Двоє молодих хлопців дуже любили одну дівчину. Бувало, прийдуть обоє до неї, сядуть вони з дівчиною утрьох на лавочці, бесідують. І ніхто з хлопців не захотів вступитися, ніхто не хотів бути в програші. А для кохання потрібні тільки двоє, трьом тут місця немає. Трикутник кохання - це в більшості випадків тупик. Так і в цих стосунках неможливо було знайти щасливої розв`язки, бо й сама дівчина любила обох і не могла надати перевагу комусь одному.

Правда, один хлопець був кращим з лиця, а інший - із серця. Щоб хоч якось вирішити нарешті ці стосунки, той, що був трохи гіршим на вроду запропонував товаришу гроші, аби той відступився, бо він дуже кохає цю дівчину. Товариш узяв гроші. Вони йому не завадили, але не вступився. Так вони й далі стали зустрічатися втрьох. Порозмовляють - розійдуться. Ніхто з них не міг зробити вибору. Хоч, коли чесно, один з них уже свій вибір зробив - узяв гроші, але про це не говорили...

Минуло багато-багато літ. В одній оселі доживала віку самотня старенька жінка. Тепер у неї були спогади про молодість, кохання до обох достойних хлопців, які також любили її і були ладні заради неї, здавалось, на все, тільки не на її щастя. Тому вона, не зробивши вчасно вибору, залишилася одна. Йшли роки... Ось і старість не забарилася. Єдиною розрадою в житті жінки був образ Матері Божої, до якої вона молилася вдень і частими безсонними ночами. А вранці, коли сонячні промені проникали крізь вікна, вона дякувала Господу, що допоміг їй щасливо дочекатися нового дня. Рідко до жінки навідувалися сусіди. Кому цікава старша немічна жінка? Пліток вона не любила, то й не приставали до неї із пустими балачками люди. А родичі? Родичі жили своїми проблемами і билися то з кризою, то з сімейними негараздами. У кожного - своє. Тільки вона, возвеличена мріями про чисте і щире кохання, залишилася самотньою. Кому тепер до неї? Хіба вона одна така в цілому світі - жінка із порізаним зморшками обличчям, зболілими ногами і цілою низкою усяких болячок?.. А життя йде, а як хочеться не йти, тягнути за собою ноги, а - летіти, мов на крилах.

Щоранку старенька, ледь прокинувшись та помолившись, ступала до міста „подихати свіжим повітрям". Заходила до магазину, купувала батон хліба і прямувала далі, сідала на лавку і годувала голубів. Так вона легше переносила свою самотність, бо непосидючі птахи ретельно клювали хлібини, створюючи відчуття гамірності і енергії життя. Жінка дуже любила цих птахів. Вони були для неї, мов непосидючі діти. Так вона могла годинами сидіти на лавці, відриваючи крихти від батона і кидаючи їх глодним голубам. Це була її остання радість і розрада самотнього життя. Повз неї проходило дуже багато людей, де кожен байдуже прямував за своїм призначенням. Але жінка відривала крихти голубам і чулася не такою самотньою.

Одного разу біля неї зупинився один чоловік, який сердитим голосом сказав: „У світі так багато голодних людей, а ви тут сидите і годуєте батоном голубів?!".

Але жінка не розізлилася на перехожого, а відповіла спокійно і тактовно: „Одним батоном я не можу нагодувати усіх голодних. У нашого народу є ще віра, любов, надія. У багатьох є молодість і здоров`я. Вони можуть працювати і не бути самотніми. А голуби можуть вхопити лише те, що візьмуть до дзьоба. І все. Більше їм не потрібно. Вони мудріші за нас. Це ми, люди, часто хочемо вхопити те і стільки, що не можемо ні нести, ні охопити. І не тому, що нам це вкрай необхідно, а лише тому, щоб це не взяв собі хтось інший. В такий спосіб ми стаємо глухі до чужих проблем, болю й сліз".

В устах старенької одинокої жінки прозвучала гірка правда життя. Подивімось довкола себе. Криза добиває найбільш незахищених. Часто люди залишаються без роботи і засобів на прожиття. А дехто „добрався" до „золотого корита", нікого і нічого більше не бачить, окрім своєї наживи, ще може спромогтися на „мудрі" поради і слова, щоб потішити своє себелюбство, на зразок, подивіться, який я мудрий і чуйний. Тим часом життя йде - хтось сумує, плаче в холодній самоті. І той, хто тепер доживає віку, був колись молодим, жив мріями на майбутнє. І коли це майбутнє сталося не так, як сподівалося, то хіба людина змогла втратити душу і бажання любити? Любов буває різною. Можна любити день, сонце, людину, голубів... Кожен поки живий, обирає своє. Але що вартує та людина, яка нікого і нічого не любить тільки себе?.. Чим більше ми любимо - тим більше ми є людянішими. Хоч дехто думає, що людянішими людей роблять статки.

Роман Крижанівський,

пенсіонер