06.08.2009 - Дуб-шибениця „в пределах города Копейська”

У мене зберігається №12 газети „і плюс" від 15 квітня 2009 року, де у статті пана Олександра Степаненка є слова: „Стихія рубок і спалень у розпалі". Хтось садив дерева, оберігав їх роками, а хтось їх знищив. Скільки літ цим деревам, які повалилися замертво через чиюсь байдужість, а може задля власної вигоди?.. Сфотографовані покалічені, зранені стовбури дерев. Фото - Лесі Легіт та Богдана Махомета нагадали мені одного пораненого довголітнього дуба в Челябинській області "в пределах города Копейська", де після таборів я відбувала висилку.

Старий, занедбаний цвинтар заріс бур`янами, хрест із каменя вгруз у землю по рамена, а десь хрест важкий покритий мохом, навіть надпису не видно, похилився, може втомився стояти, обпалений сонцем, вітром, морозами та боровся з уральськими вітрами, щоб не впасти, вистояти, тому що він - свідок більшовицького розгулу в часі революції. Цей хрест - побратим дуба, який залишився поруч. На його гіллях червоні комісари вішали офіцерів - білогвардійців та всяку „буржуазну сволоч", а щоб не хоронити їх як людей, зрізали грубі гілля попри стовбур разом з повішаними покійниками, поливали їх мазутою і підпалювали. Тіла, які розкладалися, горіли у вогні. Задушливий дим розносився по околицях. Це тривало довго. Палаюче дерево не гасло навіть під дощем, тому що більшовики звозили та скидали розстріляних царських солдат, так що вогонь не припинявся. Коли ця жорстока хвиля перекотилася на інші території, надовго залишилися височіти недогорілі дубові стовбури, обгорілі людські кості.

Мешканці з недалеких поселень ходили ночами і закопували останки замордованих людей. Десь в бур`янах ще знаходилися обпалені черепи, і знову хтось їх закопував. Верхівку дуба підрізали, обливали, підпалювали та дуб - дерево живуче, хоча вітер валив крону велетня. З боків відростали нові пагони, набирали сили, а коли грубшали, люди обрізали молоді і залишали старі, які ще залишилися, і служили шибеницями. Молодим не давали відрости, а потім знищували. Цю шибеницю та цей колись могутній дуб люди оберігали як пам`ятку та тільки пошепки переповідали, що цей похилений хрест і зранений інвалід-дуб почорніли від старості і негоди, стоять на сторожі і може перегукуються з вітрами. Ось тут вони, тут їх обгорілі кості. Невідомо скільки їх залишилося... Наче прохання: передавайте це у прийдешні покоління.

Повернулася я звідти в Україну у 1968 році, і цей дуб з похиленим хрестом залишився в моїй пам`яті до сьогодення. Навіть тому, що навіть безбожні атеїсти не стали боротися проти людей, які зберігали дуб, аби пам`ять про їх співвітчизників залишилася вічною.

Хрест і дуб. Чи можна порівняти нас, християн, які кілька років ведуть боротьбу проти музею, який знаходиться у будівлі резиденції Бучацької єпархії в Чорткові, проти пам`яті цих страшних підвалів, де були слідчі камери політв`язнів? Зрозуміло, що більшовицька ідеологія міцно вкорінилася - боротьба проти колишніх учасників руху опору та підступні провокації ще продовжується під прикриттям національного, але чужого для них прапора. Вони кричать одне, а творять інше підступно, хитрощами затираючи злочини енкаведистів. Якщо в Чорткові бояться нас, кількох недобитків, то ось з Канади до музею нещодавно прибули онуки отця Когутяка. Це родина, матері і батьки яких перейшли через більшовицькі (як і о.Когутяк), німецькі табори. Два їхні вуйки служили в дивізії СС „Галичина", а перша справа потрапила за кордон ще у п`ятилітньому віці. Про цей музей і підвали у цій будівлі відомо поза кордонами України. Вважаю, що чортківським недругам музею не затерти пам`яті про тих, які не стали яничарами та перевертнями.

Марія Штепа,

колишній політв`язень

На фото: Марія Штепа (четверта зліва) з гостями музею репресованих, нащадками О.Когутяка