A A A
Розмір шрифта: Оля Гвоздецька, з дому - Сова, чортківчанка, котра сьогодні живе і працює в Києві і є директором програмного департаменту Всеукраїнської мережі ЛЖВ. Свого часу вона і її „однокашники" були першим випуском відновленої гімназії „Рідна школа" ім.Маркіяна Шашкевича в Чорткові у 1993 році. У той час панував всесильний дух свободолюбивої думки, національна гордість і цікавість до своїх історичних витоків. На хвилі такого піднесення розумна і доволі поміркована Оля також прагнула до вершин, щоб зігріти сонячним промінням молодої свіжої думки, свою рідну українську землю. І це не високопарщина. Просто тоді, на початку 90-х ми усі жили мрією і бажанням усе змінити, опісля довголітньої залізної завіси радянщини, живилися високими патріотичними ідеями, і думали, що омріяний горизонт за яким - побудова молодої економічно сильної демократичної держави поряд, лише рукою подати. А виявилось - це тільки оптична омана до якої ще йти і йти...

 

Тільки головне на цьому шляху не загубити людину, просту пересічну особистість, з її проблемами, бо тільки вона є ланкою нерозривного ланцюга суспільства. І тут Оля віднайшла себе. Її фах - допомагати тим, хто потрапив до пастки ВІЛ-інфікованих. Оля - одна з тих, хто про цю недугу, яка уже ступає на горло нашому суспільству, - знає „з перших рук".

То ж нинішнє інтерв`ю із нашою краянкою Ольгою Гвоздецькою можливо не тільки розкриє її як особистість, а й стане комусь рятівною соломинкою у часі необхідності.

- Олю, наша зустріч з вами у пору, коли багато молодих людей відсвяткували свій перший шкільний випускний бал, за яким - складний шлях у доросле незвідане життя. Як у вас склалася доля після випускного?

- Після випуску в Чортківській гімназії „Рідна школа" у мене на той час була дещо нереалістична мрія - я хотіла вступити до Києво-Могилянської академії. То ж вирішила спробувати свої сили, тим більше, що мене на це ще налаштовував мій старший брат Юрій, який на той час навчався в Києві. Ми з ним подали документи до могилянки і я пройшла тестування на гуманітарний факультет (в той час там було тільки три факультети: гуманітарний, природничий і економічний). На той час я паралельно вступала до Тернопільського педагогічного вишу на спеціальність українська мова, література і англійська мова, тут я складала вступні іспити, бо мої шкільні тести в цьому вузі не пройшли. Що було цікаво, у часі другого вступного екзамену до Тернопільського педуніверситету я вже знала, що вступила до Києво-Могилянської академії і дещо іронічно сприймала те, як у часі вступного іспиту екзаменуючі намагалися мене на чомусь „підловити". Однак я здала вступні екзамени добре, але, звісно, обрала навчання у могилянці.

- Ви вже знали, що вступили до Києво-Могилянської академії, а продовжували складати вступні іспити до Тернопільського універу, чому?

- По-правді? Не вірилося. Києво-Могилянська академія - це найпрестижніший виш в Україні. Тоді моя мама мені сказала: „Ні, Олю, ти все-таки здавай екзамени в педуніверситет. Може то неправда, що ти поступила у академію" (сміється).

Незабаром розпочнуться вступні випробування до вищих навчальних закладів, бажаю усім абітерієнтам успіхів і в жодному разі не розчаровуватися. Мрії збуваються!

- Що запам`яталося із студентського життя в могилянці?

- О, могилянка, то яскравий навчальний заклад. Тут - свобода вибору предмета, налаштування на досконале вивчення обраного, вільний графік занять, постійні високопоставлені гості академії, президентом України тоді був Л.Кравчук, він часто вітав нас зі святами. Всі-всі-всі високопоставлені особи і часті делегації тоді до нас їздили.

Правда, я закінчила бакалаврат в академії і залишила її, бо обрала дещо інший фах. Я вступила до Київського інституту народного господарства на факультет „Міжнародного менеджменту".

- Чому ви вирішили змінити фаховий напрям?

- До того часу у мене уже сформувалися інші пріорітети в житті. Це тепер у Києво-Могилянській академії є багато різних факультетів, а на початках було про все і загалом. Тоді я зрозуміла, що культурологія є неприкладною в нашому суспільстві. Тепер такий час, що усе тримається на менеджменті. Коли гарний менеджмент - є успішна робота, певні досягнення.

- Олю, ви працюєте у Всеукраїнській мережі людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом. Так склалося, що тепер люди здебільшого доволі скептично ставляться до різного роду фондів, серед яких складно відрізнити зерно від полови. Чим займається ваша мережа?

- Повернімося трішки до історії. У 2001 році, коли в Україні не було ні терапії, ні неохідних ліків від ВІЛ, зібралося семеро ВІЛ-позитивних активістів і вирішили, що треба щось змінювати, рятувати своє і чуже життя. Так вони створили організацію, яку назвали „Всеукраїнська мережа...", тому що вона охоплювала недужих з різних місць, областей. З висоти часу, аналізуючи високий рівень мережі, ми стали досить потужно працювати.

У травні 2001 року була зареєстрована наша мережа, в червні того ж року відбулася спеціальна Ансамблея ООН зі СНІД і один із членів цієї мережі був у складі державної делегації. Власне я прийшла працювати в мережу восени 2001, на той час вона вже виграла і реалізовувала декілька грантів. В офісі працювало лише п`ять осіб. Зізнаюся, що для мене особисто, на початку було досить лячно, хоча й цікаво працювати, тому що незнання про ВІЛ тривожило. Я не знала, що ВІЛ не передається через чашку, потиск руки. Перші дні був період адаптації. Я не думала так про роботу, як про всі можливі ризики, а потім зрозуміла, що нічого страшного немає. На той час там працювала моя коліжанка, з якою я познайомилася ще в Києво-Могилянській академії. Вона мене наставляла, що нічого тут страшного немає, їй також довелося це пройти.

На сьогодні в мережі нараховується понад 500 членів. У нас майже в кожному регіоні України є своє відділення. У Тернопільській області ми представлені в місті Тернополі. Працюємо, живемо, на скільки можемо надаємо допомогу, отримуємо фінансування на рівні абсолютно усіх організацій. У центральному офісі, де я працюю, на початку було тільки п`ять, тепер - понад 180 осіб. Я очолюю Програмний департамент, який власне розробляє і реалізує, менеджерує програми по всій Україні. У мене 22 підлеглих.

Відповідно до збільшення розмірів фінансування, стала розширятися й наша мережа, щоб мати спроможність опрацьовувати і реалізувати отримувані гранти. Коли зараз оглядаємося назад, видається, що це було надто складно. Але тоді ми просто крок за кроком йшли, щоб оправдати, оголосити, реалізувати проекти. Коли працюєш, не задумуєшся наскільки складний об`єм роботи доводиться виконувати. Хоч шлях, на мою думку, був таки важкий. Тоді ми уже були реципієнтами гранту Глобального фонду. І коли ми стали основними реципієнтами - навантаження було значно інакше.

Наша Всеукраїнська мережа - це унікальна громадська організація, яка стала основним реципієнтом гранту Глобального фонду. Бо зазвичай головними реципієнтами зазвичай є міністерства або окремі департаменти при міністерствах. На сьогоднішньому етапі нам дуже складно, ми водночас контактуємо з міністерством, і, будучи громадською організацією, маємо завдання адвокатувати свої права і не маємо права мовчати, коли щось не так. Тобто ми з одного боку, товаришуємо з міністерством, а з іншого - критикуємо.

- У вас є певна група людей, яка займається адвокасі?

- Так, у нас цілий департамент, який займається адвокасі, проведенням різних піар та кризових кампаній. Так у травні місяці відбулася акція до Дня пам`яті людей, які померли від ВІЛ/СНІДу, яка, на мою думку, була досить потужною і вдалою.

- Олю, ви зараз є однією із найбільш знаючих людей у своїй царині. Яка зараз ситуація в Україні щодо захворюваності ВІЛ/СНІДом? І як наші люди можуть себе захистити від цього?

- Насправді Україні немає чим особливо хвалитися. Ми є на першому місці з інфікування ВІЛ серед країн пострадянського простору. Прийнято вважати, що це епідемія. І хоч у нас звикли стверджувати, що найбільш уражені цією епідемією східні області, однак мені видається, що і західні значно страждають, але тут епідемія більш скрита. Можливо люди не здають відповідні тести, бо бояться. Але це є дуже великою помилкою, бо ми надаємо необхідне лікування, є низка програм, які допомагають людям у цій ситуації. Люди недужі, що живуть не маючи статусу ВІЛ-інфікованих та не приймають необхідної терапії, зазвичай живуть 5 - 6 літ. А ті, що мають статус і приймають терапію - по 20 і більше. Тобто з цим можна жити, але для цього треба трішки любити себе і лікуватися. На сьогодні ВІЛ/СНІД, завдяки лікуванню, переведений із хвороб із смертельними наслідками до хронічних. Тому, на мою думку, тут немає чого надто боятися, але, безперечно, треба остерігатися. Є три відомих шляхи передачі цієї недуги, іншим шляхом вона не передається. Перший - це статевий, другий - від матері до дитини і третій - через кров, заражену голку. Для медиків, щоб не заразитися, необхідно використовувати предмети захисту, уникати прямих контактів з кров`ю. І тут, звичайно, існує період „вікна", коли інфікований хворий на ВІЛ/СНІД зобов`язаний признатися, що він хворий. Це його відповідальність перед суспільством, коли йому роблять маніпуляції. І тут особливої загрози, коли остерігатися, немає. Більшу загрозу можуть становити ті, котрі не знають про свою недугу, відповідно, на першому етапі й ніхто цього не знає...

Наскільки мені відомо, в усіх спецкабінетах є терапія, коли при контакті з інфікованим у часових рамках не більше 48 годин людина приймає її, то це попереджає і вбиває вірус. Але наголошую, тільки в межах 48 годин, дальше вона діє. І лише після трьох місяців можна виявити: є ВІЛ чи немає.

Ми закликаємо обов`язково робити тести. Тим більше, що на сьогоднішній день тестування в Україні безкоштовне. Коли є знання, тоді можна щось робити і рятувати себе. У нас є випадки, коли ВІЛ-інфіковані матері, які проходили необхідну терапію, народжували здорових дітей.

- Зазвичай пересічні люди вважають, що ВІЛ/СНІД - це щось далеке від нас, там - за гранню.

- Насправді він дуже близько до нас. За оцінковими даними в Україні ВІЛ-інфікованих є близько 400 тисяч, а на обліку стоїть лише 132 тисячі осіб.

- Людина, яка уже проходить лікування може заразити інших?

- Звичайно, може. Це відповідальність кожного. Є Закон „Про СНІД", де прописана норма моралі і законності. І за розголошення іншими про інфіковану людину - також є кримінальна відповідальність. З практики життя - див є багато. Часто буває таке, що рідні, близькі, які доглядають за ВІЛ-інфікованими, не заражаються.

- Скільки часу людина може бути носієм недуги і про це не знати?

- Досить довго. Але рано чи пізно появляються симптоми: понижений імунітет, підвищена температура, загальна ослабленість. І часто тут кожен може придумати собі побічну хворобу і цим себе наче оправдати. Але все добре, коли виявиться вчасно і буде вжито заходи і терапія. Окрім цього, слідкувати за собою - свіжі соки, гарне харчування, уникнення інших хронічних болячок, мати розмірене життя. І з цим можна жити. Як я вже казала - можна мати здорових дітей, правда через півтора року від народження такій дитині роблять декілька аналізів, і все.

Насправді в Україні ВІЛ-епідемія міняє своє обличчя. Раніше вона була централізована, бо розпочалася із споживачів ін`єкційних наркотиків. Зараз вона є генералізована - поширюється більш на загальне населення: закохуються пари, адже ні на кому немає надпису чи він або вона здорові, народжуються хворі діти. Тобто, тепер маємо значно інше життя як мали, приміром, півтора року тому.

- Ваша організація не обмежується рамками лише України, ви співпрацюєте з різними організаціями світу.

- Наша мережа бере участь у міжнародних семінарах, конференціях. У нас є багато донорів, котрі запрошують на свої зустрічі, де ми представляємо свої стратегічні напрями роботи, вони нам - побажання.

Також ми проводили дослідження та його презентацію за цілями Генеральної Ансамблеї ООН, яке було додатком до нашого національного звіту. Нещодавно я повернулася з подібного семінару в Шотландії.

У Африці була створена організація ВІЛ-позитивних священнослужителів, які працюють з ВІЛ-інфікованими людьми і планують розгорнути свою діяльність поцілому  світу. У них досить хороший проект. Недавно була настановча зустріч. Ми обговорили усі плюси і мінуси, визначили делегата, який поїде до Йоганесбурга (ПАР) на семінар. Іноді приємно себе втішаємо тим, що ті заходи, моделі, за які тепер беруться інші держави і позиціонують їх як нове, ми вже пройшли власним розумом самотужки десь років п`ять тому і пішли далі (останнє стосується семінару в Польщі). Але це ще й говорить про те, що ми на вірному шляху, і насправді вже досить багато зроблено.

- Розкажіть про свою сім`ю?

- Мій чоловік з Чорткова, закінчив загальноосвітню школу № 7 - Олег Гвоздецький. Ми познайомилися з ним на католицьке Різдво. Тобто - у грудні, а одружилися в лютому місяці. Він хотів розписатися ще в січні, але „начальство", себто - батьки, навернуло (сміється). Сказали - піст, терпіть. Разом вже чотири роки. Вирішуємо свої домашні питання разом. Маємо донечку. Вона в нашому домі найголовніша особа.

- Наостанок, що б ви побажали нашим читачам?

- Передусім - бажаю здоров`я, бережіть його, це - головне. Щодо моїх робочих моментів. Пам`ятайте, ВІЛ/СНІД - це не страшно, він не передається ні через поцілунки, ні через обійми. Бажаю бути більш толерантними один до одного. З досвіду знаю, що наше суспільство ще не готове прийняти цю проблему. І це є найбільшою проблемою.

Бажаю своїм землякам благополуччя, щастя, досягнення своїх планів, здійснення мрій і побільше позитиву.

Олександра Іванців