Любов Ангел (з дому - Коляда) з села Пробіжна Чортківського району, в минулому - завідуюча дошкільного дитячого закладу, нині - на заслуженому відпочинку. Усе своє життя жінка пише прості, невибагливі, задушевні вірші, близькі серцю пересічному читачеві. І вагому роль у них відіграють складні долі людей, які - поруч.

Війна

Шумлять берези і тополі,

Кричать голоднії сичі.

Зоставсь в живих один солдатик -

Одну гранату стиснув у руці.

Дим, попіл і вогонь довкола,

Товариш в танку догорів.

Земля довкруг злита кров`ю

І лейтенант ледве живий.

Щось шепчуть губи лейтенанта

Із сумки хоче щось дістать,

Але не слухаються руки.

Застигли сльози у його очах.

Рев в небі і земля розрита,

Стоїть солдат з гранатою в руці.

І танк ворожий зовсім близько,

Не похитнувся він, немов закаменів.

Ура!!! За перемогу! - крикнув

І кинувся на танк,

Не думайте, браття, що вас залишу,

Ні я не здамся! Будем разом помирать.

Вдова

Присвячено вдовам Другої світової війни

У цьому винна лиш війна,

Що коса білая твоя,

На скроні інею наклала,

Щоб і ще кращою ти стала.

Ішла, немов пливла,

Вдова ще зовсім молода,

Немов русалка у житах,

І синь волошок у очах.

Ішла вся в чорному вона,

Букетик квітів польових несла.

Ромашки квіточки схиляли

І жайвороночки співали.

Красива, горда, молода

Ішла полями та вдова.

В житах розплелася коса,

Мов сніг із голови спада.

Ішла, немов німа,

Байдужа до краси весни,

Не помічаючи нічого,

Ішла, шукала чоловіка свого.

Ось тут ще був, ось тут лежав.

В очах у нього був туман

І кров`ю просочилася земля,

Ще зовсім пахне свіжою вона.

Лежав ще зовсім молодий

Стріляти добре ще не вмів,

Хотів сказати щось, але не встиг.

Стояв над ним і реготав фашист.

Минула, закінчилася війна,

І перемога наша в ній була.

Минуло все, лиш спогад не мина,

Де вірная любов ніколи не вмира.

Іде вдова із року в рік

Туди, де спочиває чоловік,

Від крові, де була багровою земля,

Іде вона туди, хоч немічна й немолода.

Мати

Ти була, як квітка весняна,

Що цвіла найперша весною,

До якої всі люди згинались,

Щоб на повнії груди вдихнути весною.

Ти була, як троянда, що мала пучечки,

Мала синів й чоловіка.

Та мов темная хвиля накрила

Забрала війна всі чотири світила.

Чотири сини, чотири світила,

Які віддали життя у бою,

За тих матерів, що чесності вчили

Не один же пішов у землю сиру.

Не один син пішов у землю сиру

І мати ридала від горя,

Просила, щоб Бог врятував, хоч дитину одну,

Щоб могла розділити з ним радість і горе.

Нема, не прийдуть, не вернуться сини,

Похоронки у скриньку зложила,

І молилась вона вдень і вночі,

Щоб сини їй здоровими снились.

Щоб раділа вона лише в снах,

Щоб у снах вона усміхалась,

Коли сонечко рано зійде

Сльозами гіркими вмивалась.

Сльозами щоранку вмивалась,

Долю свою проклинала.

Чому та проклята війна

З синами її не забрала?

Тепер одна залишилась

Немов, тая чорная хмара,

Яка увесь світ затулила,

Неначе престрашна примара.

Аде ж та краса? Тая врода?

Якою сини так пишались,

Невже на могилі тій чорній

Краса та в трояндах зосталась?..