На минулому тижні на запрошення "Молодої Батьківщини" у залі засідань районної ради відбулася конференція "Україна-НАТО".

Проводили конференцію науковці Чернівецького національного університету, які у свій час займалися дослідженням питань Косово і мають певні напрацювання щодо питань НАТО. У свою чергу вони представляють центр євроатлантичної інтеграції і, як вони зазначили перед початком зустрічі, не представляють жодну з політичних сил.

Нетипова експозиція

Вулиця із романтичною назвою Надрічна знаходиться неподалік центру Чорткова і простягається вздовж берега річки Серет в напрямку до залізничного вокзалу і села Біла. Звісно, у такому мальовничому місці, люди зводили поселення здавна. Тому часто поряд із оновленими забудовами тут є доволі старі, як прийнято у нас говорити "ще за Австрії".

Однак, уже немало літ мешканці цієї Надрічної потерпають від постійного її наводнення. Калюжі рясною сіткою встеляють усю проїжджу частину, а коли випадають дощі, то годі й добратися до своєї оселі, щоб, бува,  не скупатися. Величезні калюжі простягаються від огорожі до огорожі через усю вулицю. Кажуть, у давнину там були стоки і вода стікала в річку, тепер, за словами мешканців цієї вулиці, їх немає. Часто скарги мешканців вулиці, яка тягнеться приблизно у півтора кілометра, призводили лише до того, що приїжджали комунальні служби і засипали ями.  Опісля частих підсипань рівень дороги став вищим, аніж подвір`я  мешканців, а в окремих - значно вищим. І так, у дощову погоду, калюжі панують. Їх тяжко позбутися. Проте вода з дороги стікає на подвір`я, підмокають помешкання.

Минулої п`ятниці у залі засідань Чортківської районної ради відбулася представницька нарад за участі голови Тернопільської обласної ради Михайла Миколенка та керівників галузевих відділів виконавчого апарату обласної ради, заступника голови Чортківської районної ради, голови конкурсної комісії з благоустрою облаштування населених пунктів Івана Вівата та першого заступника голови Чортківської райдержадміністрації Любомира Хруставки.

На нараді були присутні голови сільських, селищної та міської рад, керівники установ району та працівники апарату Чортківської районної ради.

Загалом саму нараду можна поділити на дві частини: представницько-урочисту та навчально-ділову.

Вже кілька років учасники ЕГО «Зелений Світ» та молодіжного екоклубу «Ковчег» проводять експедиції вихідного дня до цікавих природних куточків краю. Їхньою головною метою є збір інформації про місця, перспективні для заповідання та «зеленого туризму». Оскільки найчисельнішими учасниками таких турів є учні та студенти, вони мають і виховне значення. Адже молоде покоління найповніше моє усвідомити цінність природної спадщини рідної землі не лише з книжок та Інтернету, але й у безпосередньому контакті з нею. Йому належить зберегти ті останні оази незайманої природи, подаровані нам Господом Богом. Адже збереження природи - це життєва необхідність кожної людини, яка живе на цій благодатній і благословенній Богом землі.

Течуть. Стікають. Без овацій

Мої потоки у Серет...

Зринає юність з-під акацій,

Гуляє старість поміж верб...

Чорткове, жди. Тобі це Слово...

Росохаче - це Слово сотряси.

Я вже бреду бродами, колом,

Де корінь мій і твій - єси...

ДОВІДКА: Степан Сапеляк народився 1951 року в селі Росохачі Чортківського району. Був членом Української Гельсінської Спілки, одним із фундаторів Асоціації незалежної творчої інтелігенції, співредактор незалежного журналу «Кафедра», що виходив у Львові, а згодом - його редактор і видавець у Харкові. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, літературно-мистецької премії ім. В.Свідзинського, літературної премії імені братів Лепких. Українському читачеві за кордоном відомі  збірки його поезій, виданих у Бельгії, Німеччині, Канаді, США протягом 1978-1990 рр.

Біль за трагічну долю України, віра в нескорений дух народу проймають поезію Степана Сапеляка. Три вічні джерела живлять її: український фольклор, Біблія, Шевченко. Тому не тліють у його душі такі віковічні цінності як рідна земля, родина і любов до ближнього.

Нерозривний зв`язок з рідними, очевидно, став тою незгасною зіркою, котра стала дороговказом у житті і прагненням тримати постійний зв`язок із земляками. Одним із таких свідчень значиться те, що нині Степан Сапеляк є членом редколегії літературно-мистецькою та громадсько-політичного журналу "Пектораль", котрий від минулого року виходить у Чорткові (редактор Володимир Погорецький).

Що може бути кращим за пору дитинства: рожеві мрії, часи дитячих пустощів, лагідність батьківської опіки і любові ?.. Чого можна собі бажати ще? Хіба красивого велосипеда, як у сусіда Грицька, чи красивої ляльки, яку можна одягнути у різнобарвне вбрання. Одним словом, живи собі, тільки встигай бігати, бавитися, і перед сном отримувати ніжні поцілунки рідних...

Втім, як доводить гірка практика життєвого поступу, на жаль, ідилія дитинства відвідує не усіх малюків. І у наш мирний час є діти, які терплять лихоліття, голод, холод, незахищеність. Гірко визнати, проте часто-густо винуватцями усіх цих негараздів є рідні батьки, які б за природою і християнською мораллю мали б стати осередком тепла та опіки.

Цього року виповнюється 120 років від дня народження Агнона, поки що єдиного нобелівського лауреата-літератора, що походить з України.  Для світового єврейства ім`я Агнона значить приблизно те ж саме, що для українців - ім`я Шевченка, для поляків - Міцкевича, росіян - Пушкіна, іспанців - Сервантеса. Він вперше увів забуту давню мову іврит до кола мов сучасної світової літератури. Нарешті, Агнон став першим з письменників-нобеліантів, що писали на цій мові.

На жаль, до ювілейної дати не вийшла жодна збірка творів Агнона українською. Поки що пересічний український читач має змогу ознайомитися лише з кількома оповіданнями всесвітньо відомого письменника, до того ж -  у подвійних перекладах: з польської, англійської, або російської.

Нам належить знати слово Агнона краще, хоча б вже тому, що він народився у нашому краї. Спогадами та асоціаціями із світу галицько-подільських містечок та їхніх мешканців рясно пересипані чи не усі його твори. Не можна не помітити того, що назва «святого міста Бучача» (або переозвучена ним на «Шебуш») зустрічається у його новелах та повістях чи не настільки ж часто, як назва «святого міста Єрусалима». Врешті-решт, є надто багато спільного та повчального у драматичних пошуках власної національно-культурної ідентичності та власного місця у світі протягом ХХ століття:  у долях галицьких євреїв та українців.