14 грудня - День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

Увесь світ з жахом згадує 26 квітня 1986 року, коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Зізнаюсь, що я й сама свого часу зіткнулася з тим, що, мабуть, за кордоном люди більше приділяють увагу цій трагедії, аніж у нас, в Україні. Адже більшість - є досвідченими людьми і знають, що таке радіація. Іноді навіть смішно слухати наших політиків, які намагаються нам вбити в голову, що радіація - це все дурниці, а Чорнобильська катасрофа - це щось таке, що було колись, але тепер уже неправда. Дивно усе це, тому що вони здавалося б теж є освідченими людьми і мали б знати, що період розпаду окремих хімічних елементів триває десятки літ і тому загоза для здоров`я і життя людини може тривати. Шкода, що, коли у питаннях людина чи гроші у нашій державі завжди чомусь, в першу чергу, обираються останнє. Шкода, що у нас про цю трагедію згадують лише двічі на рік, коли вирішувати її необхідно щоденно. Це наша земля і жити на ній доведеться усім нам, незалежно від статусу чи розміру гаманця. Наслідки техногенної катастрофи відчувають усі й донині. І, коли на неї просто закривати очі, ця проблема не зникне.

14 грудня за календарем відзначається День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. У цей день ми зобов`язані з шаною згадати тих, хто пожертвував своїм життям і здоров`ям за чиюсь помилку. Героїня нашого інтерв`ю Анна Барицька була дуже юною, коли її відправили у Чорнобиль. Усі жахіття, які їй довелося пережити під час і після катастрофи вона згадує зі сльозами на очах. Її друзі характеризують її як скромну, добру і чуйну людину, яка відгукується на болі і проблеми інших.

Ми хочемо присвятити це інтерв`ю усім ліквідаторам наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС, які є знами, і тим, які відійшли у вічність. Сказати їм, що ми, люди, пам`ятаємо про їх життєвий подвиг і шануємо їх. Тому що задля нашого порятунку вони поклали своє здоров`я, свої долі, і навіть... життя.

- Пані Анно, ви були ліквідатором на Чорнобильській АЕС. 14 грудня ми відзначатимемо День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії. Як ви потрапили у той Чорнобиль, скільки часу там провели?

- На той час я працювала на комбінаті харчових їдалень.  Одного разу нам сказали, що готується звичайне відрядження у Чорнобиль. Мене та ще кількох дівчат зібрали й сказали, що потрібно туди поїхати і змінити іншу зміну від Тернопільської області, котра там вже була протягом одного місяця. Щомісяця до Чорнобиля посилали нові бригади з усіх областей України.

- Багато ліквідаторів розповідають, що, коли їх відправляли до Чорнобиля, вони й уявлення не мали куди їдуть на що себе наражають. Чи усвідомлювали ви ту небезпеку, на яку йшли?

- Ні, не усвідомлювала, тому що тоді ніхто нікому нічого не розповідав чому й навіщо. Нам лише сказали, що це звичайне відрядження, і, що нам заплатять "командіровочні". Ми мали готувати їжу. Які тут могли бути розмови?

- Пані Анно, як вас зустрів Чорнобиль, що ви там побачили?

- З Чорткова ми поїхали до Києва, де нас мали зустріти. А з Києва ми від`їжджали автобусом до Чорнобиля. Коли в`їжджали у зону, то побачили, що люди одягненні у респіратори, роти закриті, усіх перевіряють радіодозиметрами. Тоді зрозуміли, що тут щось не так і це не звичайне відрядження.

- І вам також видали форму?

- Так, коли ми приїхали до Чорнобиля нам одразу ж видали спецодяг. А так як на той час мені було 19 років, коли в Чорнобилі подивилися на мої документи, дуже здивувалися і сказали: "Хто ж цю дитину сюди послав? Будемо її відсилати назад". Та оскільки групу з Івано-Франківська вже на той час відправили і мене не було з ким відіслати додому, то мене залишили працювати.

- Працюючи у Чорнобилі ви познайомилися з іншими людьми. Чи підтримуєте ви контак з ними?

- Так, звісно я познайомилася з дуже цікавими людьми, які тоді зі мною працювали. Ми досить тривалий час телефонували одне до одного. У мене ще залишилися адреси, але зараз ми практично не спілкуємося. Життя вносить свої корективи і буденність бере своє.

- Чи знаєте, як склалася доля у людей, котрі з вами були ліквідаторами наслідків на Чорнобильській АЕС?

- Я не знаю, тому що ми мало спілкуємося. Одного разу, десять років тому, випадково зустріла чоловіка, який так, як і я, був ліквідатором. Я одразу його впізнала. Він приїхав до нас на цукровий завод по цукор. Ми впізнали одне одного. Розговорилися.

- Чи відчували ви на собі наслідки чорнобильської трагедії?

- Я періодично хворіла, але так в загальному поки що почуваю себе нормально. Мені просто трішки пощастило, тому що мене пошкодували через те, що я була дуже молода, і залишили працювати у самому містечку Чорнобиль, який розташований від Чорнобильської АЕС за тридцять кілометрів. Там була державна комісія з міністерства, до складу якої входило п`ятнадцять осіб. Я повинна була для них готувати їжу. А моїм дівчатам пощастило менше, адже їх направили на саму станцію. Пам`ятаю, коли ми приїхали до Чорнобиля, була зима, січень, випало багато снігу і нам казали, що радіація трохи впала...

- Пані Анно, зараз нам багато розповідають про те, що катастрофа на Чорнобильській АЕС вже минулий час, радіації вже немає і взагалі ця тема уже не актуальна. Яка ваша думка з приводу цього?

- Ні, я абсолютно так не вважаю і не згідна з цим, адже багатьох ліквідаторів уже немає з нами і з кожним роком їх стає все менше і менше. Люди хворіють, у кожного своя біда. Мені важко усе це згадувати... (Плаче).

- Скільки годин на  день вам доводилося працювати?

- Працювати доводилося довго: з восьмої години ранку - до десятої вечора, тому що ми повинні були приготувати сніданок, обід і вечерю. Дуже втомлювалися. Ледве трималися на ногах.

- Ви є членом спілки Чорнобильців. Чи отримуєте ви якусь допомогу чи захист ваших прав?

- Не знаю, можливо й допомагає, але я ніколи не зверталася до них за допомогою, тому що у мене не було жодної нагальної потреби.

- А держава допомагає вам, ліквідаторам наслідків катастрофи на Чорнобильські АЕС, чи отримуєте ви пільги, або маєте змогу отримати безкоштовні путівки на оздоровлення?

- Так, нам, чорнобильцям, часом дають путівки на відпочинок, але за усі двадцять два роки я взяла лише дві. Та оскільки мені довелося, як і багатьом нашим людям, їхати за кордон, аби заробити якусь копійчину на прожиття, свою путівку я навіть не добула до кінця. Час такий був, що і моя професія не дуже й то була потрібна. А жити якось треба.

- Пані Анно, звідки ви родом?

- Я родом з села Шульганівки Чортківського району. Навчалася у селищі Товстому на кухаря, маю середню освіту. Після закінчення училища мене направили до Чорткова кухарем в "общепіт" Потім була аварія на Чорнобильській АЕС, і нас як я вже вище згадувала, мене відправили разом з іншими дівчатами у Чорнобиль. Так тут я і залишилася й живу донині, у селищі Заводському. На даний час працюю на цукровому заводі посезонно.

- Розкажіть про вашу сім`ю.

- У мене дуже хороша сім`я, добрий чоловік, його звати Петро. Він працює машиністом в дистанції колії. Ми разом вже 15 років. Мою маму звати Марія, вона проживає разом зі мною. Я - єдина у мами донька. У мене була сестричка, але вона вже давно померла, батька також немає уже в живих. Тому, коли мене відправили в Чорнобиль, мама дуже плакала і побивалася.

- Які у вас є хоббі?

- Не знаю, як це можна вважати, та я дуже люблю подорожувати. Я багато разів була у Прибалтиці, в Москві, Ізраїлі.

До речі, мене дуже вразив той факт, що в Ізраїлі також є спілка чонобильців, в яку входять ліквідатори, котрі приїхали сюди з Радянського Союзу. Так ось Ізраїль надає їм більші пільги, аніж нам в Україні. Такі люди платять менше за квартиру, телефон, їм часто надаються путівки на відпочинок, і держава виплачує їм більше грошей. Неймовірно, адже Ізраїль - це чужа країна, яка не лише прийняла їх з України, але й піклується про них.

- У вас були зустрічі з спілкою чорнобильців в Ізраїлі. Скільки часу ви там прожили?

- У Ізраїлі я прожила два роки, але на самі зустрічі чорнобильців не ходила, тому що весь час працювала. Але я була знайома з людьми, які входили у цю спілку і вони мені все розповіли. Мені дуже сподобалося, що 26 квітня в Ізраїлі йдуть спеціальні передачі про Чорнобиль по радіо та телебаченні, вони вітають усіх "чорнобильців", вшановують їх на державному рівні...

- Пані Анно, а вам не було в душі обідно за те, що зовсім чужа країна пам`ятає і шанує вас, ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, хоча це їм і не обов`язково робити, а рідна країна практично, складається враження, шукає приводу, аби забути про все і всіх?

- Звісно, що було обідно, але що ми, звичайні люди, можемо зробити?..

- А як ваші рідні сприйняли звістку про те, що вас відправили у Чорнобиль?

- Моя мама дуже переживала. Вона не знала куди саме мене відсилають, але дуже хвилювалася. Видно, як кожна мати щось передчувала. Я була в мами одна, дуже молода, лише після училища, і тут - Чорнобиль... Та, незважаючи на це, мене все одно відправили у зону лиха. Я їй часто телефонувала, намагалася заспокоїти.

- Панні Анно, ви пережили одну з найбільших трагедій нашої держави, що на вашу думку людині потрібно для повного щастя?

- На мою думку, найосновніше - це здоров`я, тому що без нього людина не буде відчувати усієї повноти щастя, скільки б грошей у неї не було. Без здоров`я немає повноти життя.

- Які якості ціните у людях?

- Важко сказати. Є багато людських рис, які я ціную. Найбільше, мабуть, вірність, чесність, людяність. Як усі люди. Хоча дехто просто говорить, що це цінує.

- Що б ви хотіли побажати усім нашим читачам на останок нашого інтерв`ю?

- Перш за все, я хотіла б побажати усім здоров`я, без якого, як вже говорилося вище, людина не може бути вповні щасливою. Я бажаю також людям мати побільше оптимізму у житті. Пам`ятайте, що за чорною смугою завжди приходить біла, і потрібно мати лише надію на краще. Тільки віра в краще врятує. І головне - за всіх обставин залишатися людьми, зберігати в собі людяність, сердечність.