01.04.2009 - Піду до ворожки...

Думки читача

Піду до ворожки і спитаю її, чи вона знає, що буде далі з нашою Україною. І не звинувачуйте мене у марновірстві, бо просто, споглядаючи на сьогоднішню ситуацію у нашій політиці, навіть не знаю, хто може дати якусь передбачливу відповідь, коли жити не дає таке двовладдя, сварки. Доводять Україну до краю погибелі. Не знаю хто що з політиків мав на увазі, коли голосували за парламентсько-президентське правління, як  в президента забирали багато повноважень, а потім ще забирали решту тих повноважень, коли вже голосували за Закон „ Про Кабінет Міністрів". Вважаю, що не про Україну думали, а про особисті інтереси. Щоб показати, що президент не може навести лад, а вони такі мудрі, що на словах зразу все поставлять на свої місця. Аж смішно. Бо здавна відомо, що як дві господині в хаті, то хата не метена. Всі знали, що ладу не буде. Але від цього страждаємо ми, прості люди, а не вони. То чи потрібні нам такі політики, які не думають про народ держави, якою вони хочуть керувати? А ще виступають на передачах „Майдан", „Свобода слова", „П`ять копійок" і розказують байки, б`ються в груди, що думають про народ, про державу. І роблять це тупо, непрофесійно, завідома брешуть, думають, що ми нічого не пам`ятаємо, ніби народ бездумне стадо. Така зневага до людей просто шокує, вони навіть не знають, що насправді робиться в державі, надто далекі вони від народу. Тільки час від часу Катя Осадча у програмі „Світське життя" показує їх реальне обличчя, те чим вони насправді живуть і чим думають.

А тим часом віруючі звертаються з молитвами до Бога, щоб Він вислухав їхні молитви і не дав пропасти у ярмі. Інші, яких дуже мало, борються за її волю, долю і лад, а ще більша частина - ревно плаче за минулими часами, забувши про ті проблеми, які були тоді. А тоді народ , перефразовуючи відому пісню співав: „Широка страна моя родная. Много в ней тюрем и лагерей. Я другой такой страны не знаю, где так рабски стонет невольный человек...". Рабів, хоч годували, а „страна родная" морила свій власний народ голодом, вивозила люд в Сибір на „стройки комунизма", де той люд ставав каліками, тисячами гинув. „Хто не пам`ятає минулого, той не вартий майбутнього", - казав хтось з відомих і мудрих. І цим послуговується весь світ. Тільки нам вороги України кричать, що всього цього не було. Я вважаю, що кожен у вільній країні може мати своє переконання, але в жодному разі не зневагу до народу і держави, у якій живе, а тим більше з таким багажем пертися до влади і користуватися пільгами тої держави, жити на шиї її народу. Так, на шиї, бо що вони виробляють, які податки сплачують, де набрали великих статків?! Граються на амбіціях тих, хто тужить за минулим, але навіть не думають про них, тільки використовують їх у своїх цілях. Україна переживає сьогодні тяжкі часи. Хто як хоче, той по-своєму й командує: одному недовподоби один міністр, іншому - другий, а на трибуні у Верховній Раді - перепалки, бійки. Аж гидко дивитися. Ні розуму, ні культури. Дичавіють.

Я вже старша людина, і на своєму довгому віку ще не можу зрозуміти, що твориться в рідній Україні. Навкруги злодійство, корупція, хабарі. Це що цирк, комедія чи справжній злочин проти власного народу?

За своє життя я впродовж 16 років ходив у плавання. Мене дивує, як це так в Сомалі пірати тримають на колінах увесь світовий флот, нападають на судна, тримають в полоні моряків, вимагають за них великий викуп. Хоча в даний час там знаходяться військові кораблі різних великих держав. Але пірати все одно продовжують свою чорну справу... Так і в державі багато злочинців і ніхто з ними не може дати собі ради. Тільки чуєш по телебаченні або читаєш у газетах - того обікрали, у того вимагають непомірний викуп, виривають у перехожих з рук сумки, грабують, гвалтують і старих, і малих, і рідко правоохоронні органи можуть знайти справжніх винуватців. Часом людина відсидить, втратить здоров`я, а потім здогадаються, що винен хтось інший.

Наша молодість зазнала немало горя - з 1939 по 1945 роки різні війни, страхи, які не покидали нас ні вдень, ні вночі. Та коли Господь допоміг нам дожити до старості, знову повернулися до нас тяжкі часи. З болем в серці дивишся, як самотні немічні люди в забутих селах чи містах у постійній боротьбі за виживання. Часом без опалення  у холодну зиму. І це плата за те, що вони увесь свій вік тяжко пропрацювали, втратили здоров`я? Держава не дбає ні про молодих, ні про старих людей. І добре, коли в сім`ї всі здорові, а як ні - то не дуже й чогось доб`єшся, часто коло одної біди користають десять і Бога не бояться. Ось Ірена Кільчицька, помічниця Чарновецького, хвалиться на всю Україну, як вона засадила в тюрму бідну жінку, яка у відчаї за свою хвору дитину просила гроші на її лікування, але від імені Кільчицької. Певно жінка була й на прийомі у Кільчицької і їй відмовили, бо дуже швидко встановили особу, без зайвих сумнівів. Тільки чому не допомогли, чому не поспівчували? Чому штовхнули людину на крайність, адже вона мама? І чому правоохоронні органи не поцікавилися, що, почувши ім`я Ірена Кільчицька, усі  поспіхом перераховували кошти на благодійність, на рахунок для дівчинки на лікування, а без цього раніше і слухати не хотіли?

Народу вже так набридли пусті слова, перепалки політиків, що ніхто вже не хоче слухати як вони обливають один одного брудом і нічого не роблять для покращення рівня життя народу. Ніхто нічого не каже, що з кожним днем  все дорожчає, що рівень життя людей падає і народ вже не спроможний нести на своїх плечах цю непосильну ношу - наш політичний бомонд.

Я особисто дякую Богу, що на 80-му році дав мені добру пам`ять, непогане здоров`я, щоб міг ходити і нести свій хрест до останніх днів, але болить мені душа за моїх дітей, онуків і наш український народ.

Роман Крижанівський,

 пенсіонер