Сьогоднішнє наше інтерв`ю з досить молодою, але відомою на теренах Чортківщини сім`єю Юрієм та Людмилою Майдаників. Мабуть, безпосередньо без їхньої участі та їхнього маленького сина Дмитрика не проходить жоден концерт у Чортківському районі. Юрій Майданик - аранжувальник у Чортківському районному будинку культури ім.К.Рубчакової, а також регент у селі Улашківці та Заболотівка. Його ще називають „золотим акордеоном Чортківщини". Людмила Майданик - солістка-вокалістка з прекрасним альтовим вокалом. Про свій творчий шлях та життєві враження подружжя розповідає усім нашим читачам газети „і плюс".

- Пане Юрію, ви раніше працювали в дяківській академії?

- Так, я працював там з 1999 по 2005 роки. У нас тоді були дуже добрі стосунки з колишнім ректором Володимиром Михайловичем Терещуком. Світла йому пам`ять. Це була особлива людина. Він вкладав свій досвід не лише в студентів, а й у молодих викладачів. Я багато від нього почерпнув для себе.

- Де ви навчалися?

- Ю.: Ми з дружиною навчалися на одному курсі музично-педагогічного факультету Чернівецького національного університету ім.Федьковича. А познайомилися ще під час навчання у Чортківському педучилищі ім.О.Барвінського. Правда стосунки наші почали розвиватися вже у Чернівцях, згодом це переросло у подружнє життя.

Після закінчення університету ми пішли разом працювати тоді у Чортківське дяківське училище, яке згодом стало академією. На той час в училищі був досить відомий хоровий колектив, з яким ми їздили по всій Україні.Через півроку, коли я прийшов на роботу, мене назначили керівником цього хору і довелося готуватися до Києва на звіт, представляти Тернопільську область. Тоді ми відкривали звіт молитвою "Вірую". Це було для нас дуже велично. Після цього, нас помітив відомий в Україні режисер різних концертних дійств Євген Ваврик, родом з Тернополя. Він запровадив нас у турне благодійних концертів по Україні з нагоди 2000-річчя від Різдва Христового, то була музично-драматична феєрія. Турне почалося з січня місяця і тривало впродовж півроку. Ми об`їздили майже усі обласні центри. З нами виступали такі відомі артисти як Микола Гнатюк, квартет "Явір", Микола Свидюк, Віктор Шпортько та інші. Для нас, аматорів районного рівня, - це була досить висока оцінка і приємна несподіванка.

Після турне ми продовжували виступи хору до всіх святкових дат міста Чорткова та району.

- Людо, що ви викладали в дяківській академії? Коли ви почали співати?

- Я викладала диригування і вокал. Але згодом пішла у дикретну відпустку.

Ще під час навчання в училищі я співала в ансамблях, виступала на конкурсах, але більше почала співати, працюючи у будинку культури. Вокалу мене вчила Віра Подольчук, прекрасний викладач з педучилища, за що я їй щиро вдячна. Вона була моїм першим вчителем з вокалу, яку я вважаю основою.

Раніше  я співала більше в академічному жанрі, а тепер - в естрадному.

- Який спів вам більше до душі: академічний чи естрадний?

 - Більше - естрадний. Я колись про це мріяла , але гадала, що у мене не складеться. Тепер себе бачу більше у цьому жанрі.

- Людо, ви вже співачка зі стажем. Зараз багато молодих людей хочуть виступати на сцені, співати. Як ви вважаєте, чи важливий академічний спів для становлення майбутнього естрадного співака чи можна обійтися без нього?

- Я вважаю, що надзвичайно важливий. Це - основа співу. Коли ти вмієш співати академічним вокалом, то згодом можеш обирати собі будь-який стиль вокального мистецтва.

- Опісля викладання в дяківській академії ви перейшли у районний будинок культури. Чим були викликані такі зміни?

- Ю.: Це сталося й тому, що у мене завжди були задатки до аранжування. Дяківська академія, хор - це, звісно, була моя улюблена справа. Але кожна людина має якийсь талант, який нам дає Бог, і його потрібно розвивати. Аранжувати я почав давно, ще під час навчання в педучилищі. Але то були лише спроби, аби цим займатися професійно, необхідно було в когось повчитися, тому що такого навчання в Україні на той час не було. Це вже зараз у М.Поплавського відкрилася школа аранжування.

 Тоді знайшлася така людина як Анатолій Блошко, місцевий підприємець, який займається аудіовидавництвом. Він запропонував мені піти на студію звукозапису, яку він утримував при районному будинку культури. Запропонував для початку взяти кілька приватних уроків у людей, які займаються цим видом діяльності у Тернополі. То було практично 4 - 5 уроків, а решта - потрібно було  вчити самостійно. Самоосвітою я займаюся ще донині. Кожен день черпаю для себе нову корисну інформацію. Мені це дуже подобається і я не знаю, що б я робив без аранжування. Я знайшов себе в цій роботі, хоча розумію, що мені ще потрібно багато навчитися.

І, звичайно, велика подяка директору районного будинку культури пані Йосипі Овод за те, що сприяє нашій роботі, допомагає. У нас з нею особливі стосунки, адже вона побачила у нас з Людмилою перспективу.

- Л.: І за те, що вона підштовхнула нас на цю сцену. Хай це й не дуже велика сцена, але все рівно ми дуже вдячні, що можемо показати свою творчість людям.

- Ю.: Можливо, коли батькам не зовсім вдається здійснити усі свої мрії, і ми вирішили все вкласти у нашого сина Дмитрика. Вже, починаючи з п`яти років, він виступає на сцені і сприймає себе за артиста.

- Л.: За два роки він виріс на очах, ми бачимо, що він вдосконалюється.

- Ю.: Якщо  порівняти нас, які ми були в його віці, то це небо і земля. Я в п`ять років ніколи не міг собі й подумати про таке. На мою думку, у нього є поєднання наших двох талантів і ще його власний, тому що Бог дав кожному якусь особливу частинку таланту. Дмитрик дуже артистичний.

- Чи диктує часом Дмитрик свої умови, що він хоче саме так?

- Ю.: Звичайно, диктує. Він живе в ногу зі своїм часом і в нього вже є якісь свої бачення. Відповідно спілкується зі своїми ровесниками, у яких є власні погляди на сучасну музику, наші погляди, можливо, трохи для нього вже застаріли (сміється). Ми завжди намагаємося його підтримувати і вкласти в нього те, чого ми не досягли.

- Скільки Дмитрику років?

- Л.: Вже сім років. Але він встиг побувати на солідних конкурсах.

- Ю: Дмитрик був лауреатом конкурсу християнської пісні "Пісня серця", виконував „Пісню серця", яку написали ми з дружиною. Ми намагаємося підлаштувати його до української естради, завжди шукаємо, аби запропонувати слухачеві щось нове, щоб проникало в душу. Публіку завжди треба бачити на крок вперед. Вчасно подати їй те, що вона від тебе чекає.

- Чи не каже вам часом син: "Відстаньте від мене, я хочу погратися"?

- Ю.: Ні, це ми часом кажемо, щоб він від нас відчепився (сміється). Ми навіть не знаємо звідки в нього береться стільки заряду енергії.

- Л.: Він нам каже: "Давайте мені щось нове, нові пісні". Хоче кудись йти, виступати. Він також танцює в дитячому зразковому ансамблі танцю "Яблунька" Н. та В.Гудових.

- Ю.: Я й не планував, щоб Дмитрик став музикантом. Це сталося само по собі, він сам цього хоче. Але, звичайно, для того, аби стати професійним артистом, сьогоднішнє життя диктує дуже жорсткі умови. Потрібно мати не лише талант, але й немалі гроші. За ті кошти, які ми отримуємо,  ми не в змозі справитися зі всіма завданнями, які перед нами ставить життя.

- Звідки ви родом? Ваші батьки були музикантами?

- Ю.: Ми обоє майже з Чорткова. Дружина народилася в Чернівцях, але зростала у Чорткові. Я  народився в селі Улашківці, Чортківського району, але згодом переїхав жити до своєї бабусі, яка жила в Чорткові. Мій батько - закінчив музичний відділ Чортківського педагогічного училища, але так сталося, що професійним музикантом він не став.

- Юро, вас вважають "золотим акордеоном" Чортківщини.

- Стосовно цього я хочу сказати, що грати на акордеоні я вчився з третього класу. Першим моїм вчителем був Степан Капій, який зараз працює в Улашківцях директором музичної школи. Він дав основу. Після цього чотири роки в педучилищі мене готував П.Предик. Але те, як я зараз граю, дав мені викладач університету - Любомир Богославець. Його прізвище говорить саме за себе, тобто людина, яка славить Бога. Він дійсно людина дуже добра, щедра і високоосвічена, лауреат міжнародних конкурсів. Я дякую Богові, що попав саме до нього. За три роки навчання він дав мені таку основу, що я відштовхуюся від неї вже роки. Він возив мене у 1998 році на Всеукраїнський міжвузівський конкурс в місті Мелітополь, де я став дипломантом. Я й досі виконую ті твори, які він мені дав, тому що вони є відомими і добре сприймаються публікою.

Також я дуже вдячний моєму викладачу з університету - Андрію Кушніренку, народному артисту України, лауреату Шевченківської премії і лауреату премії імені С.Воробкевича, який навчав мене диригування.

- Юрію, твори яких композиторів ви найбільше любите грати?

- Мені подобається багато. Коли я навчався в університеті, захоплювався класикою: сонати Скарлатті, поліфонії Баха, Альбініса тощо. Але зараз так склалося, що аудиторія хоче більше естрадної музики. Час йде вперед і слухач більше надає переваги популярній музиці, так званій "попсі". Класика добре сприймається, але зараз ми  більше працюємо на масовість. Тому останнім часом у мене виник такий напрям, як естрадний супровід на акордеоні, щось на подобі гри Яна Табачника.

- Пробуєте себе в композиції? Чи  є у вас власний диск?

- Ю.: Часом пишу, але це потребує багато часу. Я пишу, а Люда критикує (сміється). Але я досить нормально сприймаю критику. Це як адреналін, який потрібно для того, щоб людина не спала, збудилася.

- Л.: Я так не вмію, як чоловік, але коли він щось напише, я послухаю і можу сказати, що добре, а що варто змінити.

- Ю.: Але власного диску я не видаю, тому що це потребує великих затрат і з тією метою, що вони повернуться.

- Багато людей каже, що в Чорткові неможливо купити нормальної музики і змушені їхати до Тернополя. А нас тут запевняють, що її просто ніхто не потребує.

- Звісно, так є, але це індивідуальні вподобання. Хто хоче, той обов`язково знайде і хорошу музику і музикантів. У мене творів назбиралося й на декілька дисків, але суть в тому, що я вважаю, що затрати не виправдають результатів. Є люди, які цікавляться моїм виконанням і я дарую їм свій запис в індивідуальному порядку.

- Людо, ви разом на роботі, на сцені, а вдома теж розмовляєте про музику? Скільки років ви разом в подружньому житті?

- Л.: Вдома у нас так само є спільні теми про музику, пісні, фонограми. Ми завжди щось шукаємо, підбираємо матеріал, з яким можемо працювати. У нас ще є гурт "Меломани", для якого ми також підбираємо репертуар. Не маємо часу навіть, аби посваритися (сміється). Ми вже разом приблизно дев`ять з половиною років.

- Що б ви хотіли побажати нашим читачам наостанок нашого інтерв`ю?

- Ю.: Перш за все, у житті треба бути оптимістом. Особливо у теперішній нелегкий для нашої країни час, необхідно пам`ятати, що на світі є Бог і Він ніколи не залишить людей у біді, потрібно лише трохи потерпіти і все буде гаразд. Більше звертати увагу на духовність, творчість. Адже духовна сторона завжди закриває те негативне, що є за матеріальним.

Вікторія Іванців