкурентноздатними.

А традиції у нас і справді такі, яким можна лише позаздрити. Рівно через чотири місяці - 5 січня 2010 року нашому навчальному закладу виповниться рівно 70 літ. Отже, ми стоїмо на порозі поважного ювілею. Це досить серйозна і відповідальна дата. За радянських часів тут була спочатку педагогічна школа, відтак - училище. Ще до педагогічної школи, до 5 січня 1940 року, у цих стінах була польська гімназія. Тож дух науки тут витає значно довший період часу.

- Коли я до вас йшла, у мене було таке враження, що прямую коридорами музею, особливого відтінку цьому надають не тільки давні внутрішні сходи, двері до аудиторій, а й свіжо полакований до блиску паркет, усюди відчуття чистоти, задбаності, де граничать давнє і сучасне.

- Ми дуже свідомо взялися оновити і задбати лице нашого навчального закладу. Обов`язково має бути комфортно і приємно знаходитися та працювати у цих стінах людям, які тут працюють і навчаються. Основне правило: зручно, комфортно. Аби люди цього навіть не помічали, а просто жили. Інакше бути не може. Це допомагає їм не думати про зайві дрібниці, а усі свої сили спрямовувати на навчання, на роботу. Ці ремонтні роботи, які ми здійснили у підготовці до нового навчального року - це початок тих перетворень, які будемо надалі робити. А для цього проситимемо у владних структур необхідного фінансування. Бо цьогоріч на капітальний ремонт нам виділили - „нуль" гривень. Де ми вишукуємо ці кошти - це наші справи. Але ми не сидимо на місці. Бо просто жити й нічого не робити на даному етапі часу - просто неможливо. Коли, до прикладу, вода стоїть на місці і не протікає, то починає псуватися, втрачає прозорість, починає погано пахнути. То ми працюємо, щоб була прозорість, щоб нічим, принаймні, не пахло...

- О, це вже символічно!

- (Сміється) Така реальність, така ситуація.

- Я уже два дні поспіль бачу, що ви крутитеся як білка в колесі. Є люди, які допомагають вам у підготовці навчального закладу до навчального процесу? Ви схильні дослухатися до порад ззовні? Як ви ставитеся загалом до порад і радників?

- Так, мені допомагає багато людей. І я думаю, що це вони роблять щиро й безкорисливо. Але, я вислуховую усіх, а приймаю своє рішення, за яке є відповідальна одна особа - директор навчального закладу. Скажем так, я є ще молодий стосовно керівника - молодий директор.

Мені 52 роки і власний життєвий досвід дозволяє керуватися багатьма засадами в житті, але, на жаль, саме на посаді директора, у мене поки що немає такого досвіду. Тут я ще вчуся.

- Моя улюблена письменниця Вікторія Токарєва писала, що 55 років - це юність старості. То, виходить, до „юності" вам ще треба зачекати?..

- (Сміється) Знаєте, і старість мені також не дуже підходить. Мій молодший син іде до четвертого класу. То ж я ще маю бути і жити, щоб поставити його на ноги. До того ж я вже півроку як дідусь (два в одному - молодий батько і дідусь) - у мене уже є внучка Анничка.

Моя сім`я - це те, де мені гарно, затишно, де панують взаєморозуміння, любов, повага, ще і ще, і ще...

- Принагідно, а що ви ціните в людях?

- В людях ціную доброту, розум, чесність. Думаю, кожен зупиниться на таких якостях. Ненавиджу - зраду, підлість, дволичність.

- Чи можете одразу „розкусити" людину?

- Важко одразу помітити підлість, фальш. Тому що багато людей такого артистичного плану є обдарованими. І лише, коли виникає невеличка трагедія чи якийсь поворот життя, - тоді ти бачиш справжнє лице тої людини.

Останнім часом, коли доводиться спілкуватися особливо з багатьма людьми, я помічаю за собою, що мимоволі намагаюся їх, так би мовити, просвідчувати, аби до кінця не розкриватися, щоб потім не скористалися моєю довірою, часто веду себе стримано. Адже дуже важко потім усе пропускати через себе.

- Ви людина, яка часто усе пропускає крізь себе?

- Я поки що це роблю. Хоча мудрі і старші колеги кажуть: керівником станеш тоді, коли навчишся твердо казати: „Ні". Не все можна зробити і не усім можна допомогти. Безрозмірних речей не буває.

- Тобто, головне оте тверде чиновницьке „ні".

- Але його у мене немає, хоча я дещо уже навчився його казати.

- Можливо те, що „ні" ще відсутнє - це і є позитив?

- Це йдеться про оцінювання реальної ситуації. Є речі, коли людина приходить до тебе з проханням, а його об`єктивно важко  виконати на 99 відсотків. Тобто, тут іде мова про розв`язання складних невирішимих ситуацій і психологічної особливості певних людей. Бо в директора ще є зобов`язання перед колективом, перед іншими людьми.

Педагогічний колектив - це творчий колектив, емоційний, багатогранний, різноманітний. Тут є розмаїття характерів - в кожному характері є особливо інша позиція. Це буває цілком інакше, коли ми вітаємося в коридорі і посміхаємося один одному, а інакше, коли йде розподіл годин, навантаження. Обов`язково знайдуться люди, які вважатимуть, що їх обділили. Хоча нічого приватизованого немає. Але, дай, Боже, здоров`я, на наступний рік і в цьому аспекті буде робота здійснена ви-ва-же-ні-ше і десь більше індивідуальніше. Тепер я тут бачу невеличкі тимчасові прорахунки, які були пов`язані із пресінгом часу і з певною затяжкою вступної кампанії, яка завершилася буквально недавно.

- Цього навчального року Чортківське педагогічне училище змінить своє обличчя щодо створення нових факультетів, чи працюватиме за старою схемою?

- Я б не сказав, що тут таке визначення як „стара схема" дуже підходить. Педагогічне училище - це класичний навчальний заклад першого рівня акредитації. Є відділення „Початкова освіта", „Соціальна педагогіка" і „Музична педагогіка і виховання". І так воно залишається на перше вересня. Щоб зробити реорганізацію - це величезний пласт роботи. Тут треба починати у вересні і закінчити у лютому, березні, квітні. Я з другого вересня буду уже цим займатися. Зміни обов`язково будуть.

Тут мають бути одна-дві-три нових спеціальностей, щоб ми були цікавішими для батьків, які можуть сказати своїй дитині: може обереш це, може інше?..

- Де ви народилися, звідки ваші витоки?

- В Чорткові я відносно недавно - з жовтня 1995 року. А коріння моєї родини Пахолків походить із села Ромашівка Чортківського району. Там жив мій прадід. Мій дідусь одружився у селі Могильниця Теребовлянського району, там й народилися мої батьки і я. У рідному селі я закінчив вісім класів, а у 9-10 класах навчався у Теребовлянській школі № 1. Відтак було моє успішне і цікаве навчання у тоді ще Ордена Трудового Червоного Прапора Чернівецькому університеті.

Тепер деканом факультету іноземних мов є мій товариш, навіть друг, Володимир Кушнерик, а до цього був також мій товариш Роман Вацеба. Мрію про те, щоб наші студенти педагогічного училища здобували ступеневу вищу освіту у Чернівецькому університеті.

Мої часи навчання у виші припадали на той період, коли свої перші кроки робив ансамбль „Смерічка"; Назарій Яремчук був студентом нашого університету. Тоді просто так можна було зустрітися віч-на-віч з легендарним Володею Івасюком (його батько мене навчав), із Софією Ротару. Це був дуже хороший піднесений час. Є що згадати...

- Пане Романе, за фахом ви викладач французької мови. У часі глобалізації, чи варто людям старшого віку братися за вивчення іноземних мов, навіть за тих умов, коли поїздка за кордон відкладається на невизначений термін?

- Це не однозначне питання. Я, як учасник того процесу, адже мені також доводилося, як і багатьом нашим співвітчизникам, працювати за кордоном, на практиці бачив різне. Я навчився мови, бо хотів цього. Окрім цього, від батьків маю добрі задатки. Раніше у мене були знання з двох мов - французької і німецької. Пізніше, навчився й англійської. Я знав як вчити, з чого починати. Що тут можна сказати? Коли вчити мову просто так, не маючи спілкування, потрапивши у відповідне мовне середовище, людина отримує своєрідний шок. Тут головне як після цього вона себе поведе, чи усвідомить для себе, що їй ця мова необхідна, чи визначить для себе, що це не відіграє для неї особливої ваги. Я знав таких, котрі багато літ жили за кордоном, а мови тієї держави, в якій жили, окрім основних фраз, не знали. Мабуть, це все-таки усе залежить від того, наскільки людина себе хоче бачити освіченою, щоб пізнавати світ.

- Що б ви побажали нашим читачам та своїм колегам до Першого вересня?

- В першу чергу, здоров`я, достатку, доброти сердечної, аби ніколи не черствіли душі, щоб народжувалися діти, йшли до школи. А батьки, щоб приходили додому з роботи усміхненими, раділи життю, уміли радіти найменшій дрібниці.

Усім своїм колегам педагогам зичу творчого, продуктивного навчального року. Учням і студентам - успішного навчання та щоб сповнилися мрії.