21.08.2009 - Доля обирає сильних духом

Цими днями українці святкують дві знакові дати - День Українського Прапора та День Незалежності України. Українська держава ще зовсім молода, хоча історія її сягає сивої давнини і сповнена героїчної боротьби українського народу за право жити у вільній незалежній державі. Цьогоріч Україні сповнилося лише 18 років, а це не так багато, аби відновити національну свідомість та гідність народу, які так сильно придушувалися комуністичною владою впродовж багатьох літ.

Історія України знає багато героїв, котрі пожертвували собою задля незалежної України. Тридцять шість років тому Чортків сколихнула нечувана за своєю відвагою на той час подія - над містом замайоріли жовто-блакитні прапори. Комуністична влада була шокована таким очевидним знаком непокори режиму, а в серцях народу зажевріла надія...

Якраз наближався День 55-ї річниці проголошення самостійності Української Держави і юнаки з села Росохач Чортківського району Володимир та Микола Мармуси, М.Слободян, П.Винничук, А.Кравець, П.Вітів, С.Сапеляк, М.Лисий, (яким тді було від 20 до 30 років) провели політичну акцію, присвячену цій знаменній даті, аби продемонструвати радянській владі, що Україна бореться і не всі сидять по тюрмах. Щоб надати цій події урочистості, підняли над Чортковом жовто-блакитні прапори і розклеїли листівки такого змісту: „Дорогі товариші! Сьогодні минає 55 років, коли в Києві четвертим Універсалом Центральної Ради було проголошено Україну незалежною державою. Ця подія продемонструвала волю народу, його споконвічне прагнення до незалежності. Та радянська (офіційна) історіографія намагається сьогодні зобразити цей акт в очах нашого покоління антинародним, який нібито суперечить волі українського народу. Це перекручення історичної дійсності викриває прогресивна громадськість і засуджує кожний, кому дорогі інтереси нації, кожний, у кого горить національне почуття. Дорогі товариші! Гідно зустрінемо цю знаменну дату, яка по праву вважається нашим національним святом. Будьмо активними прихильниками національного руху. Хай живе вільна Україна!".

Так в неділю, 21 січня, 1973 року над Чортковом замайоріли жовто-блакитні знамена, а 22 січня з даного приводу вже була порушена кримінальна справа. Виявити учасників акції виявилося не складно. Вирок не забарився. На попередньому слідстві і в часі суду усі підсудні повністю визнали свою провину у розповсюдженні 19 антирадянських листівок і вивішенні чотирьох націоналістичних прапорів 21 січня 1973 року у місті Чорткові та підтвердили обставини вчинення даного злочину. Тому 24 вересня 1973 року у закритому судовому засіданні Тернопільський обласний суд установив: „Покаранням усім підсудним з врахуванням суспільної небезпеки їх злочинів слід обрати позбавлення волі із застосуванням додаткового покарання - заслання і відбувати відповідно до ст.25 КК УРСР у виправно-трудовій колонії суворого режиму". Володимира Мармуса було засуджено на 6 років позбавлення волі у ВТК суворого режиму із засланням на 5 років, М.Мармуса та С.Сапеляка - на 5 років тюрми із засланням на 3 роки кожного, П.Винничука і В.Сеньківа - на 4 роки ВТК із засланням на 3 роки кожного, а М.Слободяна та А.Кравця - на 3 роки ВТК з засланням на 2 роки кожного.

Комуністична система жорстоко карала людей лише за те, що вони хотіли вільно жити на своїй землі, вільно спілкуватися рідною мовою, сповідувати власні традиції. Вона нав`язувала усім народам, які входили до її складу, не їхню, а чужу історію, свої порядки, прикриваючи свої звірства тим, що, мовляв, існує лише „один єдиний радянський народ".

22 січня 1990 року український народ таки висловив своє волевиявлення і живим ланцюгом єднання воскресив День Злуки в Єдину Соборну Суверенну Україну, від Львова до Києва залунала пісня „Ой, у лузі червона калина". Гімн Легіону Українських Січових Стрільців, розбудив почуття гідності в приспаних генах українства. Під куполом спільного неба українці висловили своє віковічне прагнення відновити Українську державу.

Слід пам`ятати, що Україна, будучи складовою частиною імперії під назвою СРСР все-таки мала свого Президента, хоча він перебував за кордоном. Коли ж 24 серпня 1991 року було проголошено, а в 1 грудня на всенародному референдумі підтверджено відновлення Української держави, останній Президент Української Народної Республіки в екзилі Микола Плав`юк був зобов`язаний діяти згідно з історичним документом, підписаним ще Симоном Петлюрою. Від імені уряду УНР Микола Плав`юк передав атрибути влади першому всенародно обраному Президенту України Леоніду Кравчуку.

Українська держава пройшла довгий тернистий шлях до своєї незалежності. За цей короткий відрізок часу своєї незалежності щось вдалося досягти, а чогось - ні. На жаль, наразі при владі ще є люди, котрі не дуже вболівають за свою державу і ще донині не можуть зорієнтуватися в якій державі проживають. Але Україна стоїть на шляху до кращого майбутнього, адже не варто було сподіватися, що за один день усе може кардинально змінитися. Нам ще потрібно багато працювати для цього, і, перш за все, відновити свою гідність, повагу до себе і свого народу, усвідомити, що ми є український народ і окрім нас самих ніхто нам нічого не дасть.

Володимир Мармус у своїй книзі „Доля обрала нас", що вийшла друком у 2004 році, замість „останнього слова" написав: „Пройшли роки. Україна стала незалежною державою і помалу, рік за роком, спинається на свої ноги з-під важкої багатовікової руїни. Та, на превеликий жаль, сьогодні звідусіль можна почути: а чи потрібні були ті жертви, які переніс український народ? Чи варто було противитись чужоземній експансії, проливати кров, сидіти по тюрмах, можливо все вирішилося би само собою?

Не задумуючись, скажу - ні! Чогось само собою і без бодай найменших зусиль, найменшої пожертви ніколи не буває! А тим більше, коли йдеться про боротьбу за незалежність своєї поневоленої Батьківщини. Це вічний закономірний процес самозахисту народу, виборювання ним свого національного Я, свого природнього права на життя. Реалізація цього чину залежить тільки від вольового і духовного потенціалу нації, заложеного і помноженого на її представників-громадян, в усвідомленні ними спільності своєї долі та безстрашності до неї. Бо обирає вона не тих, хто ховається від неї, а тих, хто йде їй назустріч. Одного разу доля обрала нас".

Віра Дмитрів,

Вікторія Іванців