28.08.2009 - Євген Семирозум: „Кожна нація має виконати свою місію на землі...”

24 серпня Україна відзначила 18-річчя своєї Незалежності. З нагоди цього свята ми завітали до депутата Чортківської районної ради, активного громадського діяча Євгена Семирозума, котрий тісно співпрацює з колишніми політв`язнями та репресованими. Він активно допогав колишньому політв`язню Марії Штепі у створенні „Чортківського музею більшовицького терору, політв`язнів та репресованих", який знаходиться у приміщенні Бучацької Єпархії у місті Чорткові. При зустрічі пан Євген показав нам товстенну книгу родоводу сім`ї Семирозумів, в якій є матеріали, що вдалося зібрати про свій рід та цікаві факти з історії України загалом. Можливо у майбутньому ця книга допоможе нащадкам віднайти істину, - каже Євген Семирозум.

- Пане Євгене, ви, як член депутатської комісії Чортківської районної ради з питань законності та правової політики займаєтеся питаннями в`язнів Чортківської тюрми 40-х років. Що вдалося вже дізнатися?

- Як відомо, в Чортківській тюрмі НКВС № 2, як її тоді називали, в період з 1939 - 1941 роки утирмувалося близько 2 тисячі в`язнів. На протязі цього часу їх послідовно винищували з „особливою" насолодою.

Згідно наказу комісара держбезпеки СРСР В.Меркулова від 23 червня 1941 року за № 2445/м почалося остаточне фізичне знищення в`язнів. Тіла скидали у декілька спеціально для цього виритих рови на території тюрми, закопували в камерах, під стінами тюрми, в саду, що біля в`язниці.

7 липня 1941 року по приході німецьких військ із цих ровів було ексгумовано більше як 800 тіл. Німці усе це фотодокументували, перезахоронили останки на цвинтарі в м.Чорткові, але прізвища цих в`язнів нам до цих пір не відомі.

Щоб подібні злочини ніколи не повторилися, наш обов`язок перед пам`яттю невинно закатованих - згадати всіх поіменно. Тому ми, депутати Чортківської районної ради, на п`ятій сесії 12 грудня 2006 року прийняли звернення до МЗС України пана Тарасюка, а відтак повторно направили звернення до МЗС В.Огризка, на яке отримали відповідь, що зазначених архівних матеріалів німецька сторона не має. Водночас, враховуючи те, що знищення та розстріл в`язнів чортківської тюрми НКВС № 2 відбувалося на території України, нам запропонували дати запити до Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам`яті жертв війни та політичних репресій, що знаходиться у Києві. Ми подали туди своє звернення, але відповіді не отримали, згодом відправили його повторно, але знову ж таки - жодної відповіді. Тому 3 лютого поточного року ми направили таке звернення до Президента України Віктора Ющенка і нарешті отримали відповідь, що наше звернення було розглянуто, але оскільки постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2008 року № 242 деякі питання увічнення пам`яті жертв війни та політичних репресій передано до сфери управління Українського інституту національної пам`яті, то наші звернення були направленні саме туди.

- Пане Євгене, звідки ви родом?

- Я родом із села Ридодуби Чортківського району. Мою матір звали Марцеля, а батька - Микола. Нас в сім`ї було п`ятеро. Усі мої брати й сестри проживають тут, на Чортківщині. Молодша сестра Романія або, як ми усі її називаємо, - Ромашка, того самого віку, що і моя донька Наталя, працює медсестрою у Білобожницькій тублікарні. Сестра Оксана працює листоношею у Білобожниці. Інші, як і я, на заслуженому відпочинку.

- Ось ви показали велику папку - ваш родовід. Скільки часу вам знадобилося, аби зібрати увесь матеріал?

- Близько п`яти років копіткої праці, пошуків по архівах. Дуже багато у цьому мені допомагав мій син Микола, названий на честь мого батька. А оскільки усі документи тих часів велися на латинській та польській мові, довелося навіть зайнятися вивченням польської. У цьому мені допомогла пані Марія Пустельник, яка надала мені книжки для вдосконалення мови. Взагалі-то це не мій родовід, а мого прадіда  Филипа Семирозума, котрий за Польщі працював ветеринаром, та його дружини Євдокії. Епіграфом до книжки є: „Усе, що бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть завжди їм і ви".

- Як у вас виникла ідея створення книги родоводу?

- Я не раз думав: мій батько знав усю свою родину, хто з якого року, хоча лише в мого прадіда було семеро дітей, а в діда - восьмеро.

Одного разу в книжці І.Плавчака „Княгиня Романова", на сторінці 191, я прочитав один епізод, де теребовлянський полководець Семен Семирозум доповідав головокомандуючому П.Витановському. Цей факт мене зацікавив, я почав шукати в архівах, збирати старі фотографії, які вдалося знайти, іноді навіть пропалені.

З вищезазначеного слідує, що прізвище Семирозумів сягає княжих часів і йому понад 800 років.

- Ви завжди цікавилися історією?

- Ви знаєте, я завжди любив історію. Це мабуть від природи. Навіть, повернувшись з Афганістану, хотів поступити на історичний, але тоді можна було вчитися лише за своїм профілем. Та й мені було тоді 34 роки і я вже вважався, так би мовити, „неперспективним".

- Пане Євгене, ви усе життя були військовим. Скільки часу ви прослужили в армії?

- Я не пам`ятаю точно, більше 25 років. За цей час мені довелося два рази брати участь у бойових діях у різні роки. У 1968 році, коли я служив в армії, брав участь у бойових діях у Чехо-Словаччині. Там на той час якраз були заворушення. Мені тоді було 20 років. А в 1982 - 1983рр. мене як військового направили до Афганістану, де я був рік і два місяці. Після Афганістану через рік знову був направлений на службу до Чехо-Словаччини.

- Пане Євгене, коли вас перший раз направили у місце бойових дій до Чехо-Словаччини, вам  було лише 20. Що ви відчували? Не було страшно?

- Ну як - страшно? Це ж все-таки Європа, цивілізований народ. Пам`ятаю, як я приїхав на станцію з начальником штабу, чехи підстроювалися на нашу частоту і ми слухали: „Товарищи солдаты и сержанты, вас сюда привели для подавления..." - і все в такому дусі. Тут заходить начальник і каже: „Що ви тут слухаєте?". Взяв і вимкнув (сміється).

Але були й такі моменти, коли я таки набрався страху. Я служив у Празі, якраз почалися демонстрації, народ почав бушувати і тут на людей навели заряджену гармату. Але дякувати Богу люди звернули в іншу вулицю. Та я тоді дуже налякався. Ви уявляєте собі? Я розумів, що таке не можна чинити, адже це люди і ми, звичайні солдати, мали взяти собі такий гріх на душу, тому що так наказало командування. А хто потім винний? Авжеж не той, хто конкретно зробив шкоду, а навпаки, у кого не було вибору і мав виконувати чиїсь накази, адже ми були при виконанні своїх обов`язків і не мали права не виконувати їх. Але завжди в результаті винні такі, як Іван Дем`янюк, який жив за кордоном, підходив вік, прикликали до армії і мусив йти, іншого виходу не було, він десь там в таборі охороняв, згодом був полоненим у Радянської армії. Іван Дем`янюк багато років прожив в Ізраїлі. Там його ніхто не чіпав, а зараз Путін в хороших стосунках з Меркель і вони починають колотити цю справу на території Німеччини, мовляв, українці воювали в армії Вермахту. Але ж, як відомо, в армії Вермахту воювало більше 2 млн. радянських солдатів та офіцерів, та ніхто чомусь про це навіть не говорить. Євреїв в армії Вермахту було 50 тисяч. А в дивізії СС „Галичина" воювало 13 тисяч українців і ще два батальйони „Ровен" і „Нахтігаль". Всього - десь 16 тисяч. То можна легко порівняти, де є 2 мільйони, а де - 16 тисяч. І то, коли 30 червня 1941 року ці два батальйони увійшли до Львова, а на той час НКВДисти винищували український народ і до їхнього складу входили євреї, німці сказали нашим, що вони мають три дні і за цей час можуть робити, що хочуть, тобто робити розправи. Але українці були розумніші і не робили цього.

Якось Ян Табачник, коли В.Янукович був при владі, заявив, що Роман Шухевич ніби-то отримав орден з рук гітлерівського командування, вони це мусолили, але ніяких даних про такий факт немає, і замовкли.

Якось в газеті „Шлях перемоги" від 1996 року я прочитав статтю однієї єврейської жінки Стелли Крензбах, яка проживає в Ізраїлі, але родом зі Львова. Коли почалися заворушення, її батьки втекли раніше, а вона згодом опинилася в Карпатах в українських структурах. Жінка писала, що жодного разу ніхто з українців її не образив, усі дуже добре до неї ставилися, а згодом, коли частина УПА пішли до Ізраїлю, вона вирушила з ними і там залишилася.

У наступному номері альманаху „Золота пектораль" можна буде прочитати публікацію про те, що в селі Полівці Чортківського району жили люди різних національностей, усі ходили до однієї церкви. Якщо взяти Чортків, то тут проживало більше євреїв, аніж українців. У загонах УПА також за Україну воювало багато іноземців. Тобто, до чого я веду, важливим є порядність людини, а не її приналежність до якоїсь національності. Зараз є такі люди, які, маючи якусь зацікавленість, „піддувають" усілякі шовіністичні речі.

- Розкажіть, будь ласка,  про свою сім`ю. Як ви зустрілися зі своєю дружиною?

- Мою дружину звати Ріта. Вона народилася в Німеччині у місті Бізенталь біля Берліна, її батько Семен був військовим. Дружина має брата-близнюка Олександра.

На даний час ми з дружиною обоє перебуваємо на заслуженому відпочинку. Ріта багато років пропрацювала в державному банку. Ми познайомилися в Чорткові. Пам`ятаю, якось я прийшов з батьком купувати костюм до універмагу. На той час Ріта там працювала. Потім я ще півроку позалицявся і ми одружилися (сміється). І разом ми уже 39 років. У нас є двоє дітей - донька Наталя і син Микола. Син проживає у Тернополі, допомагав нам з Марією Штепою у створенні „Чортківського музею більшовицького терору, політв`язнів та репресованих" та у створенні книги „Родовід".

Донька Наталя одружена, має донечку, проживає в Мелітополі Запорізької області. Пам`ятаю, будучи якось у неї в гостях, у Мелітополі, я побачив, що на стіні реального училища відкрито меморіальну дошку Дмитру Донцову, який є ідеологом українського націоналізму, я відвідав те місце, а потім зайшов до місцевої бібліотеки ім.Т.Г.Шевченка. Там я запитав працівників, чи знають вони цю особистість, але вони навіть не знали, хто це такий. Хоча Дмитро Донцов народився у їхньому місті. Там усі розмовляють суржиком. Але це можна зрозуміти, тому що роки колонізації не проходять безслідно, та, коли до них звертаєшся українською, то люди одразу переходять на українську мову.

- Пане Євгене, наше інтерв`ю вийде якраз одразу ж після святкування 18-річчя Незалежності України. Що б ви хотіли побажати людям в цей день?

- Пам`ятаю, у 1989 - 1991 роки в Україні уже назрівала обстановка, яка передувала проголошенню Незалежності. Я тоді служив в полку радіоелектронної боротьби. У 1991 році був делегатом від полка на незалежній асоціації офіцерів, яка проходила у Вінниці. Там були делегати з усієї України. Я почув, як виступав один полковник, його прізвища вже не пам`ятаю, він говорив російською мовою: „Український народ взяв курс на незалежність. Оскільки ми, Збройні Сили, призначені для відбиття зовнішніх агресій, то ми не будемо втручатися у внутрішні аспекти. А народ України завжди мріяв стати незалежним і ми не повинні цьому заважати". Потім виступив заступник департаменту внутрішніх військ, який закінчив свій виступ словами „Слава Україні!". Ви уявляєте собі? Я народився у Західній Україні. Це не було для мене дивним, але на той час таке рідко можна було почути, тому мені аж „мурашки" пішли по шкірі. А, ближче до обіду, виступив полковник Мельничук, який на російській мові в грубій формі почав говорити, що ті „рознуздані" бандерівці входять в дію, що ми повинні взяти владу в свої руки... Тут почався сильний шум, довелося обід зробити швидше. Мені стало цікаво, що буде далі. Тут до Мельничука підходить полковник Стефан Фітель, не знаю, правда, якої він національності, і каже до того: „Ти, паскуда, носиш українське прізвище. Тебе мама мала втопити ще маленьким, що ти говориш таке проти України!". Я стояв збоку, а Фітель мене питає: „Ти звідки?". Я відповів, що з Чорткова, полковник записав мої дані і сказав: „Якщо з Чорткова полк перелетить в інше місце, то будеш атаку сам відбивати"(сміється). Ось так тоді армія пішла за народом.

І, можливо зараз не все, що ми хотіли вдалося досягти, тому що є багато не лише зовнішніх, а й внутрішніх ворогів, котрим незалежна Україна стоїть, як кістка в горлі. Але ми йдемо правильним шляхом. У нас, нарешті, щоб ми не говорили, є перший український Президент В.Ющенко, котрий першим одягнув вишиванку, який піклується про авторитет України, національні інтереси. А це є дуже важливим. Кожна нація повинна виконати свою місію на землі, і це ми обов`язково виконаємо рано чи пізно. Україна є, була і завжди буде. І з цього шляху ми вже ніколи не звернемо.