Біда не приходить сама

Галя прокинулася рано-вранці. Сон не брав, Чортків ще спить. Циферблат годинника вибивав 5 годину ранку. Сіла на ліжку. Крізь вікно висвідчувалися зорі, що встеляли передранішнє небо. Збиратися на роботу і займатися домашніми справами щось рановато. Жінка взяла до рук вервичку і стала пристрастно молитися...

В цей час ранішню сутінь Шманьківців прорізав крик про допомогу. Голос доносився від озера. Цей час Ігор уже не забуде ніколи. У біду потрапив він та його товариш Володя... Володя загинув. Молодий чоловік усе це бачив на власні очі. Цього він не забуде ніколи, - подумав Ігор несміло, вглядаючись у простір білої як сніг стелі лікарняної палати. Бо він тут, нехай у реанімації, а Володю днями односельчани відправлять у останню путь.

-Ваш син народився в сорочці, це просто диво, що він врятувався, значить буде жити, - почула Галя крізь невидиму завісу болю голос лікаря.

Диво?.. Боже, а що могло бути? Невже я могла вже не побачити свого Ігорчика? Нехай йому ледь за тридцять, але для кожної матері дитина довіку залишається дитиною. Як могла маленька онучка Світланка залишитися без батька, який її просто обожнював, гладив неслухняні кудрики-хвильки... А невістка Оксана?.. - думки роїлися одна біля одної, як непосидючі бджоли і глибоко ранили душу Галини. Вона сама ще досить молода жінка, але уже вдова, не може отямитися через передчасну смерть чоловіка. Але в останнього була підступна недуга, з якої мало хто виходить. А тут - її молодий син.

Галя вже не знала за що більше болить її душа, бо всередині себе відчула зболену рану жінки-матері. А як же Володина мама, котра, маючи вдома чоловіка-п`яницю, усю свою любов і надію вклала у сина. Володя у свої 27 літ був справжнім господарем, усе вмів зробити власними руками, навіть столярував. Бідна жінка не могла натішитися сином, думала, що нарешті прийшло до її хати щастя. Прийшло. Та не надовго...

Біди ніхто не сподівався

Ігор, одружившись, жив з сім`єю у селі Оришківці Гусятинського району. Одного дня прийшов до нього сусідський хлопець Володя. Володя був головним годувальником у родині, то ж думки у хлопця все роїлися довкола цього. Він уже не раз подумував про те, що можна наловити багато риби на ставі у Шманьківцях, але не мав ні автомобіля, ні човна, щоб цю ідею втілити в життя.

Відтак Володя став настирливо просити Ігоря, щоб поїхати на риболовлю.

- Ти що, Володю, - спочатку пручався Ігор, - так рано вставати, холодно. Та навіщо нам тої риби?

- Давай поїдемо, ти побачиш, там можна впіймати щуку величиною аж по лікоть, - просив Володя і Ігор здався.

Хлопці приїхали до озера в Шманьківці Чортківського району. Було темно. Накачали повітря у гумовий човен і поплили на середину озера, де вони вважали є найбільше риби. Вони й спочатку не помітили як гострі кути криги прорізали човна? і він став дуже швидкими темпами спускатися, немов танути. Володя узявся плисти. Але вранішній морозець покрив плесо озера тонесенькою кірочкою льоду. Ігор бачив на власні очі, що вода цілком не тримала його товариша, холод сковував усе тіло. На його очах Володя - бився-бився руками по водяній згубі, але не врятувався. Пішов на дно.

Спочатку Ігор не міг зрозуміти, що це відбувається: наче кадри з кінофільму „Титанік". Тут - реально. І реально та жахливо настільки, що у це складно повірити. Невже це все зі мною? Ігор став несамовито кричати, просити про порятунок.

А рятівники - герої

Ігор з останніх сил скрутив рештки уцілілого човна в такий спосіб, щоб затиснути повітря і обома руками вхопився за своєрідне рятівне коло, точніше - рятівний шар. Так він протримався цілу годину. Проте це було неймовірно складно - руки терпли, а усе тіло - ноги, туловище дерев`яніли, не слухалися. Але дати собі послаблення - значить загинути у цю передранішню темінь і в цих невблаганних холодних хвилях озера. Він тримався, набирався сил і кричав. Незважаючи на цю ранню пору збіглися мешканці села. Видно уже звикли до подібного. Відтак молоді хлопці, імена яких Ігор наразі не знає (зараз він лежить у лікарні), стали плисти до нього таким же гумовим човном, піддаючись небезпеці. Ігор бачив? як один чоловік рубав молотком лід і човен таким чином просувався далі. Рятівники були уже біля ymjuj. На серці в молодого чоловіка трішки полегшало. Але... Але ноги Ігоря заплуталися у рибальських сітях... То ж хтось зателефонував до рятувальної служби. Але коли служба прибула на місце, Ігоря вже на той час витягли з води місцеві хлопці. Так-так, ризикуючи власним життям, незнаючи навіть хто потрапив у біду, ці люди визнали своїм обов`язком врятувати людину...

Тепер Галя знає, що саме в той момент, коли вона взялася за вервичку, її син боровся за життя, і Божа сила та молитва матері врятувала його.

Сказати, що Галя спочатку плакала? Ні. Спочатку мобілізувалася, бо треба було розтирати обморожені ноги сина, боротися за його життя. А потім - потім так хотілося плакати і ридати на цілий світ. Але жінка знала кому має дякувати. Тієї п`ятниці вона одразу пішла до церкви на Хресну Дорогу. І молилася, молилася щиро і заповзято, дякуючи Господу і тим ще невідомим хлопцям із Шманьківців.

P.S.: З етичних міркувань імена  змінено.

Олександра Іванців