26.11.2008 - Леся Павлишин: “Мене найбільше засмучує несправедливість, яка зараз є”

Мабуть, багато хто знає цю ефектну жінку, котру ми часто бачимо у Чорткові. Дехто знає її як дружину колишнього мера міста, дехто, як хорошого спеціаліста і добру чуйну людину і викладача з хімії.

Незважаючи на усі негаразди у її житті, вона залишилася такою ж життєрадісною як і багато років тому назад. Вона є справжньою хранителькою домашнього затишку. Так, ви правильно подумали - це пані Леся Павлишин - викладач хімії з великим стажем і досвідом роботи і, звичайно, мати і жінка. Саме з нею наше сьогоднішнє інтерв`ю.

- Пані Лесю, звідки ви родом, чи сподівалися колись потрапити до Чорткова?

 - Я народилася в Бучачі. Звісно, потрапити до Чорткова сподівалася, тому що чоловік був військовим. Свою службу він починав із Забайкаллі. Ми все життя мріяли потрапити на Західну Україну, поближче додому, а не служити далеко від дому.

- А що ви закінчили?

- Я навчалася у Львівському університеті ім.І.Франка, на хімічному факультеті.

- Як ви познайомилися із своїм чоловіком?

- Ми познайомилися випадково на весіллі у Бучачі. Він тоді прийшов до своєї однокласниці, а я навпаки - до однокласника. Ми - ровесники, але до цього не зналися

- Одразу щось відчули?

- Ні, не одразу, тому що я тільки-но закінчила третій курс, а його після закінчення Київського військового училища направили служити у Забайкалля, у Бурятську область. Володя закінчив училище, а пізніше і військову академію "з відзнакою".

Ми одружилися після закінчення мною четвертого курсу, потім я ще закінчувала п`ятий курс і після цього поїхала до нього у Забайкалля.

- Які у вас склалися враження від Забайкалля?

- Враження від Забайкалля були не ахті. Я  дуже сумувала за домом, за Львовом. Умови життя у нас були нормальні. Ми жили в трикімнатній квартиріІ ми думали: "Навіщо нам та велика квартира". У Забайкаллі було сильно холодно. Я працювала там у школі, але залишатися не хотілося, мріяла поскоріше поїхати додому. Я ж приїхала сюди зі Львова, Західної України, була трохи випещена тим, що можна було купити якісь булочки, ковбасу, а в Забайкаллі була лише кінська ковбаса, яку я там покуштувала вперше у житті. Картоплі не було, за молоком потрібно було добиратися за 70 кілометрів, а потім ще чекати у великій черзі. Забайкалля склало у мене таке враження, що мені хотілося поскоріше звідти втекти. Ми пробули там три роки, потім на щастя чоловік поступив у військову академію на денну форму навчання і так нам вдалося  вибратися звідти, тому що інакше - це було неможливо, так як це був не замінний район. Там можна було прослужити двадцять п`ять років. Туди не хотіли потрапити, навіть, ті, котрі звідти родом. Вони мріяли за кордон або поїхати на Західну Україну. На той час заграниця і Західна Україна  вважалися на рівні. Зрештою, тоді в основному була така система, що наших відправляли в Забайкалля, а їх - сюди.

- Пані Лесю, як ви сприйняли гарнізонне життя?

- Я ще була молода, там ми знайомилися з багатьма іншими молодими сім`ями, зустрічалися разом, святкували різні свята.

Там у Забайкаллі я завагітніла, а після вагітності ми звідти поїхали. Під час навчання чоловіка усі чотири роки ми жили у Москві. Там я працювала у Московській академії ім.Скрябіна на біохімічній кафедрі. А Володя вчився у Московськокій військовій авіаційно-інженерній академії. Але у Москві ми теж не хотіли залишатися. Очевидно, я все життя мріяла жити в Україні і потрапити хоча б до Києва, хотілося чути свою рідну мову, українські пісні.  Після закінчення чоловіка військової академії ми поїхали в Україну. Нас направили у місто Дубно, Рівненська область. Я до цих пір дуже люблю це місто. І мої діти теж вважають Дубно і Бучач рідними. Моєму синові, Анрієві тоді було п`ять років. Ми прожили у Дубно дев`ять років. Андрій провчився з першого до дев`ятого класу і  згодом ми переїхали до Чорткова. У Дубно народилася й моя молодша донечка - Таня. Я працювала там у середній загальноосвітній школі № 1, вчителем хімії та за сумісництвом - заступником директора з виховної роботи.

- Коли ви приїхали до Чорткова, як складалося у вас з роботою?

- У мене все життя в Чорткові з роботою не складається. Дякуати Богу, що потрапила у юридичний коледж, а до того доводилося перебиватися з місця на місце. Ніхто тут ні на що не реагує, не дивляться на те, що ти вчитель вищої категорії. У Чорткові добрим словом можу лише згадати Коломийський юридичний та Чортківський медичний коледжі, де доводилося працювати. Зараз тимчасово не працюю.

- У вас двоє дітей. Ваші діти - ваша гордість?      

- Так. Найбільше моє досягнення в житті - мої діти. Старшому синові Андрію 30 років, поки що не одружений, закінчив Тернопільський медичний інститут, лікувальний факультет. Зараз викладає хірургію в цьому вузі, має низку наукових праць, ряд власних винаходів. Основна його мета - захистити кандидатську, над чим і працює.

Молодша донька - Таня закінчила Чортківський державний медичний коледж, яким дуже гордиться, де б вона не була. Зараз вона вчиться на п`ятому курсі  Львівського медичного університету ім.Д.Галицького за спеціальністю фармація, а також працює у Тернополі в аптеці.

- Часто ваша сім`я збирається разом?

- Так, діти часто приїжджають на свята, дні народження додому, ми також їздимо до них.

- Пані Лесю, ваш чоловік був міським головою і продемонстрував на цій посаді більш європейський рівень, він єдиний з усіх мерів міста Чорткова на всі міроприємства приходив зі своєю дружиною. Що ви тоді відчували? Гордість чи можливо якісь переживання за нього?

- Звичайно у мене були переживання за нього, тому що я бачила, що навколо нього склався нездоровий клімат. Були люди, які замість того, щоб підтримати його у якихось інноваційних рішеннях, навпаки перешкоджали. Вони абсолютно не хотіли цього, хотіли жити по-старому, тому що їм так було вигідно.

- Часто доводилося чути, що ви купляли якісь магазини?

- Я хочу сказати одну річ. Тоді, коли чоловік був міським головою, працювали такі люди, які хотіли на нього нацькувати народ, тому що де які магазини чи аптеки не відкривали, зразу ходили чутки, що вони належать Павлишину. Одного разу, коли було зібрання в будинку культури він так і сказав, що ніяких магазинів і аптек у нього немає, є лише квартира, яку йому дала армія, і є сім`я. А оті всі статки, які йому приписували, насправді мали ті люди, котрі нацьковували на нього інших, аби відвернути від себе увагу. Спочатку я звісно злилася, але моя донька Таня казала: "Мамо, навіщо комусь щось доказувати? Розумні люди всерівно все зрозуміють". Ми вже потім з цього сміялися.

- Пані Лесю, хоча у вас немає великих статків, та у вас є розум, хороший смак. Ви часто перелаштовуєте свою квартиру, як на це реагує ваш чоловік, не злиться?

- Я вважаю, що смак - це вроджене. У мене є також здібності до танців, співу. Думаю, що цього навчити неможливо, якщо немає таланту.

Так, я вдома все роблю "перестановки", соваю меблі. Це моє (сміється). Я привикла багато переїжджати. А чоловік не злиться. Хоча участі у цьому й не бере, тому що не має часу, працює, але й не перешкоджає.

- Скільки років ви вже разом?

- О, ми вже 36 років разом. Так що свій ювілей ми вже відсвяткували.

- Чи не закрадалося у ваше серце розчарування у житті. Якби ви мали шанс щось змінити, що б змінили?

- Я думаю, якщо людина вже прожила якийсь відрізок свого життя, це вже немає ніякого сенсу. Можливо щось би й змінив, але я навіть не знаю що. На мою думку, у кожного - своя доля. Дехто вважає, що нею можна керувати, та, на мою думку, власну долю не дуже й зміниш. Можна певно змінити  лише деякі моменти. Можливо, якби не ті часті переїзди, я могла би більше досягнути у кар`єрному плані, та я ніколи не була кар`єристкою. Хоча зараз своїм дітям кажу, що потрібно бути таким, потрібно чогось досягати. Ми весь час переїжджали, потрібно було заново шукати собі роботу, проситися, принижуватися перед людьми, які іноді цього навіть не вартують. Це найбільше болить, коли ти ходиш, просиш, щоб тобі дали роботу, а ці начальники дивляться на тебе, як на ідіота.

Я маю великий стаж роботи, пропрацювала у школах, училищах, коледжах, академіях; завжди мала хороші стосунки з дітьми. Це мені дуже подобалося. За усі роки викладацької роботи навіть не можу згадати жодного студента, який би мені був не такий або, щоб я до кого з них мала неприязнь. Навіть, працюючи у ПТУ. Коли тільки-но прийшла туди працювати, а я була ще молода, завуч зразу попередив мене: "Дивіться, бо тут важко працювати, у нас вчаться діти не такі, як у школі". Але скрізь нормальні діти, якщо до них добре ставитися, вони відповідають взаємністю. На мою думку, якщо бачиш, що дитина чогось недовчила, краще похвалити, аніж сварити чи абсолютно не педагогічно - обзивати. Це для мене дуже низько, коли я чую, що якийсь вчитель ображає дитину. Чого ти її обзиваєш? Значить це не твоя робота і йди собі шукати іншу професію. Може дитина не може вчити тої хімії, може їй краще дається література або може вона закінчить коледж, але побачить, що то не її, буде гарно ставити паркет чи ремонт робити. Цим людина теж приносить користь суспільству. Кожного потрібно поважати, тому що ніколи не знаєш як воно складеться у житті.

- Що вас найбільше засмучує в житті?

- Мене дуже засмучує та несправедливість, яка зараз є, коли люди, які дійсно того вартують не можуть собі дозволити навіть поїхати десь відпочити разом з сім`єю. Тепер цінність в грошах. Раніше, коли я вчилася, ніхто не ставив їх на перше місце. А тепер основне - машини, гроші...

Також мене дуже засмучує те, що йде велике скорочення, і скорочують молодь, а пенсіонери працюють. Останнім дають роботу, вони получають і пенсію, і зарплату, а молодь залишається без роботи. Але ж саме молодь - майбутнє нації.

- Що для вас означає щастя?

- Щастя - це коли у тебе є сім`я, і вони усі здорові. Якщо людина здорова - вона щаслива. Щастя - це коли люди навколо мене живуть у достатку. Мені боляче дивитися, коли я бачу, як людина рахує ту копійку, аби щось купити. Коли ця людина дійсно вартує того, щоб жити нормально, може щось зробити для держави і міста. Та їй навіть не під силу купити собі книжки, бо спеціальна література коштує великі гроші.

Щастя - це коли твої діти навчаються, мають свої сім`ї, і вони щасливі.

- Що б ви побажали нашим читачам на останок нашого інтерв`ю?

- Хочу побажати їм щастя, здоров`я, благополуччя. А також, щоб вони не розчаровувалися, а вірили, що у нас в Україні все буде добре. Бажаю усім побільше оптимізму!