Християнство в Київську Русь прийшло з Константинополя і культ Покрови в Києві поширювався досить швидко. Ще в кінці Х сторіччя дружина Володимира Святославовича - Анна, що була сестрою візантійського імператора,  привезла до Києва іменні ікони Влахернської церкви, які вже тоді вважалися чудотворницькими.

       Культ Покрови замінив найшанованіше божество дайбожичів - богиню родючості Макош, якій у пантеоні Володимирових богів належало одне з найпочесніших місць. За свідченням багатьох вчених наші пращури відтворювали Макош на обрядових рушниках із зведеними вгору руками - "мовби молить небесне божество зросити дощем поорані і запліднені зерном поля". Ці сюжети згодом використовувалися і для відтворення заступниці роду - Берегині. Коли Покрова змінила остаточно своїх попередниць, жінки зробили Богородицю ще й покровителькою рукодільництва.

         Вперше національний культ Богородиці увічнив Ярослав Мудрий при будівництві святої Софії та церкви Благовіщення на Золотих воротах в Києві. Своєрідним символом національної опіки є величава запрестольна мозаїка Матері Божої Оранти в Софії, на якій Марія, звівши вгору руки, просить благословення своєму народові. В конусі над нею багатомовний напис: " Бог посеред Неї і не порушиться, помагає Їй день-у-день" Це єдине найдавніше зображення Богородиці, що дійшло до нашого часу.

         Найбільшої популярності культ Покрови Богородиці досяг у ХУІІ - ХУІІІ ст., а найактивніше будівництво церков, пов`язаних з Покровою, припадає на добу гетьманування Івана Мазепи. З-поміж сімнадцяти церков, що були збудовані в Києві, три носили ім`я Покрови. А на Запоріжжі культ Покрови утвердився раніше і  був суголосний з національними устремліннями. Першу церкву на честь Покрови козаки збудували ще 1659 року в Чортомлицькій Січі. Як стверджує Д.І. Яворницький, за час існування Січі на Запоріжжі було тринадцять церков Покрови Богородиці. Тут культ Покрови Богородиці запошановувався, оскільки її покровительство цілком узгоджувалося з визвольним рухом.

     Остання ніч, коли козаки навічно прощалися зі своєю рідною матір`ю - Січчю Запорозькою, до чого їх змусила Катерина ІІ остаточно знищивши вольності і зруйнувавши найдемократичнішу обітницю в Європі, стала, мабуть, найтрагічнішою в історії козацтва. Тієї ночі козаки зійшлися до Січової церкви, щоб востаннє помолитися своїй покровительці, попрощатися зі своєю духовною святинею і переселитися у пониззя Дунаю, започаткувавши Задунайську Січ. Загартовані постійними військовими походами, звиклі з посмішкою на вустах дивиться смерті в очі, цього разу наші славні рицарі падали на коліна і ридали. Кожен з сумом вчитувався в напис, що сяяв золотом біля царських воріт:

 " Покрий нас чесним Твоїм покровом і ізбав від усього злого". Узявши з собою  ікону Покрови, тричі обійшли козаки церкву і зі сльозами на очах рушили в чужий край. Ця ікона супроводжувала і оберігала їх в далекій дорозі.

      Так Пресвята Богородиця стала своєрідним символом і покровителькою не тільки козацтва, алей усієї України.

     Саме ж свято виникло ще в Х ст. в Греції, на яку в той час напали араби. В оточеному ворогами Константинополі зібралися на всеношну відправу городяни до Влахернської церкви. Під час Божої служби святий Андрій Юродивий та його учень Єпіфаній побачили в горішній частині храму образ Божої Матері. Вона в оточенні сонму святих тримала над віруючими християнами омофор і молилася. Це видиво придало грекам впевненості в своїх силах і вони перемогли, відстоявши свою незалежність, а чужинці вимушені були відступити. З того часу свято стало всенародним.

       Але вернімось  до тих далеких часів, коли наша Покровителька була ще юною Марією, цілком земною дівчиною і навіть не здогадувалася про свою нинішню святість та пошану.

       ... Юна Марія, в числі багатьох інших, чекала на прихід Месії, що був передбачений у пророцтвах Старого Завіту. Яким шляхом і коли саме Він мав прийти на Землю не знав ніхто, хоч людська уява змальовувала Царя Юдейського, що мав урятувати свій народ від ярма таким, що мав би народитися в одному із найвельможніших сімейств коліна Давидового. Родина Марії, хоч і належала до цього коліна, була небагатою і здобувала собі хліб важкою щоденною працею. Та ще всім серцем любила Бога. А особливо, сама Марія, бо чекала на Месію як на визволителя не лише від фізичного, але й духовного рабства - ярма гріха. І, мабуть, тому саме її, невідому і незнану з поміж усіх обрав Бог стати Матір`ю Свого Єдинородного Сина.

      Рішення Господа було невідворотним - Месія мав народитися від пречистої діви, але сама Марія мала зробити вирішальний вибір - прийняти його чи ні. Адже закони моралі у стародавньому Ізраїлі були суворими. Люди є люди - хто б повірив, що незаміжня дівчина могла осінитися силою Самого Бога. Таких в Ізраїлі безжально карали - забивали камінням і вона б знеславила не тільки своїх батьків, нареченого Йосипа, а й весь свій рід. Тому природнім було б для Марії відмовитися від пропозиції Ангела Господнього " Й ось, зачнеш у чреві, й народиш Сина..." і вибрати спокійне і звичне земне життя. Так би вчинили на її місці тисячі, але не Вона... Бо Марія, більше ніж на славу (а чи неславу) людську зважала на славу Божу і вручила свою долю до Його рук, подарувавши людству Спасителя. Її віра у мудрість Його, Хто ніколи не помиляється, врятувала усіх нас. А смиренність вознесла Її на висоти світу.

      З того часу Марію "ублажають всі роди", її вважають заступницею і покровителькою, возносять звідусіль молитви... Сама ж Марія, смиренна "раба Господня" віддала себе всю, щоб пройти неймовірний шлях випробувань - народження Сина в чужому хліві, втечу від Ірода і хресну смерть свого улюбленця. І з усією душевною простотою промовляє до нас "Величить душа моя Господа".  Прикладом свого земного смиренного життя вказує нам із небес на Того, Кого визнала Спасителем: "Що скаже Він вам, те і робіть", а сама ж і досі воліє залишитись в тіні Його...

       Нині Покрова в Україні належить до так званих двонадесятних свят, тобто великих і має серед народу значно ширше, ніж просто церковне розуміння свята. Українці святкують Покрову як щось дуже вартісне, дуже духовне і рідне для душі та серця християнина.

                                                                                           Василь Панасюк,
викладач Чортківського державного медичного коледжу