Нещодавно відбулося святкування 90-ї річниці створення ЗУНР, хоча Українська держава галичан була проголошена 18-19 жовтня, 1 листопада відбувся анти владний переворот (антиавстрійський), а лише 13 листопада законодавчо була затверджена Західно-Українська Народна Республіка. При цьому вказується героїчна боротьба галичан за свою свободу і державу, переваги над анархічною наддністрянською Україною, нехтування країнами Антанти наших інтересів. Все це, безумовно, мало значний негативний вплив на визвольну боротьбу Галичини. Але, на жаль, немало було і внутрішніх факторів, де винуватцями були саме українці.

„Колись хтось завинив у тому, що українці втратили Львів, то були це саме Січові Стрільці. Є багато інших моментів в історії, де вони дійсно здобули лаври та доконали історичних чинів. Але не в листопаді 1918р. Немає сумніву, що якби ми втримали Львів, Антанта була б нас визнала - так, як вона хотіла визнати нас згодом у січні та березні 1919р.", - такими словами Лонгин Цегельський резюмує початок військових та політичних втрат галицької держави, винуватцями яких були і самі галичани. Єдина надія залишилась на частини Українських січових стрільців, що були розміщені в Чернівцях. Наказ до легіону Січових стрільців було вислано старшинським кур`єром на руки сотника О.Букшованого  з вимогою негайно, опанувавши силою потяги, виїхати до Львова, а акцію в Чернівцях доручити провести 41 полку піхоти. Як зазначає сучасний український історик Микола Лазарович, сталося непоправне. Керівники УСС занадто самовпевнено сподівалися на успішний розвиток львівських подій. Навіть серед частини стріцетва побутувала думка, щоб залишитися на Буковині для захисту її від румунів. Чи без огляду на збіг несприятливих обставин, серед яких УСС доводилось добиратися з Чернівець до Львова, справді не було можливості приїхати раніше? Відповідь на це питання дає учасник тих подій, кур`єр УСС-ів пор. Старосольський: „Спізнення було викликане тим, що 1-го листопада ми думали категоріями, які були добрі ще за попереднього дня, а не тоді, коли вже розпочалася революція. Якби ми були зрозуміли це, що тим „нормальним" поїздом, яким я їхав, міг їхати цілий курінь УСС-ів і приїхати до Львова вже вранці 2-го листопада, ми повинні були в Чернівцях приказати всім подорожнім висісти і замість складати транспортовий поїзд - ужити готового особового поїзду для перевезення куріня до Львова. Що цього не було, це була одна з помилок, які дуже ясними стають на жаль щойно тоді, коли розглядати діло заднім розумом". Громадський і військовий діяч, сучасник тих подій О. Кузьма додає: „Коли вже не хотілось думати революційними категоріями, треба було бодай виконати точно приказ зі Львова: „Труднощі в доставі потягів опанувати силою!" - стояло виразно в приказі, а як вийшло в практиці. Саботаж залізничників уповільнив рух поїздів стрілецького куреня. Але це ж були не беззахисні панночки, а загартовані війною вояки. У Львові на той час було всього 200 українців зі зброєю (в касарнях та в полиції), а така мала сила не могла тримати місто. В той же час стрільців у коші було 4000 - з артилерією, кулеметами, іншою зброєю. Старшини в Перемишлі отримали наказ висадити в повітря мости на Сяні і біля Ярослава. Проте цього не було зроблено. Через це ми втратили Перемишль, який був ключем до Східної Галичини. Окрім помилки, яку зробив у Львові Д.Вітовський, не знищивши першого ж дня гнізда польських легіонерів.

Українська головна команда взагалі не знала своїх сил. Не було ні доброго військового коменданта, ні організатора. У Головній команді все ще тяглася імпровізація, „шукання і блукання навмання". Поділ праці був все ще налаштований, через те в штабі панував хаос. Багато завинили також самі старшини УСС, що будучи військом „бавилися в цивілів", скидали й обирали собі довільно командантів, цінуючи в них не так фахове знання, як патріотичну надійність, яка нерідко межувала з політичними демагогією та короткозорістю. Після приїзду до Львова їхній наступ не був скоординований з внутрішньою операцією, причому команда перейшла у невідповідні руки. Розміщені по кількох віддалених відтинках до позиційної служби, Січові стрільці не представляли собою ударної сили, вони просто марнувалися. УСС, яких вважали основою української армії, жорстоко підвели надії українського уряду. Це був великий моральний удар для всього громадянства. З приїздом УСС-ів українське військове положення у Львові замість покращення все більше погіршувалось.

Наступним вагомим недоліком утримання столиці та державотворення загалом, було затримування військової допомоги провінційними містами, де були зосереджені значні військові та цивільні ресурси. В УГА, поки вона дислокувалася на своїй території, не було вжито до кінця „партизанщини", не налагоджено належного зв`язку фронту з тиловими військовими резервами. Старшина третього гуцульсько-покутського куреня Василь Боярнич про запільне військо написав таке: «Скрізь по містах і містечках Були під зброєю цілі армії, що ходили самопас і бавилися у військо". Польські війська поповнювалися за рахунок мобілізації населення Львова, а українці чекали на допомогу провінції. В той буремний час мав місце дивний погляд, що Україна стане на ноги тоді, коли в кожному повітовому місті постане окрема отаманія чи республіка, зі своїм урядом, військом, з окремими інтересами, що не мають нічого спільного або дуже мало спільного з інтересами Львова, який, як хоче, „нехай сам дає собі раду". Тому допомога з провінції приходила дуже скупо, навіть замовлені військові транспорти не з`являлись або приходили із запізненням, бо в провінції затримували їх для своїх локальних цілей. Наше селянство, перевтомлене війною, ставилося до створення своєї армії досить байдуже, і масово йшло в ряди безпечнішої громадської міліції. І тому тисячі наших вояків, що цілими масами повертались через Львів додому, обминали місто, щоб тільки не попасти в нову „воєнну халепу". Спішили спокійно й байдуже до безпечної своєї хати, раді, що віддаляються від клекоту стрілянини, яка доносилася з осоружного їм міста. На жаль, мало де в провінції мобілізаційна практика відповідала необхідним вимогам. Також як слід не була налаштована адміністрація державного майна. Скрізь, по краю стояли австрійські магазини. Були зброя, амуніція, мундири, провіант, гроші. Цілу армію можна було досить добре забезпечити. Але не було відповідних людей, комунікаційних посередників, які б розумно владнали надлишок одного і нестачу іншого. Як пише у своїх спогадах О.Кузьма: „З тодішньої військової роботи було очевидно, що українські народні маси, цю правду треба сказати собі в очі, ставляться до цієї війни здебільше байдуже, а що найменше, не з таким інтересом, який наказувала б їм свідомість того, що тут кується краща доля українського народу. Пересічному сваткові здавалося, що якось то буде, що Україну збудують інші, а без нього обійдуться, бо він має вже тої війни досить. Аж пізніше народ почав розуміти визвольну боротьбу. Не розуміли цієї боротьби багато галицьких інтелігентів, військових осіб, що трималися осторонь львівських боїв. Не було в той надзвичайно складний час, коли на кожному кроці відчувалась потреба в людях.

Вже на початку боротьби з`ясувалося, що українці не були до неї достатньо готові. Зокрема, і у внутрішній політиці не все було розплановано. Тільки 9 листопада Українська Національна Рад  створила уряд - Тимчасовий державний секретаріат. Уряд був дуже  м`який, інтелігентний супроти своїх ворогів, занадто багато переймався мораллю і етикою в стосунках з ворогами, не зумів оперативно провести загальної мобілізації, не утримав державного керма. Державний секретаріат військових справ лише 15 листопада оголосив у "Ділі" розпорядок в справі територіальної організації армії, хоча "прикази" виходили і раніше, однак без належного результату. Наприклад, в Стрию військовий призов був оголошений аж 25 листопада. У тому хаусі, в провінції велася окрема мобілізаційна політика. Самі провінційні виконавчі органи державної влади не вірили в успіх своєї  праці, прикривалися "банкрутством мілітаризму". Утримання Львова було покладено виключно на військо. Так хотів полковник Стефанів, що не сприймав жодної співпраці цивільним населенням. Це було велике упущення, адже війна не проводилася в полі, в окопах, на далеких позиціях, а в густонаселеному місті, переважно з ворожими мешканцями, які разом з військом брали участь в боях. Українці у Львові не мали свого організованого цивільного запілля. Не було скоординованої співпраці між військовими і цивільними, які могли принести багато користі. Не були задіяні інтелігенція, колишні австрійські державні службовці, інше військовопридатне населення. Марнувалася сила українського жіноцтва. Окрім переважної меншості, на загал жіноцтво Галичини було неорганізоване. Були й такі, що намагались відмовити своїх чоловіків, братів від фронтової служби на захист новоутвореної держави. А у поляків було зовсім по-іншому. Окрім того, січневий Акт ЗУНР та УНР фактично не приніс нічого корисного галичанам. У найтяжчі періоди галицько-польської війни, Директорія УНР так і не оголосила їй війну.

Вже створена ЗУНР надсилала своє посольство до гетьмана. Про тодішнє становище дають вичерпне уявлення спогади двох членів делегації Галичини - доктора Осипа Назарука (соціаліста, що згодом мав сміливість визнати свої помилки) та його заступника інженера і старшину артилерії Володимира Шухевича, що виїхали до Києва 11 листопада. Без жодних роздумів гетьман заявив, що поміч дасть, але це мусить бути таким чином зроблено, буцімто вона пішла без його відома. Він мусить порозуміння з Антантою, щоб вона визнала Україну і допомогла боротись з червоною Москвою. Скоропадський мав намір надати ЗУНР парк військових аеропланів (ескадру), два панцерні автомобілі, батарею гаубиць, кілька вагонів амунііції, військового обладнання та цілий загін Січових стрільців (під командуванням Є. Коновальця), якщо вони згодяться йти на Львів, продовольчу та грошову допомогу (10 млн. крон.). Наші делегати вийшли від гетьмана захоплені.. „Товариш" Винниченко, довідавшись від „товариша" Назарука, за чим він із Шухевичем приїхали і що їм гетьман дає, заперечив: „Ви нам, товаришу, весь план руйнуєте! Але як же ми зробимо повстання без Січових стрільців? Тут усе наладнане, щоб звалити Скоропадського, а ви їх до Львова хочете забирати? На це ми ніяк не погодимося. Ви, як соціаліст, повинні йти з нами". Ми тут робимо велику історію". Ця „велика історія" повалила Українську державу гетьмана П.Скоропадського. Влада Директорії надала допомогу Галичині, але надто пізно.

Невиконанням наказу Української Національної Ради УСС-и спізнилися до Львова, а своїм соціалістичним бунтом київські СС-и (під приводом Є.Коновальця) спричинилися до повалення обох держав - Української держави гетьмана П.Скоропадського та Західно-Української Народної Республіки.

Ще одна рокова помилка командування УГА мала місце на початку березня 1919 року. Холодне надвечір`я 5 березня довго згадувалось польським воякам як жахливий сон. З наступом темряви галицька артилерія розпочала обстріл ворожих позицій. Раптом важкі вибухи пролунали у південній частині Львова. Над куполами храмів піднялися темні стовпи диму. Мало хто знав, що снаряди накрили склади з боєприпасами. Паніка охопила населення і солдатів гарнізону. Степан Шухевич попросив дозволу атакувати околиці Львова. Такі ж прохання посипались від командирів інших частин. Але Тарнавський всім відмовив. Досвідчений, не раз битий на фронтах командир не став ризикувати. Одтак, ризикнувши, міг би увійти в історію війни визволитель столиці. Польські воєнні спеціалісти та історики зазначать, що у березні українці могли двічі взяти Львів: у ніч на 6 березня і під час Вовчухівської операції. Переслідуючи поляків, стрілецька бригада відбила Вовчухи і навколишні села, першою досягла залізниці. У ході бою півторатисячна  група Бекера була розгромлена, понад 300 солдат потрапили в полон. В результаті у польській обороні утворився глибокий пролом, який відкрив шлях на Судову Вишню і далі - на окупований Перемишль. Прикро, що командуванню Галицької армії не вистачило сміливості і вміння швидко внести корективи у план операції. Згодом польський історик Гуперт цілком слушно зауважить: „Українці не були приготовлені до використання перемоги 7 березня, походу на Перемишль й вдоволились опануванням залізничного шляху між Городком і Судовою Вишнею". „За рішення припинити наступ на Перемишль і повернути на Городок, - висловився один із учасників тих подій польський офіцер Козєбродський, - генерал Омелянович-Павленко заслуговував на польський орден".

Це правдивий короткий огляд військових та політичних помилок та недоліків галицьких визвольних змагань. І про це потрібно настільки ж відкрито і сміливо говорити, як ми говоримо про геройські звитяги боротьби та нескореності.