A A A
Розмір шрифта:  

Восьмого червня ми відзначатимемо 90 років від Чортківської офензиви, у якій українське Січове Стрілецтво здобуло перемогу над ворогом, витіснивши його аж до Львова. Найпомітнішою постаттю цього періоду був організатор Січового Стрілецтва Михайло Галущинський, другий син пароха села Звиняч Чортківського району отця Миколи Галущинського. Загалом родина Галущинських дала українській історіографії немало неординарних світочів.

Наша розмова із правнучкою отця Миколи Галущинського і внучкою по материній лінії команданта Михайла Галущинського і одночасно по батьковій лінії внучкою Катерини Ручакової панею Оксаною Охранчук.

 

Пані Оксана в недавньому минулому - доцент кафедри хорового диригування Київського національного університету культури і мистецтв. Як вона нам зізналась, що хоч і народилася у Львові, але належить до Тернопільського земляцтва у Києві, бо тяжіє серцем до землі, на якій народилися і виросли її славні предтечі.

Якою мені видалась з першого погляду пані Оксана? Милою, інтелігентною і водночас відкритою особистістю, в якій крізь невидимий простір пробиваються генетичні і автентичні промені давньої української інтелігенції.

Вузлик нашої розмови розв`язався дорогою до Звиняча, куди пані Оксана їхала, щоб помолитися і вклонитися праху свого прадіда отця Миколи Галущинського.

- Пані Оксано, у вас поєдналися здібності творчі і наукові саме так як у ваших відомих родичів. Чи не так?

- Зараз я на заслуженому відпочинку, з 1970 по 2001 рік працювала на кафедрі хорового диригування Київського університету культури і мистецтв. Наша кафедра мала добрі і глибокі традиції. Ми готували фахівців високого рівня. Адже нас, викладачів, доцентів, професорів нашого вишу часто запрошували на екзамени в консерваторію, а „консерваторські" запрошувалися до нас, то ми бачили, що рівень майстерності наших студентів був безперечно високим, іноді вищим як студентів консерваторії.

Ми були щасливі тим, що тоді рука нашого відомого співочого ректора до нас ще не доходила. Але він уже й сюди добрався, усе позмінював. Моє щастя, що я хоч тепер цього всього не бачу, бо шкода наших талантів і метод навчання.

- Сьогодні ви в Чорткові. Ваш візит попередньо планувався. Можете окреслити мету візиту на наші терени?

- Свій візит на Чортківщину я собі колись планувала як приватний. Мені хотілося побувати там, звідки починалося коріння мого роду по лінії мами.

Але, власне кажучи, в самому Чорткові по лінії мого батька є коріння роду Коссаків-Рубчаків, а саме - Катерини Рубчакової, з дому Коссаківної.

Тож цього разу, я вирішила здійснити приватну поїздку до Звиняча. Але так сталося, що я не знала як сюди їхати і зв`язалася із львівським архітектором родом із Звиняча Михайлом Федиком, який був причетний до створення меморіалу на Личаківському цвинтарі у Львові і перезахоронення туди праху команданта Січових Стрільців Михайла Галущинського - сина отця Миколи Галущинського. Михайло Федик сказав мені, як сюди дістатися і скерував до пана Василя Градового. І ось я тут.

- Ким вам доводився Михайло Галущинський?

- Це мій дід. Батько моєї мами - Наталії Мойсейович, а з дому - Галущинської.

Михайло Галущинський - це видатний політичний і громадський діяч. Він був професором таємного Львівського університету, першим директором і фундатором Рогатинської гімназії. Закінчив Тернопільську гімназію, Львівський та Віденський університети. І він, зібравши усіх учнів у 1914 році, організував січових стрільців і був призначений першим командантом Українських Січових Стрільців. Пізніше ці військові посади посідали уже військові фахівці. Михайло Галущинський був цивільним і навіть не мав військової освіти. Пізніш він був відісланий до Відня референтом при австрійській армії від Українських Січових Стрільців. Там у Відні у 1916 році народилася моя мама.

Дружиною Михайла Галущинського була Іванна Тарашкевич родом із Заліщик. Померла вона у дуже ранньому віці. Властиво моїй мамі було тільки 9 років, як від запалення нирок померла її мама. А батько моєї мами, себто Михайло Галущинський, помер як їй було 14 років. У моєї мами була старша на 8 років сестра Галина. І вони жили разом. Галина була їй за сестру і за маму.

До речі, як помер Михайло Галущинський, то у Львові був такий величезний похорон, про що свідчать фотоматеріали і спогади очевидців і тітки Галини зокрема, що визначали його другим після похорону Івана Франка по величині.

Ще за життя Михайло Галущинський був знайомий з Іваном Франком. Вони були соратниками за своєю діяльністю - їх об`єднували просвітянські, політичні і громадські погляди і справи.

Михайло Галущинський був послом до Польського сейму, потім - сенатором до Польського сейму, пройшовши різні палати, ступені парламентаризму, завжди захищав права простого народу. І власне десь і написано було в матеріалах, що він, не змігши відстояти якісь права українського народу, так перейнявся цим, що дістав інсульт і буквально на роботі помер. Тоді йому було усього 52 роки. Він ще багато міг би встигнути зробити. Хоч як відзначають, він був одним із тих, хто найдовше був провідником „Просвіти". І на цій царині він дуже багато встиг зробити. Адже був великим ентузіастом, віддавався повністю своїй справі.

- Що відомо про це з розповідей вашої мами?

- Мама переповідала, що її батько сідав на бричку і їхав від села до села з просвітницькою та організаційною роботою. Будучи головою „Просвіти", не сидів в кабінеті. Він відкривав по селах бібліотеки, поповнював їх книжками.

Як мама казала, через велику його зайнятість, вдома його мало бачили і знали. Це була самовіддана людина на усіх ділянках роботи для України. За що він брався - він те робив до кінця і дуже віддано.

З вуст мами і тітки, відомо, що він був дуже строгим і вимогливим до себе. А ця риса говорить про те, що він був цілеспрямований до досягнення мети. Він був прикладом для своїх дітей.

- Скільки у Михайла Галущинського було дітей?

- Моя мама, її звали Наталія, а старшу сестру - Галина, був брат, який свого часу виїхав з родиною до Америки і там помер. А також був у них ще один брат, який помер буквально при народженні. Одним словом - усього троє дітей - дві доньки і один син.

Михайло Галущинський помер дуже рано. Його діти - моя мама Наталія і її сестра Галина знали його як батька, який завжди піклувався про своїх дітей. Його діти щоліта виїжджали зі Львова, бо вони там жили, - до Звиняча. Там вони були досить довго - ціле літо. Моя мама і тітка пам`ятали і нам переповідали про своє перебування у селі Звиняч Чортківського району. Вони їхали потягом зі Львова до Тернополя. А потім з Тернополя на фірі, мама пам`ятала, що з величезними клунками їхали дорогою у Звиняч. У Звинячі на обійсті отця Миколи Галущинського діти бавилися разом із іншими сільськими дітьми.

Коли до отця приїжджали гості і готувалися різні наїдки, діти втікали до хати служки і там смакували великі темно-сірі вареники. І то була найвища смакота, не те, що білі невеличкі вареники в отця Миколи вдома. А ще діти часто робили збитки. Одного разу хтось з них завів до хати коня. А кінь, як побачив себе в дзеркалі, - налякався і став рватися на дибки. Усі поперестрашувалися.

Але що властиво, дітей ніхто не сварив.

- Це правда, що після смерті Михайла Галущинського, його дітей під опіку взяв Андрій Шептицький?

- Так. Адже Михайло Галущинський помер рано. А його діти ще немали самостійного віку, то Андрій Шептицький взяв їх під особисту опіку. Так високо шанували Михайла Галущинського, що не могли залишити його дітей поза увагою.

- Чи мав Михайло Галущинський якесь улюблене заняття, окрім науки, політики, просвітництва?

- Він був настільки різноплановою особистістю, що у нього просто не було часу на щось інше. До речі, у Михайла Галущинського дуже багато наукових праць. Він ще вважається засновником дендрології. Будучи керівником „Просвіти", він займався освітою людей, які були неграмотними.

Є таке цікаве явище, що на основі його педагогічних просвітянських робіт (хоч він і писав на політичні теми) вже в наші часи у Івано-Франківському педагогічному університеті четверо осіб захистили дисертації.

- Чортківщина має пишатися тим, що вона дала світові таку непересічну особистість.

- Безперечно. Це ми говоримо про Михайла Галущинського, але був ще Тит (Титус) Галущинський, його рідний бюрат, котрий був представником у Ватикані, архимандридом Василіанського чину. Це досить відомий у церковних колах діяч. Але спочатку він був ігуменом монастиря, впродовж семи років очолював Львівську греко-католицьку семінарію. Відомий як історик і бібліст, залишив цінні книги та низку полемічних праць. Тит був з місією в Канаді і там помер та похований.

Ще один брат Іван Галущинський прославився як педагог, зокрема викладав у Рогатинській та Тернопільській гімназіях, очолював „Рідну школу" у Львові. Під час визвольних змагань разом із старшим братом Михайлом служив у Січових Стрільцях, співпрацював у Пресовій Квартирі, видавав стрілецькі газети.

Третій брат Микола Галущинський (так звався, як його батько отець Микола Галущинський) був адвокатом, працював у Самборі. Люди старшого покоління ще й досі згадують його добрим словом. Та все ж Михайло Галущинський посідає особливе місце.

Як бачимо у отця Миколи Галущинського були достойні сини.

До речі, Михайло Галущинський вписаний в „Золоту книгу української еліти", яка вийшла друком в Києві у 1996 році.

- Пані Оксано, я вважаю, що у вас недарма є музичні здібності, адже ваша родина охоплює своїм крилом і видатну акторську родину Коссаків.

- Мати мого батька Теофіла Мойсейовича Ярослава - донька Катерини Рубчакової. Тож видатна акторка театру „Руська бесіда" Катерина Рубчакова доводиться мені прабабцею.

До речі, мій батько Теофіл мав чудесний голос, бас, співав у хорових колективах і мав великі театральні здібності.

Донька Катерини Рубчакової Ярослава була обдарованою, але як і мій батько спеціальної освіти не мала, а її сестра Ольга - дружина Гната Юри, артистка драмтеатру імені І.Франка в Києві - Ольга Рубчаківна, моя двоєрідна бабця. Так що напевне з цієї сторони так і склалося, що я обрала артистичний шлях.

- Ваша мама була нареченою Юрія Шухевича?

- Так, мама була нареченою рідного брата Романа Шухевича Юрія і вони вже мали одружитися, але він сказав, що не може на себе взяти такий обов`язок, бо він з братом займається політичною діяльністю і не хотів, щоб це їй нашкодило. І вони розійшлися. Тоді Юрій захищав маму, але й досі у нас збереглися пожовтілі знимочки з тих часів, де вони разом.

Доля так склалася, що мої батьки розлучилися. У мене є сестра Ярослава, яку батько назвав на честь своєї мами. Ярослава живе з сім`єю в Тернополі, ми дружимо. Це дуже хороша сім`я.

- Ми прямуємо до Звиняча, де похований ваш прадід отець Микола Галущинський. Що ви відчуваєте?

- Це досить трепетне почуття. Я вам навіть не можу передати. Адже їду у ту місцину, про яку так багато переповідали моя мама і тета, звідки вийшов Михайло і Тит Галущинські.

Мій прадід отець Микола Галущинський був греко-католицьким священиком. У селі Звиняч він був парохом найдовше з усіх священиків - 41 рік, збудував церкву, яка стоїть і донині. Тільки тепер вона належить православним. Церква будувалася з 1912 по 1921-й рік. Переповідають, у цей час римо-католики дозволяли правити греко-католикам у своєму костелі, який також зберігся в Звинячі.

Кажуть у церкві, яку збудував мій дід, й донині зберігся його портрет. Хочу його побачити. Хочу побувати на його могилі. Для мене це дуже важливо.

Моя мама і тітка зазнали дуже тяжкого життя, адже обидві закінчили юридичні факультети до 1939 року, а потім прийшла нова влада і ті закони були уже недійсні. То ж вони поневірялися, зазнали долі типової для багатьох наших українців, тому переповідали про минуле дуже скупо. Боялися.

- І на останок, що б вам хотілося сказати?

- Я проживаю у Києві. Моя донька вийшла заміж за американця і живе за кордоном. Маю онучку. І хоч мій зять американець, він високо цінить нашу культуру і духовність. Одного разу він мені сказав: „Яким ви є великим народом, коли маєте таку багату і давню культуру". І ось, я б дуже хотіла, щоб цю оцінку нас зі сторони, оцінили і визнали у своїх серцях ми, українці.

Олександра Іванців