26.06.2009 - „Татко”

- Надю! Надю! До тебе прийшли! - лунко прокотилося по коридорі лікарняного корпусу і зникло за рогом останньої палати. Надя жбурнула швабру під стіну, вхопила відро з водою і поплила назустріч голосу. Миттю гайнула в комірчину, і виринула з неї вже без відра  і білого халата, зачесана і підфарбована нашвидкоруч.

- Либонь „татко" прийшли - розплилася вона у щасливій посмішці до знайомої медсестри, що йшла  назустріч і кликала її. - Він, він, - сказала медсестра, теж посміхнувшись. А Надя, вже й не Надя - санітарка, а начебто та сама Попелюшка, що тільки що перетворилася у прекрасну  принцесу, йшла - летіла до нього, до свого „татка". Стегна її грайливо похитувалися, обличчя зашарілося, постать випрямилася і, здавалося, не було в цю мить на землі людини щасливішої від неї - 45-річної сільської жінки, заміжньої, з двома дітьми, та симпатичним чоловіком, молодшим від Наді на 5 років.

„Татко"  - полковник у відставці, мав 70 років, але був худорлявим, чистим і жвавим дідком. Сьогодні він прибрався  в голубу сорочку і синій галстук. Сиву голову підсинив знайомим лишень йому засобом, і був на диво радісним та оптимістичним.

- Надійко! - Розкинув зайняті руки для обіймів. В одній у нього була червона троянда, в іншій - „Київський" торт.

Надя підбігла до нього, легка мов метелик, чмокнула в щічку, присоромила.

- І для чого ви, „татку", втрачаєтеся? - проспівала, беручи торт і квітку.

- Це ще не все, - сказав дідок, дістаючи з кишені білий, складений вдвоє, конверт.

- Вчора була пенсія, то я для тебе вділив.

- А я вже й сподівалася що ви зайдете - чекала, виглядала, навіть на обід не ходила. Сметанки вам привезла, дорогенький мій.

- Дівчата! - крикнула. - Будемо чай пити! А всі медсестри вже були готові, бо ж знали: Надя додому їде аж в суботу, а торт не буде чекати.

Невдовзі в ординаторській весела компанія пила чай і навперебій хвалила „татка".

А він, як завжди, був галантно пунктуальним. Незабаром відкланявся, щось прошепотівши Наді на вухо, від чого вона ще більше зашарілася. Коли жінки залишилися самі, котрась не втерпіла і запитала: - Надю, а у вас з ним, ще  щось є?

- А як же без того! - обурилася Надя. -  Ого-го! Ви думаєте він старий, то негодний? Я не раз кажу, „татку", ви лежіть, я все сама зроблю, а він - ні. На відміну від мого чоловіка не раз  „дует", а то й „тріо" співає.

Медсестри сміються, щиро заздрять Наді, кожна, замріявшись, забуває буденну рутину.

- А який він пахнющий! - продовжує Надя. Вимитий, вибритий, та я б його з`їла!

- І де ти його знайшла?

- Та на базарі, - вже котрий раз починає розповідь Надя. - Продавала сир, сметану, молоко. Він спершу купляв у мене, а потім - вкохався. І роботу мені знайшов, і сина в інститут запхав, і меблі до хати купив, та й так, грошима помагає...

- Щаслива Ви, Надю, - озвалася молоденька Ліза, що недавно влаштувалася до них в лікарню. - Ой щаслива, щаслива...  Та її ніхто вже не почув, усі побігли до хворих, обідня перерва закінчилась.

- Боже, мій Боже! Отче небесний! За що ти мене караєш? Та як же я тепер буду жити? - Надя голосила, і її, безутішну, ніхто не переймав, усі знали - помер „татко".

За обідом Надя не стихала:

- Скрізь він, куди не гляну. На шиї - ланцюжок, на руці - браслет, на пальцях - перстені, в сумці - мобільник, в селі на фірі - колеса, в хаті меблі, кругом його бачу.

-  Чого ж ви мене покинули, „татку", „татку"?

- А як то сталося? - хтось запитав:

- На мені, дух бідні спустили, на мені, серце... - тай зайшлася плачем, аж тряслися її пишні, напіввідкриті груди.

- То ж маєте чоловіка? - розраджували.

- О, він того не докаже! Ну хоча б „татко" ще був рік пожив, щоб молодшого сина в академію всунув.

- Скінчилося! - билася, мов пташка крильми об лід, та на раз якось проясніла, перестала плакати, почала ритися в сумочці.

- Слава Господи, є!

- Що там є, Надю?

- Нічого, нічого. Пора до роботи, - а сама побігла до телефону, зачинивши за собою двері.

... Через тиждень Надю побачили в місті зі старим дідком. Кажуть, то прокурор  у відставці, товариш „татка". Була вона надзвичайно веселою і щасливою...