A A A
Розмір шрифта: 7 квітня увесь світ відзначив Всесвітній День здоров`я. Тому сьогоднішнє наше інтерв`ю буде з людиною, яка все своє життя стоїть на варті людського здоров`я і врятувала не одне життя. Це - досвідчений хірург, який за свою практику зробив понад 6 тисяч операцій, завідуючий хірургічним відділенням Чортківської центральної районної лікарні і добрий сім`янин - Ярослав Шумка. Цього року він відзначив подвійний ювілей.

 

- Ярославе Павловичу, розкажіть, будь ласка, звідки ви родом?

- Я народився 5 січня 1949 року у селі Залісся Чортківського району у простій селянській сім`ї. Матір звали Марія Степанівна, батька - Павло Федорович, він був на фронті. Батьки все життя пропрацювали у колгоспі. На жаль зараз їх уже немає в живих.

Спочатку я закінчив Заліссянську восьмирічну, згодом - Колиндянську середню школи. Потім поступив до Чортківського медичного училища. По закінченні  був призваний в ряди радянської армії і направлений на службу до Німеччини у місто Постдам. Там я проходив два роки служби фельдшером. Мене, навіть, звідти направили до воєнно-медичної академії в Ленінград, але за станом здоров`я я не пройшов медкомісію. Повернувшись додому, поступив у Івано-Франківський медичний інститут. Вчився добре, вже з третього курсу відвідував хірургічний гурток, а потім після шостого курсу пройшов інтернатуру з хірургії. По закінченні інституту мене направили на роботу хірургом до Чортківської районної лікарні. Спочатку я працював завідуючим відділенням швидкої допомоги, а по сумісництву - хірургом. Потім сім років працював дитячим хірургом, ординатором, а відтак ось уже рівно 20 років працюю завідуючим хірургічним відділенням.

- Коли ви вирішили, що хочете стати лікарем, та ще й хірургом?

- Я вирішив бути лікарем ще в школі. У мене був великий нахил до природничих наук. Чесно кажучи, математичних наук страшно не любив. Мені ще в школі вчителі говорили, що я буду або ветеринаром, або лікарем. Професії мені ніхто не обирав - це був мій вибір. І хоча мої батьки були простими селянами і не мали багато грошей, вони підтримали мене в цьому.

- Ярославе Павловичу, розкажіть про свою сім`ю. Коли ви вперше зустрілися зі своєю дружиною і зрозуміли, що це ваше кохання?

 - Ой, коли відчув, що це кохання?.. (сміється). Моя дружина Марія також із Залісся, тому знаємося з самого дитинства. Ми почали зустрічатися ще до моєї служби в армії, потім листувалися. Коли приїхав додому, поступив до медінституту, а на третьому курсі, коли Марія закінчила вуз, ми одружилися.

Моя дружина Марія Іванівна закінчила Кам`янець-Подільський педінститут і все життя пропрацювала вчителем української мови і літератури. Спочатку працювала в Росохачі, Колиндянах, а потім - в школі № 4 в смт Заводське. Зараз перебуває на заслуженому відпочинку.

- Скільки років ви разом?

- Я одружився у 1972 році. У нас є двоє синів -Олег та Анатолій. Старший син Олег закінчив школу із „золотою" медаллю, а згодом - стоматфакультет у Івано-Франківському інституті, але оскільки у нього проблеми із зором, змушений був перекваліфікуватися на фтизіатра. Зараз працює у нашій поліклініці. Молодший син Анатолій закінчив фінансово-економічний виш. Спочатку працював у казначействі, а потім - в податковій.

Олег має десятирічного синочка Арсена, який навчається в гімназії. Від сина Анатолія ми маємо двоє внуків. Це - Христинка - 8 років та Славик - 6 років, він ходить до садочка, але цього року вже піде до школи.

- Ваші онуки хочуть наслідувати свого дідуся?

Так, Славко постійно ходить до лікарні. Миється і готується разом з нами на операцію. Так він буде стояти й дивитися до кінця операції, як довго вона б не тривала. Коли в садочку їх запитують, хто ким хоче бути,  одні діти кажуть, то- космонавтом, шофером, бізнесменом, а він каже: „Я хочу бути хірургом, як дід" (сміється). І саме основне, що йому ніхто нічого не говорить, це його бажання. Він досить розумний і меткий хлопчик. Та й взагалі усі внуки в мене дуже хороші.

- Ярославе Павловичу, ви вже поважна людина, що, на вашу думку, основне в подружньому житті?

- Найосновніше в сім`ї - це любов, повага, взаєморозуміння та здоров`я, але точно не гроші. Гроші для мене ніколи не були чимось основним. Часто ми бачимо, що люди мають вдосталь грошей, тільки б но жити, але толку з цього всього немає. І, на мою думку, людина сама повинна заробляти свої гроші. Тільки тоді вона їх цінує.

І, звичайно, дуже важливим є здоров`я в сім`ї. У нас з цим якось, на жаль, не дуже. Моя жінка хворіє. Я п`ять років тому переніс операцію на серці, пройшов реабілітацію і слава Богу, ще працюю. Я дуже вдячний лікарям клініки Амосова, тому що вони подарували мені друге життя. Там усі професіонали. А це я ціную найбільше.

- Які якості, на вашу думку, повинна  мати людина, аби стати хорошим хірургом?

- По-перше, потрібно бути грамотним, по-друге, любити цю роботу, а по-третє, - бути холоднокровним і вміти приймати рішення у дуже складний момент і в короткий час. Якщо ти не можеш прийняти рішення, коли йде питання між життям і смертю пацієнта, щось прогавив, то це не твоя робота. Ось вчора у нас був випадок: поступив чоловік зі шлунковою кровотечею. Усе ніби було добре, кровотечу зупинили, але через деякий час проблеми почалися знову. Якби ми прогавили хоча б одну годину і не взяли його на операцію, було б вже пізно. А в цього чоловіка, до речі, п`ятеро дітей, дружина, сім`я бідна. Він не лікувався, тому що не було грошей. Зараз в основному такі бідні люди до нас і поступають. Тому що багаті їдуть лікуватися у дорогі клініки, а на нас лягає основний тягар - лікувати таких . І нам потрібно їх любити. Інші зневажають їх, думають, що це „сміття". А  потрібно любити усіх. Часто привозять до нас  людей дуже занедбаних, від них тхне, але ми відмиємо, оперуємо. Та й такого потрібно ще десять раз виходити і часом, якщо немає що дати з ліків, то хоча б сказати лагідне слово. Іноді треба навіть піти да начмеда і попросити якихось медикаментів для цієї людини. І я хочу сказати, що нам ще ні разу в такому не відмовили, хоча грошей дійсно немає.  Такого не було, щоб хворий залишився без допомоги або ж комусь відмовили в операції. Коли до нас привозять  бідних, одиноких людей, то, принаймні, на першу добу, аби вивести хворого з важкого стану, ліки дають, а дальше - спасайся сам, як можеш. Але ми не винні в цьому, бо хоча в Конституції написано, що медицина в нашій країні безплатна, то в житті все зовсім інакше. Ось нещодавно у нас була одинока паралізована жінка, 58 років. У неї нічого немає. Тоді якраз чергував лікар Гурський. Він мені зателефонував вночі і сказав, що потрібно оперувати, а немає за що купити ліки. Ми подзвонили до головного лікаря і нам все дали. А потім - не знаю, будемо шукати якихось сусідів, когось просити, щоб дали гроші. Основне, що врятували людині життя. А все інше потім якось вирішиться.

І взагалі, на мою думку, потрібно завжди бути людиною. Бо лікар, який є комерсантом, і вимагає у хворого гроші, то не лікар.

- Ярославе Павловичу, ви вже 20 років працюєте завідуючим хірургічним відділенням. Чи можете порівняти, коли було легше працювати?

- Найлегше було працювати за радянської влади. Я давав назначення і медсестра видавала ліки, імпортні ліки хворі часом купляли самі. А ось, коли Україна стала незалежною, в хід пішли купони, то був найкатастрофічніший період. Нічого не було. Ми самі ходили і все вишукували, випрошували. Останні два роки також було більш-менш нормально, але, коли розпочалася криза, стало трохи гірше. Аптеки підняли несусвітні ціни на ліки. Ось приведу приклад, такий препарат - пілобакт, раніше коштував 30 - 40 гривень, а тепер - 180. Як той народ може купити собі медикаменти? Через це у нас тепер проблема - хворих у відділі мало, тому що люди не мають грошей на лікування, а приходять, коли вже край.

У нас в лікарні ситуація з діагностичним обладнанням непогана. Місцева влада нам допомагає всім, чим може.

І ще одне основне питання, яке я хочу зачепити - алкоголізм. Це катастрофа! Ніхто з алкоголізмом в нашій державі не бореться. Горілку продають будь-де і будь-кому. Подивіться, усі села спиті. А результат цього всього - цирози, кровотечі, панкреатити. Я вважаю, що це питання потрібно поставити на державному рівні. А не просто залишити все як є  - п`ють, і добре, аби багато не виступали. Маємо безліч панкреатитів, панкреонекрозів. Колись це була рідкість, тепер від цього вмирає багато молодих хлопців. Зараз кажуть, що будуть підвищувати ціни на алкоголь, і люди будуть пити різні сурогати, одеколони. І знову буде біда. Потрібно якось піднімати культуру людей. Колись була дуже сильна санпросвітня робота. Ми їздили по селах, читали людям лекції. Сьогодні вже не так. Ставлення до влади у всіх негативне. Люди розчарувалися і вже не вірять нікому, навіть на вибори вже ніхто не хоче йти.

- Чи приходять до вас люди із тяжкими ускладненнями, які спочатку ходили до знахарів, а вже потім звернулися до лікарів?

- Звісно, що приходять, коли вже стає гірше. Ми намагаємося допомогти чим можемо, і проводимо роз`яснювальну роботу. У нас в лікарні є багато нового устаткування - маємо нове УЗД, рендгенапарат та інші. Маємо лапароскоп, якого немає ніде в окрузі. Операції практично проводяться безкоштовно, за рахунок лікарні. Хворому потрібно лише купити ліки.

Необхідно навчити наших людей, як в капіталістичних країнах. Там слідкують за своїм здоров`ям і часто відвідують лікарів навіть для звичайної перевірки. А наші люди часто спочатку сидять вдома, приходять запущеними, вже коли їм стає дуже погано.

- Ярославе Павловичу, яких людей ви б хотіли згадати, з якими вам довелося працювати?

- Найперше хочу згадати нині покійного Гуменюка, колишнього завідувача хірургічним відділенням. Він навчив мене всього. А також - Понамаренка, І.Гурського, останній ще й досі працює у відділені, Бочара, Фльорківа, Гончарика. Усі вони були і є професіоналами та дуже людяними людьми. Мене ще Гуменюк вчив, що ніколи не можна радіти, що в тебе все добре, а в когось - ні. Необхідно співчувати чужій біді і чим можеш допомагати.

Зараз працюють молоді хірурги, які мені дуже допомагають. Особливо ти знаєш, що найважче - це нічні чергування. Взагалі для кожного хірурга дуже важкою є саме ургентна хірургія. Тому, аби підготувати пацієнта до операції, потрібно багато аналізів, консультацій... На це йде часом ціла ніч, а на ранок потрібно йти на роботу. На це також йде багато здоров`я.

- Чи відчуває хірург хвилювання перед операцією?

- Ну, молодий, звісно, відчуває, а вже такий, як я - ні. В хірургії дуже важливо побороти той бар`єр, коли хірург боїться оперувати пацієнта. Якщо він того бар`єра не пройшов, то вже ніколи не буде хірургом, тоді потрібно перекваліфіковуватися. Хірург повинен робити більше 100 операцій на рік. Я, як завідувач, роблю більше 200 - 250.

І ще основне для хірурга - це контакт з хворим і родичами. Потрібно наперед пояснити рідним ситуацію.

- Що ви відчуваєте, коли рятуєте життя?

- Нічого. Я думаю, аби врятувати хворого і все зробити правильно, щоб, якщо, не дай Боже, щось сталося, до мене не мали претензій патанатом та прокурор (сміється), і щоб сумління було чистим. Загалом все проходить добре, але це життя, і бувають різні випадки. Іноді хворий наче у нормальному стані, але на операційному столі помирає. Тому що, коли, приміром, стався інфаркт, тромбоемболія, я не Бог і такими речами не керую. Іноді люди кажуть: „Дякую вам, лікарю, бо ви зробили все, що могли", а буває, що усяко ображають. Що поробиш? Така наша робота.

А взагалі я хочу сказати, що у кожного лікаря бувають якісь ускладнення, помилки. Адже ми не роботи, кожен може помилитися. І людина - то не машина, її не розбереш і не подивишся зсередини. Помиляються усі, але не всі визнають своїх помилок. Основне, приймати ці помилки і виправляти їх.

- Як ви любите відпочивати у вільний час? Чи є у вас якесь улюблене місце? Які маєте хоббі?

- Я дуже люблю гори. Колись в молоді роки їздив на море, але тепер щороку їжджу на три тижні в Закарпаття. Там набираюся заряду на півроку. Улюблене місце відпочинку - санаторій „Карпати", який знаходиться між Мукачево і Свалявою. Сам санаторій розташований в замку. Це дуже гарне місце.

За хоббі можу сказати, що я дуже люблю тварин. У мене вдома є пес Рекс та кіт Рижик. Раніше ми мали 8 котів, але я змушений був їх пороздавати, тому що в хаті живуть діти. А ще дуже люблю природу. У мене біля хати посаджено 110 дерев. Вони нічого не родять, але я от так прийду додому, подивлюся, ось там брунька вискочила, там - листочок, і мене це дуже заспокоює. Моя дружина сміється: „У нас купа дерев, але яблука ми ходимо купляти" (сміється). Також люблю ліс і загалом подорожувати з дружиною.

- Які якості найбільше цінуєте в людях?

- Правдивість, дружбу і взаємоповагу. Я не люблю брехливість в людях, а також -п`яних, на яких у мене алергія, і задавак. Вважаю, якщо людина дійсно чогось варта, то вона ніколи не буде дерти голову догори. Насправді усі великі люди дуже прості.

- Ярославе Павловичу, наша газета вийде на Всесвітній день здоров`я. Що б ви хотіли побажати нашим читачам?

- Хочу побажати читачам перед Пасхою щастя, взаєморозуміння і здоров`я. Останнє є найосновнішим. Як є здоров`я, то буде і все інше. Адже не гроші, а здоров`я визначає добробут народу. Хочу, щоб наші люди вчасно зверталися до лікарів, тому що часом приходять пізно. Якщо є якісь болі в животі потрібно негайно піти до хірурга.

А також хочу побажати, щоб наші люди трималися, підтримували одне одного. Я вірю, що ця криза мине і в нашій країні  настане краще життя.

Вікторія Іванців