Антоніна Лук`янчук є нашою краянкою, яка працює за океаном у відомому навчальному закладі, займається науковою роботою. На свята вона гостювала у рідному Чорткові.

- Пані Антоніно, де точніше ви працюєте?

- З 2004 року я є професором Чиказького національного університету ім.Люїса. Викладаю тільки аспірантські курси, на яких навчаються старші люди, які зазвичай вдень працюють, а ввечері приходять на заняття. Мій предмет -   основи освіти і науково-дослідницької роботи з гуманітарних наук. Це щось на зразок нашої педагогіки, правда трохи глибше. У нас вчаться викладачі, які вже працюють в школах, але хочуть підвищити свою кваліфікацію або змінити роботу.

- Розкажіть, з якої ви родини, де народилися?

- Я народилася не в Україні, хоча є українкою за національністю, а - в Казахстані. Коли у 1976 році ми приїхали до Чорткова, мені вже було 16 років. Мої батьки - українці, відсиділи 10 років у сталінських таборах. Батька звали Василь, був родом з Івано-Франківщини, помер минулого року, а мати - Ганна - з села Шманьківчики Чортківського району. Сталінська політика була така, що після того, як люди відбули свої строки покарання мали ще п`ять років жити у висланні, як ви знаєте, одними з таких місць були Казахстан і Сибір. Вийшовши з таборів, вони вже були вільними людьми, але права жити в Україні ще не мали. У Казахстані було багато таких  самих висланих українців, які між собою знайомилися, вони ще мали надію створити власні сім`ї. На той час, коли мої батьки одружилися, їм обом було близько по 30 років. У мене був старший брат. Він загинув дуже трагічно і досить абсурдно, коли йому було 20 років. Так сталося, що його забрали в армію, де він захворів і дістав ускладнення на менінгіт. Це була дуже велика трагедія для нашої сім`ї! Я добре пам`ятаю мого брата, тому що ми росли разом, він був старший на чотири роки. Для мене це була величезна трагедія і я дуже тяжко це все перенесла.

- Чи не було у вас по приїзді до Чорткова складностей з мовою, адже у Казахстані практично немає української мови?В якій школі ви навчалися?

- Так. В домашніх умовах ми спілкувалися українською мовою, адже батьки завжди хотіли зберігати рідну мову, але я її ніколи формально не вивчала, тому вона у мене була не дуже, і мене дали в «російську» школу № 2. Я приїхала з Казахстану після восьмого класу, де усі предмети вивчалися російською мовою. Мені було дуже складно. Українську мову ми вивчали у 9-10 класах. Я мала не дуже хороші оцінки з рідної мови, але потім виправилася (сміється).

- Де ще ви навчалися в Україні, який фах здобули?

- Я не зразу змогла поступити до вузу, тому що у ті часи були дуже суворі екзамени і великий конкурс: дві-три помилки в диктанті і ти вже не проходиш. Я дуже переживала, тому що хотіла вчитися. Батьки мене завжди підтримували морально, адже матеріально не мали змоги. Тому я пішла працювати в теплиці у село Біле, аби здобути трудовий стаж. Через три роки я поступила в Чернівецький університет на англійську мову, який закінчила на «відмінно». Після закінчення працювала три роки у сільських школах Чортківського району, викладала англійську мову у селах Стара Ягільниця та Шульганівка, а потім, коли звільнилося місце у Чорткові, працювала в гімназії "Рідна школа". Працювала там буквально рік, викладала англійську мову як в старших, так і молодших класах, це було дуже цікаво. Згодом мій колишній керівник з Чернівецького університету повідомив мене, що можна поступати в аспірантуру. Через півроку після закінчення аспірантури і захисту дисертації появилася можливість поїхати в Америку вчитися, але оскільки специфіка спеціалізації там інша, мені довелося провчитися там ще сім років на аспірантурі.

- Пані Антоніно, у вас вже є досвід роботи як з українськими, так і з американськими студентами. Чи відрізняються наші студенти від їхніх?

- В основному я б сказала, що вони однакові, тому що, перш за все, ми всі люди. А різниця може бути тільки чисто в культурному плані. Скажімо, у нас, в Україні, більше з дисципліною, все формально: тобто, те як ми сидимо, коли приходить професор, усі встають. А в Америці такого немає. Студенти себе дуже вільно почувають. Ми з ними спілкуємося на рівних. Студенти приносять з собою обід, і ми це сприймаємо нормально, тому що розуміємо, що вони після роботи і їм потрібно поїсти. Вони дуже розкуті, можуть поставити ноги на інше крісло, відкривати свою "колу" переді мною.

- Як ви це все сприйняли чи не відволікала вас така поведінка на лекціях?

- Зараз я сприймаю це нормально, але спочатку це мене шокувало (сміється). Це був як кажуть "культурний шок", який перебуває кожен напротязі перших півроку - рік. Взагалі у перший рік перебування в чужій країні дуже важко. Я взагалі не думала, що колись стану емігрантом. Я приїхала в Америку лише, аби вчитися, часто приїжджала додому, тому що дуже скучала за батьками. Довгий час не знала, чи хочу залишатися в Америці. Але по закінченні навчання вирішила, що таки спробую позмагатися за роботу. А коли вже отримала роботу, то подумала, що я ще залишуся там на деякий час. Я ще й зараз до кінця не знаю чи залишуся жити в Америці. Я ще досі є громадянкою України і дуже серйозно до цього ставлюся. Так мене виховали батьки.

- Як ставляться до вас ваші колеги? Чи не відчуваєте, що вас сприймають, як іноземку?

- Це складне питання в тому сенсі, що американська культура - це складний феномен, адже расово країна дуже розмаїта. Але в американців є така риса - в них майже нерухомий погляд. Ви до кінця не можете зрозуміти, що ця людина думає чи відчуває. Вони не показують своїх емоцій на загал, тому, з одного боку, я й не знаю, як вони мене дійсно сприймають, але ззовні вони сприймають мене дуже добре (сміється). З другого боку, це нормально сприймається, тому що Америка - країна емігрантів. Тільки на нашій кафедрі - чотири іноземці.

Зазвичай, я відразу кажу своїм студентам, що я з України, адже вони читають моє прізвище і в них можливо виникає запитання звідки я. У мене хороші оцінки від студентів. В Америці прийнято, що наприкінці семестру студенти оцінюють викладача. Ця оцінка спочатку йде у деканат, а потім до мене. Для нас ці оцінки є дуже важливими, тому що на основі цього завкафедрою пише мені рекомендації. Цього року буде п`ятий рік, як я працюю в університеті. Це дуже відповідальний рік, тому що ми готуємо велике досьє про наше викладання, яке складається з трьох папок, а потім комісія погоджується або ні, аби дати мені вищий ранг.

- Я чула, що ви писали в Америці дисертацію з вивчення жіночих питань?

- Я написала всього три дисертації. Одна з них - "Порівняльний аналіз жіночих питань", де я порівнювала чотирьох жінок-філософів Заходу та з України Н.Кобринську, відому українську феміністку. Шкода, що про неї в нас мало хто знає. А також Леся Українка, О.Кобилянська і зараз продовжую це питання по архитипах, як жінки думають про себе.

Одного разу мене просили дати коротке визначення, що таке феміністка. У нас багато людей не знають, що це означає і ставляться до цього негативно. Я сказала, що феміністкою є кожна жінка, яка має хороше про себе уявлення, хто вона є, як людина. На мою думку, мають проблеми жінки, котрі плекають про себе дуже низьку оцінку і думають про себе так, як про них думають інші. Цей рух направлений на те, аби підняти самооцінку жінки.

- Пані Антоніно, я бачу у вас вдома стоїть фортепіано. Які у вас ще є захоплення?

- Так, звичайно. Я дуже люблю про це говорити, тому що, як каже моя мама, що я завжди була неспокійною дитиною і вічно шукала собі якихось пригод (сміється). Пам`ятаю, я завжди чимось цікавилася. Коли ми ще були в Казахстані, я займалася фігурним катанням та плаванням, але оскільки в Чорткові льоду не було, я ходила в музичну школу на фортепіано, а також приблизно п`ять років на танцювальний гурток до М.Чайки. Та відвідувала його не дуже регулярно, тому що почала відвідувати його тоді, коли я не поступила і не знала чим таким цікавим зайнятися в Чорткові. Я дуже любила просто танцювати і дуже хотіла знайти щось для душі. А вже під час навчання в університеті у мене не було змоги ходити на танцювальний часто.

- Які у вас захоплення зараз, адже я знаю, що їх у вас багато (сміємося)?

- З березня минулого року почала захоплюватися моржуванням. Я випадково познайомилася з одними емігрантами з України і приєдналася до дуже цікавих людей, які займаються східними філософіями і медитаціями, де частиною цього є розвиток, випробовування свого тіла. Елементом чого є й моржування.

Спочатку я думала, що це неймовірно і я ніколи не зайду в холодне озеро, але таки зайшла і мені це дуже сподобалося. Людина відчуває надзвичайний поштовх до позитивних емоцій. Було дуже холодно, але це йде просто приборкання самого себе, своїх страхів.

- Ви ще займаєтесь карате. Як ви прийшли до цього?

- Так, звичайно (сміється). Це захоплення тягнеться ще від аспірантури. Після закінчення я не одразу отримала роботу, тому що там не так просто стати професором. Спочатку потрібно пройти великий конкурс. Це все займає певний період часу. Пройшло три роки поки я  отримала роботу і мене це дуже сильно пригнічувало. Я загубила ціль в житті і почуття того, що я кудись іду. То ж вирішила, що мені потрібно йти знову кудись вчитися, і я знайшла школу карате. Почала вчитися, як першокласниця, спочатку з білого поясу, що надало мені сенсу в житті.

- Який у вас зараз пояс?

- У мене тільки фіолетовий пояс. Програма в нас дуже серйозна, така, що потрібно вивчити певні рухи, показати майстерність на певному рівні, здавати екзамен. Частина цього всього є й філософія. Тобто ці пояси ми здобуваємо. Неможливо описати якої впевненості це надає людині. Я обов`язково хочу здобути чорний пояс.

- Скільки вам потрібно від фіолетового до чорного поясу?

- Ще два. Тобто я вже пройшла більшу половину. У нас така школа, що туди ходять цілими сім`ями. Ці заняття приводять ваше тіло і душу в гармонію. Насправді це називається каджукембоу - еклектичний стиль бойових мистецтв, які почалися на Гаваях після Другоі світової війни. Там була дуже небезпечна ситуація і п`ять чорних поясів з Азії, які там жили, зібралися разом і створили стиль, який складається з класичного карате, дзюдо і джіу-джітсу. Це фактично смертоносний стиль. Нас вчать вбивати супротивника, захищати себе голоми руками і ногами (сміється). Я жартую, тому що заняття розпочинаються з морального кодексу, де ми даємо клятву, що ніколи не заподіємо нікому зла до тієї пори, коли це буде необхідно і під загрозою не буде твоє життя. В Америці зараз це дуже популярне, особливо для жінок.

- Ви любите подорожувати? Який ваш найяскравіший спогад?

- Це правда, я дуже люблю подорожувати. Моя найекзотичніша подорож була у 2006 році в Австралію. Найбільше мене вразила сама земля, краєвид. Я була в Клівленді з робочою поїздкою, тоді була зима, але погода досить тепла, ми ходили в майках, а ввечері можна було одягнути  светер. Дуже красива країна. Поїздка до Австралії триває двадцять годин на літаку з двома пересадками у Франкфурті на Майні та Сінгапурі. Сінгапур також мене дуже вразив. Він як квітка в океані, весь усіяний орхідеями. В Сінгапурському аеропорті я б хотіла залишитися через кожні 10 метрів (сміється). Будучи в Австралії я поїхала в Сідней, спеціально наперед замовила квитки до відомого опернаго театру у вигляді лотоса. Не могла там не побувати. Я дуже люблю оперу. Часто хожу в Чікаго в оперний театр. У нас там одна з найкращих в світі сцен.

- Пані Антоніно, що б ви побажали нашим читачам наостанок і заодно на початку нового року?

- Перш за все, хочу побажати здоров`я, добробуту і натхнення. Ніколи не падати духом, і основне, не складати руки, а боротися до кінця.