28.05.2009 - Трагічна доля нащадків Івана Франка

28 травня виповнюється 93 роки з дня смерті  великого Каменяра. Не відомо, чи на долю великого поета  впливають ноосферні чинники, чи гени мучеництва вже акумульовані в генофонді українського народу, зате достеменно відомо, що саме на долю найбільших поетів України Шевченка, а за ним і Франка випало стільки страждань, що вистачило б на багатьох. У Шевченка - це 24 роки перебування у кріпацькому стані, десятирічна солдатчина і тільки 13 років волі, та й  то затьмарені вони відчуттям знедоленості свого народу.

Знаємо, що стражданнями і переживаннями супроводжувалось і життя Франка: семирічною дитиною втратив батька і сімнадцятирічним юнаком - матір; триразове ув`язнення, перше з яких у час університецьких студій, провали на виборах до галицького сейму, цькування за окремі статті, епілепсія найстаршого сина, що призвела до його смерті, божевілля дружини, важка, успадкована від матері, невилікована хвороба, яка причиняла нестерпні болі, самотність в останні роки життя. Здавалося б, чаша терпінь, призначена йому, випита до дна без залишку для нащадків. Та де там!

Найстарший син Андрій помер за два місяці до закінчення університетських студій. Другий син Тарас, хоч і прожив довге життя, до „помазанчиків" долі не належав. Ні його самого, ні жодного з його трьох дітей не спіткала доля їхніх близьких, бо ніхто з них не був ув`язнений. Але не багато „успішними" і легшими, принаймні морально, складались їхні долі.  Найстаршу дочку Тараса, переслідували тривалий час за її переконання, а звідси й висловлення, що йшли в розріз з програмою партії на злиття мов, тобто програмою на денаціоналізацію українців. Спочатку виключення з партії, потім зняття з роботи, в кінці - слідство, яке закінчилось „покаяним листом", який підписала, і бойкотом друзів та співробітників інституту, куди була повернена на роботу...

Третій син Петро закінчив українську гімназію у місті Львові та хімічний факультет політехніки.  Як головний пластовий  організатор у Галичині перед Першою світовою війною не раз бував на Тернопільщині, зокрема на Теребовлянщині.Співпрацював із товариством «Січові Стрільці». Від 1918 року перебуває в лавах Української Галицької Армії (УГА), учасник боїв за Львів. За наказом Д. Вітовського був призначений командантом( командиром ) Летунського відділу, і як референт летунства при Державному Секретаріаті Військових Справ бував у містах Тернопіль і Бережани. У 1920 році авіаційні частини під командуванням Франка базувалися у Теребовлі. Від 1923 року працює вчителем руханки (фізкультури)  в гімназії у м.Коломия (нині Івано-Франківська обл.), водночас викладає хімію в Українському таємному університеті у Львові. 1929 року він організував таємний гурток пластунів, за що польська влада звільнила його з роботи. За радянських часів з 1932-1936 рр. П. Франко працював у науково-дослідному інституті в м.Харкові. Від 1939 року призначений  деканом товарознавчого факультету Львівського торгово-економічного інституту. Загинув за невідомих обставин. Його, тоді депутата Верховної Ради УРСР, учасника Народних зборів, декана Львівського торгово-економічного інституту, директора Літературно-меморіального музею І. Франка, а до того ж й письменника, журналіста і перекладача, силоміць „евакуювали" зі Львова 28 червня, якраз, коли йому сповнився 51 рік. Тепер відомо, що ешелон, в якому його було «евакуйовано», нікуди не прибув.

Цікаво, що нащадків по лінії Петра, його обох дочок також не обійшла лиха доля. Старша дочка Віра була в 1939- 41 рр. працівником музею Франка. Від нього за два місяці до початку війни вона одержала відрядження до Відня, щоб привезти докторський диплом І.Франка. І цей факт зіграв фатальну роль в її житті. Недовго довелося Вірі милуватись рідним містом. У вересні її арештують, далі суд трійки з вироком 5 плюс 3 і відправка на шахти Воркути. Звідти повернулася з двома дочками без засобів на життя. З важкими зусиллями знову стала на ноги.

Молодша її сестра Іванна, яку звали Асею, була матір`ю п`ятьох дітей і померла від важкої недуги лімфи.

І нарешті, наймолодша дочка Ганна. До березня 1939 року життя її минало цілком благополучно. Жила в селі Довге на Закарпатті, яке входило до складу Чехословаччини. Чоловік був добрим лікарем, мав пристойні заробітки, які дозволяли сім`ї утримувати двох синів на навчанні у Швейцарії. Єдиною її турботою була хвора мати, яку приїздила навідувати, перетинаючи кордон. Після потоплення в крові угорськими окупантами першої української держави на Закарпатті Карпатської України - почалось, як писала вона, її одісея. Сім`я була інтернована і переїхала до Відня, її чоловік - Петро Ключко працював там лікарем туберкульозної лікарні, не приймаючи німецького громадянства. Ця лікарня була розташована на території, яка потрапила в радянську зону окупації.

На третій день після капітуляції фашистської Німеччини в кабінет Ключка зайшли без стуку у двері двоє енкаведистів і показали йому ордер на арешт, забравши пана доктора з собою. Після того тривале, поетапне, звичайно, під конвоєм, переправлення його з Відня до Львова, переважно пішки. Через чотири місяці він, виморений в тюремних камерах, зсинцьований, з відбитою печінкою і вибитими зубами, опиняється у львівській тюрмі „на Лонцкого". Єдиним звинуваченням проти нього було те, що працював лікарем у військовому шпиталі при Директорії і евакувався разом з цим шпиталем.

Нелегко склалося життя синів Ключка - Тараса і Мирона. Тарас з чотирнадцяти років хворів епілепсією, що з`явилася у нього як ускладнення після кору. Ця хвороба не дала йому права одержати диплом лікаря, хоч повний курс навчання в медінституті (тобто університеті) в Грацу він пройшов. Працював службовцем. Не пощастило йому в сімейному житті ні з жінкою, ні з єдиним сином. Жінка довела його до передчасної смерті, ненадовго, правда, переживши його, а син зійшов на манівці наркоман і волоцюга.

А в Мирона, якому довелося довго працювати на виснажливій фізичній роботі викорчуванні лісу, а потім так само довго вже з дипломом „інженера лісництва" „вибиватись в люди". Єдина дочка, розумна і красива дівчина, після нещасного випадку стала калікою і пересувається в колясці. Таким чином, родовід Франка по лінії дочки, дійшовши до правнуків, на них і обривається.

Зате багато нащадків по лінії Петра, хоч і його обох дочок не обійшла лиха доля. Старша дочка Віра була в 1939 41 рр. працівником музею Франка. Від нього за два місяці до початку війни вона одержала відрядження до Відня, щоб привезти докторський диплом І.Франка, про яку ми вже згадували, повернулась із ув`язнення з двома доньками, а її сестра Іванна (Ася), що померла від тяжкої недуги, мала п`ятьох дітей.

Очевидно, трагізм життя і злощасність доль багатьох із нащадків Франка не були запрограмовані генетичним фондом чи якимось „фатумом", а вписувалися в обставини епохи і в ті її пружини, які калічили душі і долі багатьох  людей.

Ольга Чорпіта,