23.07.2009 - Рецепт квіткового щастя

У глибині вулиці Б.Хмельницького в Чорткові, що прямує до Бердо, розквітає невимовно красивий квітник, в якому ніби купається оселя Марчаків-Подолянських. У цьому ошатному будиночку живуть мирно дві сім`ї. І тут неможливо припасувати приказку, коли кажуть, де дві газдині в хаті, то хата неметена. Та й загалом,з цього приводу  у моїй голові пронеслася низка перлин народної творчості, де чомусь не надто оптимістично характеризуються родинні стосунки, коли родичі живуть разом. Так складається, що трафарет „Кайдашевої сім`ї" якось більше в обході.

То ж, спростовуючи сентенцію, що родичі дуже гарно виглядають на... фотографії, хочу звернути увагу на те, що хороші миролюбиві стосунки рідних людей таки існують, адже більше 20 літ живуть у спільному будинку пані Люба Марчак та її рідний брат Микола Подолянський з родинами. Ці родичі не тільки не пригадують, щоб коли-небудь посперечалися, а й разом їздять на відпочинок, разом міркують, як прикрасити своє обійстя. До речі, пан Микола обрав собі дружину також по імені Люба, як звуть сестру. То, можливо, секрет такої родинної злагодженості в тому, що хазяйнують у цій оселі дві Любові. А ще - чоловіка пані Люби Марчак звуть Петром. Поза минулої неділі, на Петра, вони відзначали 35 років свого подружнього життя.

Наше інтерв`ю не тільки про дружню родину, а й про те, як перетворити свою домівку у розквітлий сад. І коли це інтерв`ю когось надихне на перетворення своїх садиб чи квартир у квітучий рай - ми будемо лише раді.

- Пані Любо, зараз усі зайняті хазяйськими справами, розкажіть трішки про себе.

- Пані Люба Марчак: Взагалі-то народилася я в Чорткові. Жила спочатку у самому центрі міста, а згодом - у цьому мікрорайоні, де ми й тепер живемо. Мій батько працював у інвентарбюро.

Цей будинок, в якому ми живемо з моїм братом, сім`ями і нашою мамою, збудували батьки. Хоч згодом ми дещо удосконалили на свій смак.

- Я бачу у вас відсутнє прагнення до гігантоманії, адже оселя на дві сім`ї, в якій ви дружно живете, є невеличкою і ошатною.

- Звичайно - ні. Ми надаємо перевагу зручності і ошатності, особливо - квітам.

- Як виникла ідея створити газон перед будівлею, адже, зазвичай, наші краяни надають перевагу у такому місці городині, себто не красі, а - тому, що знадобиться для кухні?

- У нас цей газон вже є дуже-дуже давно. Тут перед нашим будинком росли різні квіти, і наша мама любила часто пройтися з сапкою. Ми з чоловіком усе перекопали і повикидали ті квіти. Засіяли траву, насадили декоративних кущів-дерев. А мама тільки ходила довкола нас, дивилася, що ми робимо та бідкалася: „Боже, і що то ви таке робите?! Та люди нас засміють!". А вже пізніше, як люди йшли в Бердо, ще туди автобус не ходив, казали: „О,Подолянська, як у вас гарно!". То серце нашої мами трохи зм`якло і вона заспокоїлася.

І ось з того часу ми почали розсаджувати у контейнерах, у горщиках ось ці квіти, що ви тут бачите. Тоді ще складно було купити квітучі вазони, то ми їх самі вирощували у власній теплиці, яка є позаду будинку. Згадую, розсаджували зі щепок, чуть не дули на них, щоб прийнялися. Тепер усе інакше, набагато легше і вибір квітів у горщиках є дуже великий. То ж у нашій теплиці уже немає стільки розсад квітів, їх замінили овочі.

- У вас в будинку живе фактично дві різні сім`ї, але ви організували свій квітник так, ніби усе це є цілісним. Як вам вдалося дійти до такої гармонії?

- Звичайно, не можемо ми на одному подвір`ї ділитися: вони - собі, а ми - собі. Ми тут живемо з братом Миколою постійно. Спочатку я вийшла заміж, потім він (брат молодший на п`ять років) одружився. Одним словом, з братом ми нерозлучні змалку. Наша сім`я Марчаків тут живе 35 років, а сім`я брата - більше 20-ти літ. Хочемо щось змінити - йдемо до них чи вони до нас і радимося, як має бути, хто яку роботу має виконувати.

У сім`ї мого брата є дві доньки, а у нас з чоловіком - син Олег, він уже одружений, маємо ще онука, і донька - Оксанка, яка живе з нами.

(Оксанка - невеличкого зросту дівчина з великими очима - присутня під час нашої розмови - Авт.).

- А ось ви живете разом дві сім`ї стільки років, чи не виникали ситуацій, коли ви сперечалися? Як ви доходите до злагоди?

- Ні, таких ситуацій, щоб ми сварилися чи сперечалися ,у нас не було. А як саме ми доходимо злагоди? Я думаю - мусить же хтось комусь поступитися... (сміється).

- Ваш чоловік зізнався, що дуже любить рибалити з вашим братом.

- Ми усе робимо разом (сміється). Дуже часто з сім`ями виїжджаємо на Дністер, їдемо разом на море, в Карпати.

- А де найбільше ви любите відпочивати?

- Усюди, а Карпати... Ой, це моя слабість!..

- Чи вдалося звідти привезти якусь цікавинку для свого садівництва?

- Цьогоріч навесні ми були у Закарпатті, як цвіла магнолія. У нас є тільки кущики цієї рослини, а там - цілі дерева. І, коли я туди приїхала й поділилася із закарпатцями своїм подивуванням, вони сказали мені, що у них там є цілі спеціальні ділянки, де  вирощують цю культуру. Я про це раніше не знала. Загалом на Закарпатті це є набагато дешевшим і є з чого вибирати. На жаль, ми тут не маємо такого вибору.

Тим, хто хоче у себе створити чудовий екзотичний куточок, я так думаю, вартує їхати на Закарпаття. Звісно, це трохи далеко і не кожен собі зможе таке дозволити не тільки в матеріальному плані, але й з браком часу. Але при бажанні, можна і в нас знайти щось цікаве. Я, до прикладу, звідти привожу лише ідеї.

- Що потрібно, щоб зробити й собі такий квітник, як у вас?

- По-перше, для цього потрібні кошти, а по-друге, нас тут живе багато і усіх треба переконати. Хоч у нас ніхто не перечить. Зрештою, я вам скажу, головне - бажання. Як є бажання, то і кошти знайдуться, і час.

- Пані Люба Подолянська А я вам скажу, що головне тут - любов. Як немає любові, то й кошти не допоможуть.

- Часто люди купляють вазони, особливо ті, що квітнуть, але в одних вони живуть, а в інших - відцвітуть і усе... У чому тут проблема?

- Відповідають обидві Люби по черзі: Ці вазони - вирощені пришвидшеним темпом. Їм надають дуже багато добрив, і щоб вони не пропали, їх обов`язково треба підживлювати далі.

Ми підживлюємо ці вазони уже не так інтенсивно, але намагаємося підібрати таке мінродобриво, щоб було якісним. Ось на усі ці квіти є такий „Плантон", він коштує 20 гривень, але на одне 10-літрове відро води ми даємо його одну чайну ложку.

- І за який термін ви знову підживлюєте це все?

- Люба Марчак: На упаковці підживки пише, що треба це робити раз на тиждень, а я підживлюю щодня. Щоб воно все квітувало, треба підживлювати щодня.

А для тих рослин, що не квітують, є інше міндобриво, то ним я підживлюю ці вазони раз на тиждень. Ну, звичайно, трапляється так, що ми кудись поїдемо, забудемо, тоді підживлюємо раз на два тижні.

Окрім цього, фуксії і бегонії, до прикладу, люблять тінь.

- Якось мені подарували бегонії і вони пропали.

- Знаєте, коли бегонії стояли у мене в помешканні, то вони чомусь пропадали, а коли я їх висадила на вулицю, то вони так поправляються, стають такими красивими... (Захоплено). Правда бегонії є різними. З досвіду знаю, коли вони польські, то пропадають дуже скоро, а голландські - стійкіші.

Я, до прикладу, коли беру квіти для свого магазину, то підходжу так, ніби беру їх для себе. Інакше не можу.

- Пані Любо (Марчак), зараз ми сидимо у цьому затишному куточку і разом з нами - красива дівчинка. Хто вона?

- Це моя молодша донька Оксанка, вона допомагає нам і в магазині, і по господарству, любить вишивати. Останнє у неї від нашої бабуні Марії, яка дуже чудово вишиває.

Ось навпроти нашого будинку через дорогу біля огорожі спортивного стадіону наші діти самі створили відпочинковий куточок.

- Оксанка Марчак: Ми почистили територію, насадили квітів, самі створили альпійську гірку, поставили гойдалку. Тепер - доглядаємо. (І справді, як тільки ми прийшли у гості до наших співбесідників, то застали доньок пані Люби Подолянської за упорядкуванням своєї „зони". Дівчата поливали квіти, чистили територію. А довкола цієї доглянутості, навпроти їхніх сусідів лиш зрідка викошена трава. А решта усе у зарослях в людський зріст - Авт.).  І Сашко нам допомагає.

- Пані Любо, давайте привідкриємо завісу загадковості. То Сашко син вашого старшого сина?

- Так, наш син Олег Марчак займається фотомистецтвом і є відомим в Чорткові, а Сашко - його син.

- Чи займається ваш син квітами?

- Він усю любов віддає фотографії. Якогось особливого потягу у нього до квітникарства я не побачила. Інша справа - онук. Хоч він пішов у шостий клас, у нього піклування про квіти присутнє, аж дуже.

Коли він прийде до нас, візьме жменьку насіння і насіє мені в вазони. Якось взимку дивлюся, а у мене у вазонку виріс дубок. Це онук посадив жолудь (сміється). Йому завжди цікаво, що з цього буде, яке воно виросте.

- Ось ви докладно знаєте, як доглядати за квітами, звідки ви берете інформацію?

- Колись читали в газетах, журналах, тепер є Інтернет.

Ось ми придбали кущ гліцинії. Подивилися в Інтернеті, а там пише, що він може розростатися до 20 метрів. Звідти ми дізналися, як він зимує, чим необхідно його присипати тощо.

- Ви зайняті люди. Чи буває так, що вранці треба бігти по справах, а тут квіти просять догляду?

- Пані Люба Подолянська: Ні, вранці такого не трапляється, бо за квітами треба доглядати тільки ввечері. Вранці полиєш, сонце припікає і все палить.

- А як зимують ваші квіткові вазони?

- Є однорічні рослини, то тут усе треба висаджувати поновому. А ось пеларгонія - то її можна обрізати, занести в помешкання і на вікні на сонці зберігати до наступного року. А бегонія має цибульку. Вазон зрізається, цибулька висушується і тримається до лютого місяця, а там - знову висаджуємо у вазони.

- Ми ще не познайомили читачів із ще одним членом вашої родини.

- Пан Петро Марчак: О, його звуть Чапик, йому чотири роки, він у нас заядлий рибалка. Його мама - пекінес, тато - невідомо хто, а він у нас так, „недуже пекінес" (сміється). Чапик, як бачить, що я збираюся на риболовлю, радіє, хвостиком виляє... Він у нас невеликий, але може з`їсти 16 плотичок за раз. І якщо він бачить, що вона рухається - їсть, а як не рухається - не їсть. Любить тільки живу рибу.

- Ну, він у вас гурман, я вам скажу!

- Чапик у нас повноправний член сім`ї. (І це було помітно, бо з приходом цього маленького чорнявого песика усі домашні пожвавішали. Відтак онук виніс з помешкання ще одного рудого члена сім`ї, ним виявилося маленьке кошеня, але воно без цікавих історій, бо тільки починає жити- Авт.).

- А чи маєте ще якісь хоббі, окрім квітникарства?

- Петро: Я - рибалка, а моя дружина - заядлий грибник. І у нас це буває так: я іду лісом вперед з напівпустим кошиком, а моя дружина йде слідом за мною і назбирує цілий кошик грибів (сміються).

- Люба (Марчак): Мій чоловік посередній рибак, він більше ходить за компанію, бо наловить риби, пожаліє і випустить, а ось мій брат Микола - то заядлий рибалка.

- П.: Ось риба пливе. У нього клює, а в мене - ні. І я не знаю чому. Я більше відпочиваю. Я на риболовлі, усі домашні знають, маю подругу, до мене підпливає справжня зелена гадюка, я їй кидаю рибку і вона її їсть. Усі жахаються, втікають від неї. Як вона мене відчуває, не знаю. Гадючка невелика. На березі була риба десь 25 см, то вона на неї десь півгодини налазила, поки з`їла... Як вона мучилася... (сміється).

- Ви багато подорожуєте і маєте дуже цікаві історії. Яку з них найбільше згадуєте в родині?

- П.: Як зараз пам`ятаю, 10 липня 2004 року ми відпочивали на Дністрі, тоді була сильна блискавиця і падав град розміром з яйце, але не гладке. Нашу машину побило чисто. Як усе скінчилося, наш онук вийшов на гірку і на тому граді катався.

- Л.: А я мала потім що сушити. Ми це все зазняли на фото. Таке не забувається.

- Пане Петре, нещодавно минуло 35 років, як ви одружилися з панею Любою, прийміть наші вітання.

- Це вона собі мене придбала за 1 рубель 50 копійок (сміється). То було єдине, що так дешево коштувало в нашому житті. А було так. Ми пішли до загсу, щоб подати заяву. А там треба було заплатити ці гроші. У мене їх не було, то дружина за мене заплатила. Тепер маємо такий сімейний жарт (усі сміються).

- А як ви зустрілися?

- П.: Люба працювала в магазині „Подолянка". Я побачив її і запросив в кіно.

- Пані Любо, і що, ви одразу так взяли і погодилися піти в кіно?..

- Л.: Так(сміються).

- О, це - доля, то ж бажаю вашій родині щастя і щоб квітники процвітали не тільки в горщиках і на грядках, але й у душі.

Леся Легіт

Фото Богдана Махомета