A A A
Розмір шрифта: Кожен з нас, з приходом у цей світ, рано чи пізно починає задумуватися: „Хто ми? Для чого прийшли у цей світ і куди йдемо?" . Сьогоднішнє наше інтерв`ю з молодим хлопцем Олександром Геравсом, який неодноразово був аніматором у молодіжному християнському таборі „Оаза", бере активну участь у проведенні християнських лекцій для молоді, працює з дітьми, член спільнот  „Молодь в Христові" церкви Непорочного Зачаття, „Віри, Надії, Любові і Софії" та „Ось я" у Чорткові. Сашко намагається допомогти таким молодим людям, як він, знайти відповідь на важливі запитання. Можливо у цьому інтерв`ю, хтось зможе знайти відповідь на власні запитання.

 

- Сашо, ти три рази був аніматором у християнському таборі для молоді „Оаза". Що ти можеш нам розповісти про це?

-  Перший раз „Оаза" відбулася у Чорткові. Але там назбиралося лише 50 осіб. Шкода, що було мало дітей із самого Чорткова. Тоді працювало близько 10 аніматорів, точно не пам`ятаю.

Відгуки після першої „Оази" були вражаючі, діти отримали масу вражень, по-новому відкрили для себе Бога. Адже до цього вони бачили вдома лише ікону і те, що їхні бабусі часом біля неї хрестилися. Це для них було - все. А на „Оазі" вони мали змогу побачити, що з Богом цікаво, з Богом можна жити і в молодому віці, а не лише тоді, коли час вмирати і треба подумати про свою душу. Вони зрозуміли, що не пити і не курити - це престижно, їхній світогляд помітно змінився.

Одного разу, після першої „Оази" в школі християнського життя і євангелізації вийшла одна мати і сказала, що після „Оази" її син абсолютно змінився, почав читати Біблію, залишив своїх друзів-алкоголіків. Спочатку вона думала, що він тиждень походить до церкви і повернеться в свою колію, але минув ось уже рік, а хлопчина й досі тримається церкви. Хоча це я розповідаю одиничні випадки, адже ти знаєш, що усі люди різні, у кожного своє сприйняття і не усі можуть на стільки оцінити.

А останнього разу я був модератором, тобто старшим над аніматорами, тому що вже три рази був на „Оазі" і знав що за чим має йти. Наступні дві „Оази" відбулися в липні у Червонограді. Після першого заїзду аніматори помінялися, а я залишився. Це було дуже важко, тому що у нас був напружений графік - ми лягали о 1-й годині ночі спати, а вставали о 7.30, і так кожен день. Іноді могли взагалі не спати, тому що хтось з дітей захворів. Праця з дітьми - це дуже важка праця. Але з Божою поміччю ми все змогли.

- Хто запропонував тобі взяти участь в „Оазі" аніматором?

- Якось до мене підійшов отець Григорій Канак і запропонував,чи я б не хотів спробувати. Я погодився, адже якраз в той час інтенсивно шукав для себе Бога і подумав, що це також дасть мені щось. Хоча спочатку гадав, що ми тільки змарнуємо час, адже з старшими людьми важко говорити, часом до них не доходить, а з підлітками - й поготів. Але, ні. Я зайвий раз переконався, як сильно діє Бог на людей. Після того, як та мати дала свідчення, усі зацікавилися, і наступного разу відправили більше дітей, особливо багато дали нам проблемних дітей. Приїхали такі хлопці, які на перших конференціях сиділи ззаду і сміялися з нас.

- Як ви на це реагували? Робили зауваження чи просто ігнорували?

- Коли вони собі там сміялися, я не реагував, але коли вже заважали іншим, доводилося реагувати. Якщо ти наплював на себе, то нехай вже так буде, але на інших... Я казав їм: „Може комусь необхідно це почути, можливо хтось на грані життя і смерті і йому важливо почути про Бога, що хтось його любить. Чи готовий ти взяти на себе таку відповідальність перед Богом, що саме в цей момент ти не дав тій людині такої можливості?". Я бачив, що ці слова до них доходили і вони ставали серйозними й слухали.

- Чи тяжко було добитися до сердець таких дітей?

- Ні, не тяжко, тому що я практично виріс з дітьми. Я дуже люблю дітей, до цього часу часто граюся з ними. Пілітки теж діти, але трохи старші. Тому підхід до них я знайшов легко.

- А важко було підтримувати дисципліну?

- Так, були й важкі діти. На першій „Оазі" дисципліну підтримували аніматори, а на наступних все брали у свої руки отці та сестри Едита і Йоанна з Красилова, які є засновницями „Оази". Тому що ми, аніматори, не можемо бути строгими, адже потім діти будуть тримати від нас дистанцію і не поділяться сокровенним. Я мушу опуститися до їхнього рівня, так само дуріти, жартувати. Лише тоді вони будуть вважати мене своїм і довіряти.

- Як виглядав день на  „Оазі"?

- День розпочинався з „руханки", ранкової молитви, а відтак - сніданок. Потім - прослава, конференція, літургія, після того - вільний час, можливість посповідатися, іноді погратися. Відтак - підвечірок, зустріч по групках. Ця частина найбільше усім сподобалася. Там працювали анфіматори з 5-8 особами. Кожен обговорював своє життя, усі ділилися своїм. Потім - вечеря і якийсь веселий вечір. А пік „Оази" - прийняття Ісуса Христа в своє серце.

- Як це відбувалося?

- О, спочатку це був для дітей секрет. Ми до останнього дня не розповідали їм нічого. Це був час посередині „Оази", коли вони вже були готові свідомо прийняти Ісуса Христа в своє серце і віддати своє життя в Божі руки.

Це вражає, коли ти бачиш, як міняються хлопці, котрі спочатку приїхали - руки „веєром", круті, думають, що вони знають весь світ, а світ знає їх і вся земля крутиться довкола них, розповідали нам, як треба жити, а пізніше - у них на очах котилися великі сльози каяття...

- Ти б хотів наступного разу знову поїхати на „Оазу"?

- Звісно, я приїхав додому дуже втомлений, тому що це - важка праця, та й там якесь інше життя. Я подумав, як би було добре, якби це була моя робота, але я розумію, що все-таки потрібно жити, заробляти собі на прожиття.

- Сашо, ти ще молодий хлопець. Як ти прийшов до Бога, як осмислив все?

- Скажу так, я знаю, що все, що ми робимо: алкоголь, сигарети, - це не правильно. Є цілі інститути, які розробляють різні методики, аби заробити на нас побільше грошей. І їм баждуже, що з нами буде, вони не хочуть, щоб молодь розвивалася. Їм цього не потрібно. Їхня мета - просто зробити нас якимось стадом, аби потім керувати і маніпулювати нами.

- Тебе хтось запросив до церкви?

- Я закінчив Тернопільський національний економічний університет, спеціальність - комп`ютерні системи та мережі. У церкві якось поламався комп`ютер і мене попросили поремонтувати. Потім мене запросили на молитву прослави, почалися цікаві конференції. А змінила мене школа християнського життя і євангелізації. Вона відбувається чотири рази на рік в різних куточках України. Я вже був у Красилові, Івано-Франківську і Заболотові (Івано-Франківський район). Це щось подібне до „Оази", але для старших - віком від 17 - 18 років. Заснував її брат Петро, поляк. У школі я повністю переосмислив своє життя. Пам`ятаю, там була одна бабка, що казала: „Я все життя ходжу до церкви, а тільки-но пізнала Бога". Адже до того вона відмолювала вервички і молитви „автоматом". Це є чудово, не буду сперечатися, але Ісус казав: „Не всіх, хто приходив до мене, я буду знати", не всі будуть спасенні.

До речі, цієї осені школа християнського життя і євангелізації буде проходити у Чорткові. Хто хоче, зможе прийти подивитися, якщо не сподобається, можна піти. Точну дату ви можете дізнатися в отця Григорія Канака.

Я хочу подякувати отцю Григорію Канаку. Він дуже багато робить для молоді. Завдяки йому я пізнав світ з іншого боку. А також - отцям Богдану Шкільницькому, Ігорю Середі.

- Але раніше ти так, як  усі в Україні, знав про Бога?

- Так, знав, але жив і керувався телевізором, Інтернетом, новими телефонами. Тим, чим і більшість хлопців. Приміром, пішли в моду нові штани з диркою, ми вже летимо їх купувати, є вже тема до обговорення. Мене заїло, що усі обговорюють, як Діма Білан „зняв" собі чергову пасію, але ніхто не цікавиться тим, що кожного дня люди важко працюють, приміром, лікар рятує людині життя, священик - душу. Це нікому не потрібно.

Я почав читати, слухати в школі конференції про життя - як треба жити, на що звертати увагу. Не потрібно створювати собі ідолів. Ніхто з них тебе не врятує. Це все пусте. Гнатися за людським щастям - це як вийти в поле і ловити вітер. Так я почав роздумувати, у мене повністю змінилися цінності в житті, і більше того, я хочу донести це до інших.

До речі, останнім часом церквою проводиться курс „Альфа", де я з Уляною Бутриновською служимо в пед-, медгуртожитках та школі-інтернат. Раз на тиждень ми проводимо конференції для молоді про життя, самооцінку людини. Це дало позитивні результати, адже студенти вже проводять чування, працюють з дітьми у своїх селах, почали їздити у школи християнського життя і євангелізації.

- Як довго ти вже ходиш  до церкви?

- Три роки. Звісно, я падаю, кожен падає. Нещодавно був на похороні, там священик сказав хороші слова, що падати в гріх - це людське, перебувати в гріху - диявольське, а встати з гріха - Боже. Ці слова мене сильно вразили. Не те, що є оправданням мого гріха, бо я є звичайною людиною, а не святим. Я теж грішник і також падаю, але для мене дуже важливо знову встати і піти за Богом, доносити його слово до людей. Ось чому діти на „Оазах"так тягнуться за мною, тому що я говорю з ними про те, що було у мене. Дуже важливо, щоб люди це вчасно усвідомили.

- Що ти зараз цінуєш в людях?

- Раніше я цінував красу, уміння говорити, поводитися. А зараз ціную те, наскільки людина є відкритою, без масок. Адже ти сама знаєш, що люди носять різні маски: чи то вдома, з друзями,  чи на роботі. У окремих навіть видно, як ті маски просто вже приросли до них. Я найбільше ціную, коли людина може не одягати маски, а бути сама собою. Хочу, наприклад, йти і крутити шарик по дорозі чи гратися футбола з дітьми, які мені по пояс, і байдуже, що я - Саша, десь працюю, маю якийсь статус. Якщо ми не можемо елементарно бути самими собою, то як ми можемо любити, бути вірними, гідними самим собі. Совість, гідність, любов, співчуття - основні якості, які заклав у нас Бог, але ми вже про них забули.

- Як сприйняли друзі зміни у твоєму житті?

- Жахливо! Все було стандартно - „Здурів!", „Що з тобою робиться?", „Це що, секта?". Фактично усі мене залишили, тому що їм зі мною було не цікаво, а мені - з ними. Як виявилося, вони були не справжніми друзями.

- А що цінуєш в дівчатах?

-  Раніше, як кожен хлопець, цінував красу. Але з часом, коли була одна-друга така, я побачив, що з такою людиною неможливо жити. Зараз для мене важливо, щоб дівчина була з Богом, тоді вона не зможе зрадити, скривдити. Мені все рівно, які у неї статки чи яка вона за красою. Шкода, що довший час я жив іншим. Адже по телевізору важливого не скажуть. От так печемося, бо не знаємо, що шукаємо, та й не там шукаємо, тому що хочемо знайти своє кохання на дискотеці.

- Яку музику любиш слухати?

 - Люблю слухати транс. Люди можуть подумати, що це якісь медитації (сміється). Ні, це електронна музика. Люблю ввімкнути музику і їхати в машині по місту.

- Сашо, я знаю, що ти займався музикою, грав на кларнеті, вчишся - на гітарі. Як так сталося, що ти став програмістом, а не музикантом?

- Ой, коли я грав на кларнеті, то там можна було видути собі усі легені. Музикант - це дуже важка праця, і що найгірше, ніким не ціниться. Я не став музикантом, тому що бачив, як живеться музикантам, на прикладі моєї мами. І тут ніхто не винен, лише держава, яка кинула їх просто під ноги. Це дуже не справедливо, що ті, котрі день і ніч трудяться, працюють над собою, не мають нічого.

- А якби музикант міг нормально заробляти, то обрав би музику?

- Так, мені подобається музика. У ній я втікаю від усіх негараздів. Користуючись нагодою, хочу подякувати людям, які ознайомили мене зі світом музики: М.Миронюку, Й.Цьомку, І.Желіховській та Б.Гаєвському.

- Ти любиш подорожувати? Які найяскравіші спогади?

- Дуже! Я був у Мілані, Венеції, Люксембурзі, Кракові, Парижі.

Найяскравіший спогад, напевно, Венеція, тому що, коли йдеш вулицею, думаєш, що попереду дорога, а там - вода. Це був для мене шок, здається, що таке просто не реально. А ще сподобалася Ейфелева вежа в Парижі. До речі, у Францію я їздив на з`їзд християнської молоді. Там були люди зі всіх куточків світу і це просто вражаюче, коли усі разом моляться, не зважаючи якої конференції, звідки. Тоді в людини стає інше мислення.

- Розкажи про свою сім`ю.

- Моя бабуся Поля все життя пропрацювала в пологовому будинку на кухні.

- Твоя бабуся - дуже маленька і активна жіночка...

- Так, я вже кілька разів говорив: „Залишай ті городи, будемо купувати картоплю". Але вона навідріз відмовляється. Я розумію її, тому що рух для неї - це життя, інакше вона б захворіла.

Моя мама Оксана - музикант, хотіла, щоб і я став, але я не піддався (сміється). Вона не наполягала, лише запитала, чи я впевнений. За час мого навчання мама дуже мені допомагала і підтримувала. Вона доклала усіх зусиль, аби я став хорошою людиною. Я думаю, що я її не розчарував.

Мій батько Сергій працює і живе в Києві, телефонує, піклується. Так сталося, що батьки не живуть разом, але це їхня справа, я ніколи не втручався у їхні стосунки - „насильно милим не будеш". Та й яйця курей не вчать. Батькові батьки - бабця Стася і дідусь Ярослав проживають у Чорткові, 50 років прожили разом у парі.

- Сашо, що ти побажаєш нашим читачам?

- Хочу побажати читачам шукати Бога усім своїм серцем, жити з Богом, мати його у своєму серці. Нічого страшного немає, якщо десь-колись пропустив службу. Це не означає, що ти повинен як годинник ходити до церкви. Адже Бог не є в конкретному місці чи з конкретною людиною. Важливо, щоб Бог був у тобі.

P.S.: Хто бажає, може приходити до нас в монастир у церкву Непорочного Зачаття. Щотижня у вівторок та суботу ми зустрічаємося о 18 годині.

Вікторія Іванців