07.05.2009 - Лялька з примхами

Про життя йому закортіло побазікати. Філософ. Чи ж його хто питає? Ні, щоб полежати тихо-мирно, поки Ніна копирсається в його потрощеній нозі, а він давай показувати свою мудрість. Та ще й її, Ніну, зачіпає:  

- А чи ти знаєш, дочко, що таке життя?

-Та де вже мені знати? - випалила з передсердя Ніна, бо ж хотіла якраз передумати текст розмови, що відбудеться вдома з чоловіком.

- От бачиш, не знаєш, - розплився старий в посмішці. - А життя - то лялька.

- Як? - вихопилось в Ніни.

- Лялька з примхами долі, - усміхнувся  старий  і затих.

Ніна швидко закінчила перев`язку і поспішила до інших пацієнтів, та й забула про його слова.

Прийшла додому. Відчинила двері - важкий перегар ударив в обличчя. Чоловік спав.

- Ти що, на роботу не ходив? - кинула сумку на крісло і пішла відчиняти вікно.

-  Зараз йду, - буркнув спросоння. - Ти пива принесла?

- Тобі ще пива бракує? Совісті не маєш? Де по ночах ходиш, з ким п`єш?

- За свої п`ю! - люто зиркнув, сів на ліжко і закурив.

У Ніни сльози навернулися на очі, а Семен не вгавав:

- Щось ти багато питань ставиш, тобі не здається? Давно бита не була? Га? - визвірився і зірвався з ліжка, як шуліка, щоб накинутися на жертву. Ніна вибігла з хати на подвір`я і гірко заплакала.

Дітей у них не було. Обстеження показували, що все добре і в нього, і в неї, а Бог не посилав немовлятка.

- Пустоцвітка, не раз називав її чоловік, коли був п`яний. Через тебе не маю для кого жити - докоряв. Тому й п`ю.

Через хвилин п`ятнадцять, за чоловіком залишився тільки густий шлейф одеколону. Пішов, не сказавши ні слова. А вже доходила сьома година вечора.

Ніна важко зітхнула. - Що за ніч мене чекає? - і попленталася до хати, похнюпившись, мов побита.

А в кімнаті верещав телефон. Ніна зняла слухавку і почула молодий жіночий голос, що не привітавшись, почав свій короткий монолог.

- Ніно, це Оксана. Я кохаю Семена, а він любить мене. Не тримайте його, не надумайте перешкоджати  нашому щастю. Не вийде. Не буду говорити довго і хвилюватися. Мені не можна. Я від Семена вагітна.

- Вагітна! Наче обухом вдарило Ніну по голові і затихло в трубці. Вона сіла на ліжко, потім лягла, а в голові стукало безперестанно. Не плакала, а наче закам`яніла, дивилася в білу стелю і нічого не бачила. Їй здавалося, що вона помирає.

Так і пролежала до ранку не зімкнувши очей, а коли задзвенів будильник, автоматично зібралася і пішла на роботу, мов нежива.

- Хто вона, ця Оксана? Де взялася? - роїлися думки цілий день.

Ввечері чоловік не прийшов. Не з`явився ні завтра, ні післязавтра. Ніна ходила, як  мара. Не їла, не спала, ні з ким не розмовляла.

- Ніно Сергіївно! Зайдете до мене через п`ять хвилин, - голос головного лікаря вивів Ніну з німого заціпеніння.

- Так, шановна, завтра відправляєтеся в Ялту. Вам треба відпочити. І ні слова, це наказ.

- То ви знаєте? - зашарілася Ніна і сльози їй виступили на очі.

- Звісно, знаю, що путівка горить, а ви мусите її рятувати. Ідіть додому вже, збирайтеся, вас підмінять.

Ніна бігла містом і озиралася навкруги. Їй хотілося серед перехожих зустріти Семена з Оксаною. Вона їх чатувала вже давно. Тоді б настав час розплати - думала, стискаючи в кишені пляшечку з кислотою. Ідея страшної помсти у неї виникла зразу ж після звістки про Семенову зраду  і не залишала донині.

- Носи яйце під пахвою сім днів і виносиш чортика - згадала бабусині слова, засміялася саркастично і жбурнула пляшечку у перший смітник, що трапився на очі.

Час в санаторії пробіг швидко, без особливих пригод. Ніна засмагла, відпочила тілом, та душа її ще боліла. Вертаючись додому тим самим потягом, зустріла провідника, який, як і минулого разу люб`язно подав їй чаю, білозубо усміхнувшись.

- Ну як курортний роман? Закінчився? - глянув на Ніну оцінююче.

Їй хотілося відповісти грубо, мовляв - Яке тобі діло? - а сама промовила гірко, - Та про що ти говориш? Не знаючи й сама чому заговорила з незнайомцем на ти. А через тиждень Іван з букетом вишневих троянд стояв у неї на порозі.

Швидка мчала до пологового будинку через калюжі, обдаючи перехожих брудною водою і співала свою вічно жалібну пісню. Вітер з дощем шмагав скло, неначе обличчя. В Ніни почалися перейми. Ще вчора вона почула якусь важкість в тілі, дуже злякалася, але Іванові нічого не сказала. Він зараз тримав її руку, неначе пташку. Хухав на неї, зігріваючи своїм диханням, цілував.

- Потерпи, рідна. Трішечки. Зараз все буде добре.

Нінині знайомі лікар і медсестра переглянулися.

- Їй вже сорок. Ризикований вік для пологів. Та добре, що вже хоч сім місяців. Є надія. Та без кесаревого розтину, мабуть, не обійтися...

Ніна розплющила очі. Повіки були важкими, олов`яними. Розглянулася. Під вікном на високому ліжку лежала молода породілля, більше в палаті нікого не було. За хвилину двері відчинилися і гамірні веселі медсестри з хірургічного відділення, де працювала Ніна, немов сороки заскреготали:

- Сонечко! Розумниця! Молодець! Вітаємо!

- А хто?... в мене?

- Хто в тебе, ти не знаєш? Лялька. Син у тебе, щасливице! Нінині очі засяяли. Вона сміялася і плакала, і була найщасливішою на землі від того, що стала матір`ю.

- А ось і козаки ваші. -  Породіллям принесли дітей. Можете встати, підійти до вікна, там ваші татусі зачекалися, - мовила медсестра, що принесла немовляток.

Ніна взяла дорогоцінний рожевощічкий згорточок, притулила до серця.

- Вам допомогти встати? Обережно, ви ще дуже слабкі! -промовила турботлива медсестра.

- Ні, дякую, я сама! - тихо сказала Ніна і підійшла до вікна. Одночасно з нею до нього  підступила і її сусідка по палаті. Це був перший поверх, вікна були невисоко. Під ними стояло двоє новоспечений татусів - Семен та Іван.

„Ляльки " спали...

Раїса Обшарська