Минулого року в одному з номерів нашої газети ми спілкувалися з волонтером Корпусу Миру Рут Александр. Але в Чорткові живе ще одна молода дівчина, волонтер Корпусу Миру - Тара МакКріммен. Цього разу ми завітали до неї у гості.

Тара вже майже другий рік викладає англійську мову в школі-інтернат міста Чорткова. Діти дуже задоволені своєю новою учителькою. Нещодавно Тара та Рут вирішили зібрати кошти на придбання нових підручників для учнів школи-інтернат. Яким чином, ви зможете прочитати далі. Також Тара повідала нам, що разом з іншими волонтерами Корпусу Миру від України, вона брала участь у одному з найбільших марафонів світу, який проходив 10 травня в Празі.

- Таро, нещодавно ти брала участь в одному з найбільших марафонів у світі, який відбувався в Празі. Звідки ти про це довідалася?

- Одна волонтерка із Корпусу Миру, яка живе в місті Ужгород Закарпатської області, дізналася про цей марафон і надіслала усім волонтерам, які перебувають в Україні, електронною поштою повідомлення з пропозицією, коли хто зацікавився, може поїхати з нею до Праги. Спочатку я не була впевнена, чи хочу я взяти участь у марафоні, тому, що знала, що це буде дуже важко. Та Рут сказала мені, що я повинна це зробити, і я вирішила спробувати свої сили. Це якраз було в грудні, перед Різдвом. Після цього я почала тренуватися.

- Як довго ти готувалася до марафону?

- Думаю, приблизно п`ять - шість місяців. Я вставала кожного дня, хоча так не було завжди, особливо взимку, коли було багато снігу або падав сильний дощ. Я зробила собі графік, в якому записувала скільки я пробігла того чи іншого дня.

- Я бачу в тебе є  медаль. А хто переміг у змаганнях?

- Так, кожен, хто дійшов до фінішу, отримав медаль. Я не знаю ім`я того чоловіка, який переміг, але знаю, що він з Кенії. Загалом в марафоні брали участь 18 волонтерів Корпусу Миру з України, а інші 10, серед них і Рут, - стояли вздовж доріжки з плакатами і підтримували нас (сміється).

- Що являв собою цей марафон? Скільки кілометрів ви повинні були подолати?

- Це інтернаціональний марафон, відкритий для багатьох людей з усіх країн світу. Я думаю, що там були представники близько 42 країн. Загалом в забігу брали участь близько 5-6 тисяч осіб. З нами був навіть сліпий чоловік, який тримався за шнурок з іншим чоловіком, і вони разом добігли до кінця. Довжина марафону - 42 кілометри. Я прибігла за 5,30 годин, а чоловік з Кенії, котрий в результаті виграв змагання - 2,30 годин. Тому мій показник, як бачиш, набагато менший. Кожні 5 кілометрів стояли палатки з водою, бананами, і люди їх просто брали, випивали і викидали. Але це все дуже швидко і якісно прибирали.

- Які були твої враження, коли ти нарешті таки добігла до фінішу? Не хотілося там і впасти?

- (сміється) Впасти хотілося, але я встояла. Я була дуже рада, що таки зробила це.. Біля фінішу стояли столи з водою, бананами, яблуками. Я набрала всього, ми усі були дуже голодні і страшенно хотілося пити. Пам`ятаю, що була дуже задоволена і втомлена. І що цікаво, що наступного дня мене не боліли м`язи. Пам`ятаю, коли стоїш вже не фініші у тебе таке відчуття, якщо я змогла це подолати, то мені підсилу будь-що у житті.

- Я чула, що ти хотіла брати участь ще в одному марафоні, який повинен відбутися цієї осені в Румунії?

- Так, я дійсно хотіла б прийняти участь у цьому напівмарафоні, який називається „Марафон Дракули". А зветься напівмарафон тому, що його довжина - 21 кілометр. У нас, наприклад, в Америці вважають, що справжній марафон - 42 кілометри.

Але я не впевнена чи буду брати участь в цьому марафоні, тому що ми з Рут залишаємося в Чорткові ще до листопада-грудня, а марафон відбудеться у жовтні місяці, і ми не планували ніяких поїздок на осінь.

- Ти любиш спорт? Якому виду спорту надаєш перевагу?

- Так, я дуже люблю спорт. Мій найулюбленіший вид спорту - це біг, а також полюбляю бейсбол. Але я ніколи не була досить хорошим гравцем, граючи з м`ячем чи в команді. Мені більше подобається не командні види спорту, а одиничні, тому біг мені добре підходить.

- Таро, звідки ти родом?

- Я родом з американського містечка Шарлетсвілль, штат Вірджінія. Мою матір звати Давна, вона родом із Індії, займається домогосподаркою. Батька звуть Кевін. Він працює професором математики в університеті. У мене ще є два молоші брати. Старшого з них звати Колін, йому 21 рік, він студент, навчається в університеті. А наймолодший - Раян ще навчається в школі, закінчує десятий клас. Вони обоє дуже люблять спорт, грають бейсбол, баскетбол. Але ніхто з них не захоплюється бігом, лише я (сміється).

- У якому вузі ти навчалася? Ким би хотіла бути у майбутньому?

- Я навчалася у Чиказькому університеті на факультеті психології, але я не впевнена, чи дійсно хочу бути психологом. Ще точно не знаю, яку професію хотіла б обрати в майбутньому, але мене останнім часом цікавить соціальна медицина. Я б не хотіла бути лікарем чи медсестрою, навчатися в медичній школі. Мені подобаються науки про здоров`я і я б хотіла викладати якийсь предмет, який би був пов`язаним з цим.

- Таро, як ти вирішила стати волонтером Корпусу Миру? Скільки часу ти вже в Україні?

- Чесно кажучи, спочатку я не була впевнена, чи хочу я залишити університет і поїхати в іншу країну. Але я подумала, що це буде дуже цікавий досвід для мене. А з іншого боку, я завжди мріяла подорожувати і побачити світ. І зараз абсолютно не шкодую, що поїхала в Україну. В Чорткові я вже близько двадцяти місцяців. Ми можемо залишатися тут на 2 роки, тому на початку осені наша місія тут закінчується.

- Які були твої перші враження, коли ти приїхала в Україну?

- Це важко описати, але, чесно кажучи, я очікувала, що тут буде інакше ніж в Америці. Ми приїхали в дуже гарний період року, коли була хороша погода, ніякого дощу. Перед тим, як приїхати до Чорткова, я три місяці жила в маленькому селищі Нирків. Ми з Рут були в різних місцях і познайомилися вже у Києві, коли усіх волонтерів розприділяли в різні місця, а нас обох - до Чорткова.

Нирків - дуже маленьке, але гарне, затишне, мальовниче селище, навкруги відчувається мирна атмосфера. Ми жили в українських сім`ях. Це дуже допомагало нам у вивченні мови. Я дуже полюбила цих хороших людей. Наша група складалася з 4-5-х волонтерів. Кожен день ми мали по чотири години занять з української мови. А після цього вчили практично - в школах.

- Таро, чи було тобі важко пристосуватися до тутешнього клімату? Який клімат там, де ти живеш?

- Штат Вірджінія знаходиться на півдні Америки, тому там в основному тепло. Іноді взимку трохи падає сніг. Коли я приїхала в Україну, тутешній клімат для мене був звичним, тому що я навчалася в чиказькому університеті, а Чикаго - досить холодне місто.

- Коли ти приїхала до Чорткова, ти жила в сім`ї? Чи підтримуєте ви все ще стосунки?

- Приїхавши до Чорткова, перші дев`ять місяців я жила в сім`ї Гевків. Вони дуже хороші і приємні люди. Я часто їх навідую, якраз сьогодні була у них в гостях.

- Ти працюєш в школі-інтернат міста Чорткова. Чи подобається викладати в школі?

- Інколи (сміється). Мені дуже подобаються люди в нашій школі. Усі мої учні - дуже милі, вчителі дружні зі мною і завжди раді допомогти. Але загалом, на мою думку, викладацька робота - це нелегка справа, та все рівно мені подобається.

- Чи є, на твою думку, різниця між американськими та українськими учнями?

- Що до того, що учні є енергійними, говіркими і не мають великого бажання робити домашні завдання, то як в Америці, так і в України усі одинакові. Я вважаю, що різниця більше полягає в різних традиціях в школі, інших менталітет. Ось, наприклад, в Україні, коли до класу заходить вчитель, то усі учні завжди встають. У нас такого немає, і тому спочатку для мене це було дуже дивно (сміється).

- Ми вже знаємо про одне з твоїх хоббі. А чим захоплюєшся ще, окрім спорту?

- Окрім спорту, я люблю читати книжки різних жанрів: чи то класику, чи пригодницькі романи. Дуже люблю усі книжки про Гаррі Поттера. У вільний час також полюбляю в`язати. І, звісно, подорожувати - це моє особливо улюблене заняття.

- Де ти побувала в Україні і взагалі в світі? Яке місце сподобалося найбільше?

- В Україні я була в Тернополі, Кам`янець-Подільському, Почаєві, в Криму, Києві, Чернігові, Кіровограді, Чернівцях.

 Я не можу сказати, яке місце найкраще, тому що мабуть кожне має щось своє особливе і цікаве. Мені сподобалося усюди з різних причин.

У світі я побувала в Канаді, усі американці часто їздять туди; в Англії, Італії; минулої зими була  в Австрії, Польщі, Чехії, Єгипті, Греції. Коли я навчалася в унівеситеті, то протягом трьох місяців жила в Афінах...

- Ти розмовляєш грецькою?

- Ні (сміється). Я навчалася в історичній групі, ми якраз вивчали історію Греції і на три місяці поїхали подивитися на все власними очима. Ми проходили трохи грецьку, але дуже мало.

Також я була в Індії, тому що там живуть мої дідусь і бабуся з маминої сторони. Моя мати їздить туди щороку, але я за все своє життя була лише чотири рази, тому що дорога коштує досить дорого.

- Які риси в людях тобі найбільше подобаються, а які - ні?

- Це дуже важке запитання. Потрібно подумати... Я ціную людей, котрі сильно віддаються якійсь справі, яка їм подобається і важко для цього працюють. Я дуже поважаю таких людей і хотіла би бути такою ж.

Не люблю людей, які не є чесними і не відкритими для різних речей, неввічливих та грубих. Також мені не подобається, коли забагато скаржаться.

- Нещодавно ви з Рут розпочали проводити спеціальні заняття з англійської для дорослих. Можеш розповісти про це?

- Звісно, ми з Рут в моїй квартирі проводимо уроки для дорослих, які мають бажання вивчати англійську мову. У нас є різні рівні: для початківців, люди, які взагалі не знають мови та ті, які знають, але потребують більше практики у спілкуванні. Ми хочемо створити декілька груп по п`ять осіб. Кожне заняття коштує 10 гривнів, тривалістю в одну годину.

Ми це робимо тому, що в школі-інтернат, де я викладаю, діти мають погані підручники. Вони дуже старі і по них неможливо нормально вчитися. Учні вчаться 11 років з цих підручників, і зрозуміло, що в них немає хороших знань з англійської мови. Тому на всі виручені гроші ми хочемо закупити нові якісні підручники для школи-інтернат.

- В які дні проводяться заняття?

- Різні рівні в різні дні. Зараз ми проводимо заняття в будні дні після роботи, тому що більшість дорослих працює, близько 18-ї години: середа - п`ятниця - для початківців та вівторок - четвер - вищий рівень.

Ми маємо чотирьох людей в початковій групі і двоє - вищий рівень. Якщо би хтось зацікавився, і хотів отримати більше інформації, то можна запитати мене в школі-інтернат, або ж Рут в гімназії „Рідна школа".

- Ще одне запитання зі сфери важких. Що, на твою думку, потрібно людині для щастя?

- Так, складне запитання (сміємося). Перш за все, для того, щоб бути щасливою, людина має бути здоровою, піклуватися про себе. Я думаю, що усі потребують близьких друзів, сім`ю, з ким вони могли б поговорити, і хто зрозуміє їх. А також, як на мене, люди повинні мати якесь хоббі, улюблену справу. Тому що сумніваюся, що людина може бути щасливою, якщо вона нічим не цікавиться і нічого не хоче. Кожному необхідна якась мета в житті до якої потрібно йти.

- Що б ти хотіла побажати наостанок нашого інтерв`ю читачам газети „і плюс"?

- Я б хотіла побожати усім того самого - бути здоровими і щасливими.