Наш рідний Чортків був відомий раніше як військове містечко. Шкода, але з цього всього залишився швидше спогад. Те, що задбавалося за багато літ, знищилося за рекордно короткий час...

Наше сьогоднішньє інтерв`ю з колишнім військовим пілотом, підполковником запасу Валерієм Скиртою, - надзвичайно мудрою і доброю людиною, прекрасним сім`янином. Своїх доньок він називає Королевою Анною та Королевою Єлизаветою і промовляє це з надзвичайно великою ніжністю. Коли пан Валерій розповідає про політ і літаки із захопленням, то з ностальгією згадується, як ми, будучи малечею, любили "льотні дні" і завжди із захопленням виглядали у вікна, коли пролітав літак. Наше інтерв`ю виходить напередодні Дня Збройних сил України і присвячується усім військовослужбовцям та звільненим у запас.

- Валерію Олексійовичу, розкажіть,  як ви потрапили до Чорткова?

- У 1988 році я закінчив Єйське вище авіаційне училище, де готували також майбутніх космонавтів, але я по росту не пройшов. Коли поступав мені ще сказали: "Тобі, щоб стати космонавтом, треба або ноги, або голову відкусити" (сміється). Це вже зараз беруть туди кого попало.

Все життя я мріяв бути пілотом цивільної авіаціїі і літати на ТУ-154, але став військовим. Та, на мою думку, для тих, хто все життя мріяв літати, не дуже важливо ким бути: цивільний ти чи військовий пілот. Тепер я не шкодую, що став військовим льотчиком.

Мене спочатку направили у місто Овруч, Житомирської області. Там неподалік - Чорнобиль, тому згодом нас почали розформовувати і мене направили до Чорткова. Так з 27 жовтня 1988 року я живу у Чорткові.

- А правда, кажуть, що військові пілоти дивляться трохи зневажливо на цивільних?

- Я б не сказав, що звисока, певно, це звичайна заздрість. Адже там ходять стюардеси, подають каву, нічого не роблять, лише гроші заробляють. Інтерес є там, де рух, де працюють мозги. Я вам скажу, що у цивільних пілотів голова також сильно працює. На мою думку, конкуренції між нами не може бути, адже специфіка нашої роботи різна. Це як, наприклад, професії вчителя і лікаря. Кожен робить свою роботу. Яка між ними може бути конкуренція?!

- Які були ваші перші враження від Чорткова?

- Коли я приїхав до Чорткова, то був у захопленні. Я до того багато подорожував і немало бачив, був у Прибалтиці...

Я їздив до Прибалтики на екскурсію. Це було після закінчення військового училища у 1988 році, мій перший лейтинантський отпуск. Тоді ще існував Союз, куди входила й Прибалтика, але вона все рівно для нас вважалася заграницею. Ось я й вирішив поїхати і подивитися. Відвідав Ригу, Талін і багато інших міст. Мені дуже сподобалося.

Чортків на перший погляд тоді дуже сильно складав враження заграниці. Пам`ятаю, я прилетів сюди у п`ятницю, а на другий день, у суботу, пішов у костел. На той час він був повністю розбитий. Там, здається, розташовувався склад. Це було для мене шокуюче. Адже так, зараз, я ходжу до церкви, хоча й не завжди, а на той час був повністю атеїстом. Не те, щоб зовсім, тому що ще мої бабця і мати говорили мені, що все може бути, але віруючою людиною не був.

 Спочатку для мене було дико, що Овруч роташований за якихось 600 кілометрів від Чорткова, але тут було інакше. Після Незалежності нам обіцяли багато чого, та я не хотів їхати з України, тому що мої батьки живуть у Запоріжжі, звідки і я родом. Багато тих, з ким я працював, виїхали або за кордон, або ще кудись.

- Кажуть, що наших часто посилали у Забайкалля.

- Наших посилали у Забайкалля, на Далекий Схід, згодом можна було потрапити заграницю, але це не всім вдавалося. Міняли кожні п`ять років. Хоча часто люди затримувалися на одному місці.

Цього року я їздив на двадцятилітню зустріч випускників військового авіаційного училища. Багато хлопців, з якими я вчився, повернулися із Забайкалля тільки тепер. Вони просиділи там багато років і мало що бачили.

- Пане Валерію, наше інтерв`ю вийде напередодні Дня Збройних сил України. Ви зустрічалися цього року зі своїми одногрупниками, друзями з військового училища. Чи вдалося випускникам реалізувати себе у житті?

- Не знаю, але, по-моєму, тим, котрі потрапили в Україну, вдалося реалізувати себе на 80 відсотків того, чого нас навчили. Щодо Росії, там вищий рівень, але в них було більше розформувань, аніж у нас. Ті, котрі хотіли повернутися в Україну, приїхали, а на роботу їх не взяли. У тих, хто на той час був за кордоном, але хотіли повернутися сюди, брали "взятку". І це все було дуже наглядно видно: спочатку влаштовуєшся на роботу, платиш гроші, а потім півроку відпрацьовуєш, те що заплатив.

Ще до розпаду Радянського Союзу у 1989 році ми дуже непогано літали. Після розаду, у 1991 році, почали менше літати, але підготовка була ще досить високою. 1992 - 1993 роках - слабше. А ось у 1994 - 1995 роки пілоти почали підніматися у повітря дуже рідко, раз на квартал.

- Що для пілота означає літати раз на квартал?

- Ну, нехай таксист попробує три місяці не їздити, відлежатися вдома, а потім поїде до Львова чи в іншому напрямку, і він одразу відчує різницю.

- Пане Валерію, ви пам`ятаєте перший раз, коли ви сіли в літак?

Я більше пам`ятаю, як перший раз стрибав з парашутом. Відчуття - супер!

- Не було страшно?

Перший раз - ні, а другий дуже страшно. Таке враження, що йдеш на розстріл. Я вже зрозумів, що це таке. А потім - не те, що звикаєш, скоріше всього втягуєшся. Тепер я не розумію, чого боятися стрибати? Нічого страшного немає.

А щодо свого першого польоту, коли я керував літаком, пам`ятаю, все зробив добре по відведеному часу, - це були незабутні враження. Я б сказав - перший політ - це як перше кохання.

- У вас буває таке, що ви прокидаєтесь і вам дуже хочеться літати?На яких літаках ви літали?

- Так, часом сниться, але коли вже прокидаюся все швидко минає. Ми літали на СУ-125. Нас таких в Україні було два льотних полка: наш і Сакський. Коли вирішували, який полк розвалити, чомусь обрали наш, а не Сакський, хоча наш був на голову "вищий" за їхній, і усі це знали. У нас були аси - Ігор Мусяла та Саша Заїкін, обоє афганці. Та наше головнокомандування знає, що у Саках є море, можна взяти сім`ю і заодно й відпочити, а у Чорткові немає нічого.

Я не знаю чому, але у нас все, що краще, - ламається, а гірше намагаються підняти. Спочатку знищимо. А потім?.. Ну, комусь певно було дуже вигідно розвалити саме цей полк.

- Це правда, що наш Чортківський аеродром був одним з кращих?

- Звичайно, він був один з найкращих. По-перше, плити у нас були поміняні на нові. Я скажу, що наш аеродром був не ідеальним, але близький до цього. На сьогоднішній день, я не знаю йому аналогів, хоча ще не був у Полтаві, а так облітав усі аеродроми. Згодом, Сакський полк перевели в Миколаїв. Миколаївський аеродром - це, чесно кажучи, не бетон, а купа щебеню.

На сьогоднішній день, у нас вже все розібрали, знищили, залишились тільки яри, та щоб знову поставити такий аеродром, певно, в Україні, усі б ходили в одних трусах. Це моя особиста думка, тому що інфраструктура у нас була дуже сильна. По-друге, тут був ентузіазм, тоді, коли в інших все йшло в приказній формі, то у нас працювало 60 відсотків місцевого населення, яке не хотіло втратити роботу, а жити тут постійно, і намагалися підтримувати порядок. Якщо десь люди прийшли відслужили, і пішли, то у нас і сади, і полуниці для себе садили.

- Ви певний час були начальником гарнізону?

- Ні, я виконував обов`язки командира полка. Це був 2002 - 2003 роки, десять місяців, але у нас усі виконували якісь обов`язки: одні підміняли інших. Було вже зрозуміло тоді, що йшлося про скорочення. Нам не давали грошей навіть на підтримку, і ми йшли на всілякі уловки і, приміром, - перекривали дах своїми силами.

- Кого зі своїх колег ви б хотіли згадати?

- Я вважаю, що у нас всі, аж до останнього лейтенанта, були дуже розумні і професійні.Дякую за те, що ми усіх лейтенантів правдами-неправдами зберегли і тепер вони літають у сакському полку.

А 23 грудня буде 21 рік неіснуючому полку, який ми завжди урочисто зустрічаємо. Минулого року збиралися пілоти та техніки. Я був організатором, святкування проводили у нас в інституті. Нас зібралося близько 50 - 60 осіб.

З 1993 року ми організовуємо свої вечори для військовослужбовців та їхніх сімей. Я з 1990 - 2001 роки на ранках завжди був Дідом Морозом (сміється).

- Ви граєте, чи співаєте на таких вечорах?

- Ні, я в основному беру участь у комічних сценках, а були у нас й такі, що грали, співали. Ігор Козаченко має прекрасний голос. Я завжди з приємністю все це згадую, маю касети. По сьогоднішній день всі пілоти, котрі залишилися у Чорткові, збираються разом. У нас є традиція - першу неділю після пенсії, ми завжди йдемо в баню (сміється).

- Як склалася доля ваших товаришів? Чи були такі, які себе не знайшли, які,  можливо, ще не мають помешкання?

- І.Мусяла зараз у Києві, працює в агенстві нерухомості, підполковник Дикий - в Чернігові, С.Заїкін - у нас в майстерні тощо. Зі всіма підтримуємо стосунки. З технічного складу не знайшли себе приблизно 70 відсотків, з льотного - менше. Є такі, що відслужили, а квартири ще не мають. Вони жили в казармі, їм обіцяли житло, а тепер і діти підросли, і доводиться тіснитися в одній кімнатці.

- Вам доводилося літати на парадах? Це велика відповідальність?

- Мені пощастило, я три рази брав участь у повітряних парадах у Києві. Політ над Києвом - надзвичайні враження, а також велика підготовка. Я б не сказав, що це велика відповідальність, просто, коли довіряєш техніці і техніку, сумнівів немає.

- Правда, що ви брали участь у параді в Скнилові?

- Так, але я брав участь у наземному показі. А там були пілотажні групи і спортивні літаки, котрі й показували пілотаж.

- Ви були свідком трагедії?

- Чесно кажучи, я не хочу про це говорити. Дуже боляче дивитися і згадувати...

Нещодавно дивився документальний фільм. Там говорили, що трагедія згадується у чорно-білих тонах. Воно так і є. Мені запам`яталося все у коричневому, чорному і білому кольорі. А кров, це все не бачу. Я маю фільм, фотографії, але останнім часом їх нікому не показую. А навіщо? Це велике горе. Після того мені хотілося звільнитися з армії, тому що було соромно за пілота. З одного боку, В.Топонарь - першокласний воєнний пілот-випробувач, а з другого, я не знаю...

- У вас є троє дітей - старший син та дві доньки. Чи хотіли б ви, щоб син став пілотом?

- Я свого сина, Вадима, бачу в іншій професії, хоча з іншого боку можливо і хотів би. Було б про що поговорити. Діти завжди вважають, що вони розумніші, але я йому кажу: "Сину, туди куди ти йдеш, я вже звідти повернувся і все знаю". Своїх двох доньок Анну, якій 17 років, та Елизавету, 7 років я називаю королевами.

- Що для вас означає сім`я?

- Сім`я для мене - це все. Я, по суті, - домосід, хоча люблю, як всі нормальні люди, піти з друзями посидіти, але найбільше - вдома з дітворою. Часом мені пропонують роботу десь на віддалі, на рік, та я не хочу, тому що не уявляю собі, коли я приїду, а Ліза зміниться, адже у її віці діти дуже скоро ростуть і міняються. Коли я служив, рідко їх бачив, тому що доводилося вранці йти на роботу, а приходив ввечері, а тепер мені хочеться їх частіше бачити.

- Пане Валерію, що б ви побажали напередодні Дня Збройних сил України нашим читачам та своїм колегам?

- Тим, що служать, хочу побажати, щоб ніколи не було війни, а тим, що звільнилися - в кого ще немає квартири, щоб отримали її. І взагалі, хочу побажати усім достатку, любові, сонця та надії.