Доля не раз закидала цю людину в різні кутки світу. Він пройшов через все, навіть, через пекельний Афганістан, звідки мало кому пощастило повернутися, а ті, що повернулися, назавжди нестимуть цей невгамовний біль у своїх серцях. Леонід Підручний, - тепер комісар Чортківського райвійськкомату, - його фах - бортовий технік гелікоптера. Сьогодні він розповідає нам про свою життєву стезю.

Це інтерв`ю присвячується усім українцям, що пройшли горнило Афганістану, а це - кожен четвертий з тих, кого радянська машина відправила на цю війну і ,до слова, кожен четвертий, хто загинув у цій війні, - також українці, а також тим - хто сьогодні стоїть на захисті держави - України.

- Леоніде Рішардовичу, наше інтерв`ю вийде до Дня Збройних сил України. Скажіть, будь ласка, скільки років ви віддали армії?

- Я відслужив 25 років - цьогоріч це вже ювілей. Після такого терміну можна йти на пенсію.

- Чи не виникало у вас розчарування, що ви все своє життя віддали військовій службі?

- Тут почуття двоякі. Адже, так, було певне розчарування, в тому сенсі, що я відслужив 25 років в армії, маю звання підполковника, комісара, служив у Афганістані, але й донині держава мені не дала квартири. Хоча в принципі, я не шкодую, тому що через армію мав змогу трохи поїздити по світу, навіть за радянських часів, і подивився, як живуть люди.

- Пане Леоніде, куди вас доля закидала впродовж усіх років вашої служби?

- Я починав свою службу із Забайкалля, у місті Нєвчинськ, куди колись висилали декабристів. Це був такий регіон, куди люди потрапляли на все життя і не могли звідти виїхати. А  „спасло" чи не „спасло", не знаю, як правильніше сказати, те, що мене направили до Афганістану, після якого я міг обирати місце служби.

Та загалом, місто Нєвчинськ, мені дуже подобалося. Там дуже гарна природа і золотоносна річка Мєрча. А золотоносна вона тому, що на березі є золотий пісок, коли його відмити, то були такі маленькі крупинки золота в розмірі з макове зернятко. Хоча в основному там довкола одні тюрми. Але саме місцеве населення ставилося до нас дуже тепло. У Нєвчинську було дуже багато насильно вивезених переселенців саме із Західної України у 1939 - 1940-х роках.

- А як вони сприймали саме вас, що ви родом із Західної України?

- Чудово. Хоча я вільно розмовляв російською мовою, але акцент таки зберігався. А так як я ще й заядлий рибалка і часто ходив рибалити на річку Мєрчу, то одного разу познайомився із одним дідом, який був родом із Копичинець. Це був досить здоровий чолов`яга, та, коли дізнався, що я із Західного регіону, а ще й з Чортківського району, - заплакав. Ми дуже здружилися разом. І ці два роки, що я там служив, а у мене на той час вже був маленький син, він носив мені молоко. Українську мову він вже майже забув, тому що йому не доводилося спілкуватися українською. Його дружина була місцевою, росіянкою. Я його запитував, чи не хоче він поїхати назад в Україну, адже на той час вже була Горбачовська перебудова, але він сказав, що всі його рідні повмирали тут, діти повиростали, а на Україні вже практично нікого не залишилося.

Пам`ятаю, він був дуже хорошим господарем. І що мені взагалі згадується, що у всіх переселенців, особливо із Західної України, були огороджені подвір`я, хлів, спеціальні загороди, де зберігалося сіно. На відміну від місцевих жителів, яких називали „печі", - куди ввійшов- туди й вийшов, ані огорожі, ані хліва. Наші українці тримали якусь худобу, але вона жила в стайнях, доглянута, а в місцевих корова цілий рік жила на вулиці і сама собі паслася, тому що снігу там завжди було мало. Українців було одразу видно - вони хороші господарі. Це спочатку, як я лишень приїхав, думав, що просто одні живуть багатше, а інші - бідніше. Але в радянські часи усі жили в основному одинаково. Тому потім я вже розумів хто є хто і бачив, де українці, а де - місцеві.

- В яких військах ви служили?

- Я служив в армійській авіації вертолітником. За професією - бортовий технік вертольота БІ-8 МТ - це транспортно-бойовий вертоліт, який в Афганістані займався, як бойовою підтримкою, так і вивозом поранених, „грузу 200" (загиблих). Ми возили все - медикаменти, продукти, поранених, перевозили афганців, доводилося усе робити. Це було дуже небезпечно, адже вертоліт - це така машина, яку дуже легко збити, а в афганців на той час вже були доставлені американські стінгери, які збивають гелікоптери. Але, можливо через те, що ми були молоді, ми не так боялися і думали радше не про те, що це небезпечно. Тому що вертоліт, коли його вже збили, горить 3 хвилини і тоді вже все рівно. Ми усі були там молоді, більшість з нас була одружена, і найстрашніше було те, що могли б ніколи не побачити своїх сімей. Саме в цьому аспекті було дуже важко. А ще - боялися повернутися додому каліками, аби не бути обузою рідним.

- Скільки вам тоді було років, коли ви потрапили в Афганістан?

- Мені тоді було 22. Пам`ятаю, що наше командування дуже добре до нас ставилося. 70 відсотків в нашому полку - становили українці. Звісно, були й росіяни, але більше - з України, особливо із західних областей. Але так вийшло, що в себе в ескадрилії лише я один був із Західної України.

Після Афганістану нас направили в Білорусію, під Кобрі. Там я відслужив майже два роки з 1989 року. А потім у 1991-му по поїхав у Німеччину, де також працював по своїй спеціальності, літав. Коли ми приїхали туди з Радянського Союзу, то у нас склалося таке враження, що ми потрапили в казку, тому що у нас був повний розгардіяж, нічого не було. Я служив у місті Братіс, недалеко від Лейпціга. Дуже красиве місто! Неподалік є відома в світі Дрезденська галерея. Я спеціально туди їздив, аби подивитися. Було дуже цікаво. Звісно, я вже до того був в Ермітажі, ще навчаючись в Ленінграді, але Дрезденська галерея мене потрясла. На вихідні нам дозволялося поїхати з сім`ями в місто, тому ми досить частенько туди їздили.

- Яке було ставлення до вас корінних жителів, німців?

- Це вже був період розпаду Радянського Союзу. Приємно згадувати, як добре нас сприймало місцеве населення, особливо старші люди. Вони були досить миролюбиві. А ось молодь ставилася до нас досить негативно. Вони сприймали нас як загарбників, а не визволителів. Іноді, коли зустрічали на вулиці жінку, могли і нахамити, і бризнути з газового балончика в очі. Але в загальному, враження від Німеччини залишилося позитивним.

Після цього мій полк підпав під переформування, і у 1992 році я потрапив в Алакурке, під Мурманськ, Заполярне Коло. Я на той час вже об`їздив майже весь Радянський Союз і пів-Європи, але такого бардаку, як там, ще не бачив. Це був жах! Там було дуже багато колоній, але якщо порівнювати Нєвчинськ й Алакурке, то це зовсім різні речі. Такого страшного алкоголізму я ще ніколи в житті не бачив. Пили всі по страшній силі: і жінки, і чоловіки. Нас, військових, звісно, не чіпали, але кожного дня були якісь бійки, і билися також всі на купу. У мене звідти залишилося дуже погане враження.

- Скільки часу ви там провели?

- Я там був півроку, потім пішов у відпустку й поїхав до Чорткова. Мій батько дуже настоював на тому, щоб я перевівся додому. І чесно кажучи, з цим переводом у мене були дуже великі проблеми.

- А вам особисто хотілося в Україну?

- Так, звісно, хотілося вже мати якийсь свій куточок. Там, в Алакурке, нам фіни побудували військове містечко, давали квартири, але мені там не подобалося. Я боявся навіть везти туди дружину з дітьми, тому що там була всяка п`янь. Переводитися в Україну довелося з великими потугами. Це забрало приблизно три місяці і мого здоров`я, і нервів, і всього. Але згодом все вийшло нормально і після цього я перевівся в місто Самбір Львівської області, смт Калинів. Там були два вертолітних полка. Один зараз ще залишився, а другий розформували. Я прослужив там до 1995 року, але згодом за станом здоров`я довелося піти з льотної служби і мене направили у систему військкоматів. Був начальником другого відділення у Мостиську, Львівської області, це на границі з Польщею. Там прослужив до 1999 року, але кожного все-таки завжди тягне додому. В Росії завжди тягнуло в Україну, до своєї великої Батьківщини, а в Україні - до Чорткова або хоча б до Тернопільської області. Так я згодом потрапив до Заліщик, начальником другого відділення. Дослужив до 2002 року, а потім - наш військкомат розформували і мене нарешті перевели до Чорткова.

- Скільки вам вже було років, коли ви повернулися до Чорткова. Як довго вам довелося добиратися додому?

- До Чорткова я добирався з 1996 по 2002 рік! Три роки прослужив начальником другого відділення, а потім мені запропонували посаду комісара, на що я погодився і практично не шкодую. Хоча зараз важко керувати, тому що практично доводиться вирішувати безліч господарських питань. А ще я все життя пропрацював у чоловічому колективі, а тут - більш жіночий. Доводиться бути великим психологом (сміється). Як на мене, то жіночим колективом керувати важче, тому що, дійсно, як то кажуть, жінка є не передбачуваною. Але в колективі у нас склалися дуже дружні стосунки. Тут працюють люди, які в цій справі мають великий досвід, і кожен добре знає свою роботу. І взагалі, я вважаю, що наш колектив дуже добре справляється зі своїми завданнями.

- Леоніде Рішардовичу, зараз ми стоїмо на рубежі створення контрактної служби, але ще діє й строкова. Чи хочуть сьогодні молоді хлопці йти в армію?

- З контрактною армією зараз проблеми, тому що дуже мале грошове забезпечення. Хоча хлопці, особливо з сіл, хочуть йти до нас в частину. І через 2 - 3 місяці, після прийняття на службу, розчаровуються, адже зарплата невелика, житла немає. Щодо контрактів, то, на мою думку, якщо наша держава буде так фінансувати, як вона це зараз робить, то навряд чи ми колись перейдемо на контрактну армію. Це станеться ще не скоро.

Щодо строкової служби, то був період, коли юнаки не хотіли йти, але останні два роки спостерігається така тенденція, що багато хлопців з вищою освітою намагаються різними шляхами потрапити до армії, тому що це дає їм перспективу служби в правоохоронних органах, податковій та приватних охоронних структурах. Лякаються армії не так хлопці, як їхні батьки, особливо ті, що на заробітках за кордоном. Я, наприклад, дав свого сина до армії. Мій батько також був кадровим військовим.

Звісно є хлопці, які раніше певним чином ухилялися від армії, багато з них виїхало за кордон, ми їх розшукуємо, і в цьому нам дуже допомагає новий начальник міліції Б.Юрчак. А таких, що за станом здоров`я чи за фізичними показниками не підходять для служби, ми подаємо в резерв, і вони часто ображаються. А є такі, що надивляться різних фільмів, як, наприклад, „Рембо", і також хочуть служити в десанті, але там нема кому - якихось 150 сантиметрів, і то „з тумбочкою". Вони також дуже ображаються. Тому я дав одному термін один рік, щоб їв моркву і ріс (сміється).

- Пане Леоніде, розкажіть тепер про вашу сім`ю.

- Дружину звати Тетяна. Ми разом з 1985 року. Старшого сина - звати Вадим. Він пішов по моїй стезі. Служив в пограничних військах у Великих Мостиськах кінологом. Він завжди хотів бути пограничником, але ця робота є дуже важкою і досить відповідальною. Тому я хотів перевірити, чи він це зможе. Вадим прослужив півроку, а потім перевівся там на контрактну службу. А згодом написав рапорт і вступив до Хмельницької військової академії, зараз навчається на 2-му курсі.

Молодша донечка Оля, названа в честь моєї мами, навчається у 10-му класі школи № 7. Поки що не оприділилася в житті, але також хоче вступати, як син, в Хмельницький.

- Як ви зустрілися з дружиною?

- Ми разом вчилися в школі № 4 у смт Заводському. Перший раз ми зустрілися на вечірці до Нового року. Я на два роки старший. Потім ми трішки розійшлися, тому що вона поступила в Чернівецький кооперативний технікум, а я до Ломоносівського військового училища. Але ми переписувалися і ще досі зберігаємо цілий чемодан наших листів. Приємно перечитувати їх знову.

- На скільки часу розійшлися ваші долі?

- Майже на три роки. Але ми побралися дуже рано. Батьки були шоковані, особливо батьки дружини, тому що мій батько був військовим і він мені сказав: „Це твоє рішення, сину. Я в вашу сім`ю пхатися не буду". Потім у нас з`явився Вадим, а через сім років - Оля.

- Леоніде Рішардовичу, ваша дружина завжди й усюди йшла за вами?..

- Так, вона була зі мною всюди, крім Афганістану. У нас були різні ситуації, коли навіть не платили грошового забезпечення, доводилося й підробляти. Сподіваюся, що наша держава колись таки обернеться до нас лицем. Пора вже згадати афганців, які в молодому віці потрапили в це пекло, зовсім не по своїй волі, отримали психологічні травми, щоб їм дали хоч якісь квартири, путівки на лікування. Ось ми будуємо свій пам`ятник, коштів немає. Великий внесок здійснив голова спілки афганців М.Заблоцький, який бігає і жебрає гроші, де тільки можна, тому що влада  тільки обіцяє . Нам спочатку багато чого наобіцяли, а як прийшлося до діла, - то ми робимо все власними силами.

- Пане Леоніде, ви говорили, що є заядливим рибалкою. Кажуть, що рибалки - „тихо помішані". А що вас приваблює в цій справі?

- По-перше - це спокій. На роботі мені доводиться багато спілкуватися з людьми. Рибалка - це, коли я тихо собі кудись поїхав, мене ніхто не бачить, не чіпає. А те, чи риба клюне, чи - ні, не має значення. Часто ходимо на річку, ставки в Товстеньке, Скородинці, буває разом з сім`ями з ночівками.

- Що ви ціните в людях?

- Перш за все - порядність і чесність. Це я ціную більше в чоловіках. А в жінках - відкритість, почуття гумору, своєрідний жіночий шарм, тому що кожна жінка по-своєму - красива, і некрасивих жінок практично не буває.

- Пане Леоніде, що б ви хотіли побажати усім захисникам Вітчизни напередодні їхнього свята?

- Знаєте, я б не так хотів побажати захисникам, як їхнім дружинам та подругам. Дорогі жінки, не забудьте привітати своїх мужчин зі святом, тому що вони цього варті. Повірте.

Вікторія Іванців